Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«П’ятдесят відтінків» українських революцій

21 грудня, 2018 - 16:22

Сто років тому розпочалася Українська революція. Згодом наш народ пережив ще кілька таких бурхливих часів, найяскравіший з яких – Революція Гідності. Що у них спільного, а що відмінного? Чи можемо стверджувати, що вони зазнали поразки? Як узагалі варто сприймати революції, щоб згодом не розчаруватися у їхніх результатах?

Національно-визвольні змагання українців на початку ХХ століття є прикладом нашої волелюбності та хоробрості. Ними ми справедливо захоплюємося. Але водночас вони не досягли мети. Україна не стала незалежною після революційних подій. Наші землі на 70 років окупував Радянський Союз. Чому це трапилося? Чому ми це допустили? На мою думку, революція 1917-го зазнала поразки, бо національна ідея, яку декларувала владна еліта, була занадто нечіткою та розмитою. У людей виникло закономірне запитання: «За що ми боремося?» Спершу мова йшла про автономію, згодом – про незалежність. Ще один важливий аспект: хто нам друг, а хто ворог? Ці ролі постійно змінювалися, кожен із владної верхівки мав власні переконання і за жодних умов не хотів ними поступитися заради злагодженої роботи. Кожен тягнув ковдру на себе.

Важливо проговорювати ці неприємні в дечому для нас речі, щоб не повторювати цих помилок. Але, як свідчить історія, українці буквально танцюють на одних і тих самих граблях.

Але не можна вважати, що революція 1917-го року принесла лише війну на територію України та безліч смертей людей. Адже саме завдяки норовливості та нескореності українців у Радянському Союзі було створено окрему Українську Республіку. Адже, згадаймо, у Російській імперії територія нашої країни вважалася лише провінційними областями.

Якщо згадувати про події зими 2013-2014 років, то вважаю, що не можна стверджувати однозначно про те, виграла чи програла Революція Гідності. Є безліч позитивних та негативних аспектів, частина яких є наслідком революційних змін, частина – невід’ємним атрибутом суспільства, що розвивається. До «перемог» можна зарахувати Угоду про асоціацію з ЄС, децентралізацію, реформу охорони здоров’я, впровадження проекту «Нової української школи». До «зрад» –  неподолану корупцію, людей старої системи при владі. Але тут варто поставити запитання: чи були б ці «перемоги», якби не відбулося революції? Очевидно, що ні. Чи мали б місце ці «зради»? Певно, що так.

У суспільстві також побутує думка, що Революція Гідності досі триває. Тепер – на сході України. У цій тезі теж є рація, адже на східних кордонах нашої держави триває боротьба за гідність народу. Ми складаємо тест на незалежність, адже вона є запорукою гідності.

Однією зі спільних рис цих двох українських революцій є зовнішня агресія. Росії з її імперськими апетитами не дає спокою наша незалежна країна. Жодного дня не працювала Директорія у стані миру, так само і сучасна влада з самого початку діє у фактичному стані війни з сусідньої державою. І не можна вважати, що це провина чинної еліти, адже Росія не сприйняла б жодної влади з проєвропейським та демократичним вектором. Москва сама страждає на комплекс меншовартості, ярлик якого так наполегливо чіпляє нам, бо не може відчувати себе у безпеці, коли у когось іншого не така думка, як у неї, коли держава, яку вона вважала «меншим братом», раптом змінює свій курс. Це вибиває ґрунт з-під її колін, і вона намагається його повернути за допомогою «зелених чоловічків».

Ще одна спільна риса українських революцій – це проблема влади. У першому випадку люди, що мали б спрямувати новоутворену державу, виявилися романтиками-індивідуалістами, які не бачили потреби у регулярній армії і не змогли дійти згоди у стратегічних питаннях. Українська Центральна Рада, а згодом і Директорія не змогли вирішити соціальних та економічних проблем та правильно комунікувати зі світом. Гетьман Скоропадський теж не здобув повною мірою підтримки серед селян, адже на практиці робив ставку переважно на великих землевласників. Якщо говорити про сьогоднішню владну еліту, то вона аж ніяк не страждає романтизмом і уже давно зняла «рожеві окуляри» (якщо колись їх надягала), дбає у першу чергу про свої «шкурні інтереси». І вже потім – про інтереси тієї держави, на чолі якої вона стоїть.

Щодо головної відмінності революції 1917 року та Революції Гідності, то це – рівень розвитку суспільства. Якщо на початку ХХ століття можна було говорити лише про початок зародження української нації, то ХХІ століття – це розвиток громадянського суспільства. І у цьому процесі не варто забувати про роль соціальних мереж. Після тих подій якщо не кожен, то багато хто усвідомив, що зміни країни залежить саме від нас. Персонально від кожного. Занадто легковажно сподіватися, що от після закінчення революції усе одразу стане ідеально, в одну мить зникне корупція та непрозорість, судді стануть непідкупними та чесними.

Що таке революція узагалі? Як її варто сприймати? Наскільки великі сподівання покладати? Революційні зміни – це ще далеко не все, це навіть не перший крок. Швидше стартовий майданчик, який дає великі можливості, але лише від нас залежить, як ми їх використаємо та й чи використаємо узагалі. Саме після завершення швидких перетворень настає найважливіший етап – розбудова тієї нової держави, яку ми щойно створили. У двох випадках, і в 1917, і в 2014 роках на цей аспект не звернули належної уваги, ним фактично знехтували. Це призвело до поразки українських визвольних змагань та включення наших територій у склад новоствореного Радянського Союзу. До чого це призведе зараз, за сто років після цих важливих подій? Мабуть, точно сказати не візьметься ніхто. На мою думку, ті зміни, що розпочали звичайні люди на місцях, уже є незворотними. Все глибше у наше суспільство проникають ідеї толерантності, рівності, поваги один до одного, чесності на усіх рівнях. Це все відбувається завдяки змінам у країні – повільним, але постійним. І це не може не тішити.

Щоб не повторилися події сторічної давнини, нам потрібно усвідомити, що держава – для нас. І тому щодня потрібно маленькими справами і кроками робити внесок у її розвиток. Варто зрозуміти, що не прийде хтось і не зробить замість нас. Наше життя і наша країна, мир і добробут у ній – це справа наших рук, яку не варто довіряти нікому іншому. І нехай драматичні події, які відбулися сто років тому, будуть добрим уроком для нас та нагадуванням про те, до чого може призвести байдужість та розбрат.

Ірина ЛАДИКА, випускниця Літньої школи журналістики газети «День» 2018
Рубрика: