Про те, що найбільше хвилює, чомусь писати найважче. Непросто знайти ті слова, які вповні зможуть передати, як відчувається, переживається і болить те, що є ось так, а мало б бути інакше. Тому пишу тільки зараз цей текст навздогін останньому номеру «Маршруту №1», доки до друку уже готується наступний випуск.
Редакція влучно саме у липні через журнал нагадала про проблему екології – проблему насущну, яка не питає, хто при владі чи по чом нині середній хабар. Планета стояла задовго до нас, вона терпить наші чвари зараз, і на ній же будуть наші нащадки з’ясовувати свої політичні суперечності сотні років. Хоча останні всесвітні події свідчать, що їм, скоріш за все, буде не до того: вони мізкуватимуть, де взяти питну воду, як очистити повітря і де знайти незабруднену хімікатами ділянку ґрунту, щоб посадити яке-не-яке дерево. Може, корупціонери майбутнього щонайдорожче продаватимуть повітря і воду так само, як наші знамениті сучасники торгують землею зараз. Так, в уяві постають найстрашніші постапокаліптичні картини після повідомлення Greenpeace: для задоволення сьогоднішніх потреб людства потрібно вже 1,7 планет Земля. Не доживши свого віку, ми вже стали боржниками тих, що житимуть після нас.
Масове виробництво товарів, яке набуло небувалих масштабів у ХХ столітті у зв’язку з технічною революцією, значно спростило життя усього цивілізованого людства. Із кожним роком на комфортне життя кожній людині треба дедалі більше. Уже ХХІ століття стало наскрізь одноразовим: одноразові стаканчики, одноразовий посуд, одноразові кульки, одноразовий одяг. Без одноразових речей стало неможливо обходитися: ми їх потребуємо, ми їх одразу ж викидаємо, ми знов їх потребуємо. Через всесвітнє масове виробництво товарів ресурси землі не встигають відновлюватися. Земля волає про спочинок, а нам все мало, без одноразових кульків ми і справді не можемо більше жити.
Поки цивілізовані країни Європи роблять гроші на переробці сміття (навіщо добувати нову дорогу сировину, якщо вже є готова, дешева, а головне – нікому не потрібна?), у нас – львівське сміттєзвалище. Поки британець сплачує штраф, якщо не спромігся скрутити і донести до спеціального смітника пластикову пляшку, українець шукає, де і як здати свої пластикові пляшки. І це ще добре, коли шукає. Якби нас таких шукало більше, якби ми шукали всі, то, волею-неволею, чиновники змушені були б і відповідні закони прийняти, і сміттєпереробні заводи створити, і спеціальні смітники встановити.
На щастя, поодинокі екоактивісти є. Хтось, як Маріанна Бойко, проводить просвітницькі лекції і своїм еко-позитивним способом життя надихає інших. Хтось, як Христина Патик, шиє одяг із екологічно чистих і довговічних тканин. Інші екоактивісти намагаються достукатися до великих виробників і схилити їх на «зелений» бік. Наприклад, в одному із супермаркетів «АТБ» встановили коробку для збору відпрацьованих батарейок. Сьогодні прочитала гнівну скаргу на мережу магазинів солодощів, де працівники просто-таки змушують при покупці брати одноразові фірмові пакети для солодощів і відмовляють покупцям із багаторазовими торбами. Не так давно всі ЗМІ говорили про юну вінничанку Марію Чикальську, яка самотужки за два дні прибрала півострів. Мешканка Києва Анна Андрашко регулярно публікує у себе на фейсбук-сторінці пости про те, скільки сміття вона зібрала на вулиці біля свого будинку або ж в центрі міста.
Це все – похвальні ініціативи, чи не так? Але мені не хочеться, щоб вчинок, наприклад, Марії Чикальської вважали подвигом. Не хочу, щоб узагалі була потреба у таких вчинках. Якби вся Вінниця не смітила, якби усі здавали сміття в переробку, якби ж те сміття та й перероблялося, то хіба ж комусь спало б на думку прибирати те, що й так чисте? Звісно ж, питання про те, як бути зі сміттям, треба вирішувати на різних рівнях: індивідуальному, на рівні великих підприємств, на рівні держави та загальносвітовому. Бо нечесно, коли людина в маленькому селищі хоче сортувати сміття, а немає можливостей. Або коли у супермаркеті людину змушують брати кульок. Або ж коли двірники підмітають двір, а жителі будинку залишають на землі напівпорожні пляшки і недопалки. А ще нечесно, коли в бідному африканському селі і вода, і земля заражені небезпечними відходами від несправних комп’ютерів заможних американців…
Якщо перефразувати відомий усім зі школи закон збереження енергії, то сміття не виникає з нічого і не зникає в нікуди, його необхідно (!) перетворювати з однієї форми на іншу, інакше воно сотні років буде збиратися і гнити на сміттєзвалищах, і якогось дня нам не буде як кроку ступити, щоб не загрузнути в пластиковому багні нашого комфорту.
