Цей повчальний вислів вклав у вуста Маленького принца Антуан де Сент-Екзюпері і для кожної людини він має різний зміст. Я ж розумію цей вислів по-своєму: є люди-зорі, що народжуючись і проживаючи своє життя, стають орієнтиром для інших, освічують все довкола власною добротою, мудрістю і любов’ю. Такі люди навіть після смерті не згасають, а продовжують світити. Тільки тепер вони - на небі, сяють і не дають загубитися чи впасти тим людям, які про них пам’ятають.
Для мене людиною-зорею був, є і завжди буде Василь Іванович Ігнатюк. Хочеться згадати про Василя Івановича не в день його смерті, а в його день народження. По-перше, тому що досі не віриться, що його більше немає, а по-друге, тому що моральні авторитети ніколи не помирають. Життя Василя Івановича було цікавим, різноманітним, але, на жаль, коротким. По житті він не йшов, а пролітав, мов вихор, ніби здогадуючись, що залишилося не так багато часу. Все ж таки за 55 років він встиг зробити чимало речей, які назавжди увіковічнять його у пам’яті рідних і знайомих, колег і друзів, односельчан та однодумців.
Ким тільки не доводилося працювати цій багатогранній і талановитій людині. Василь Іванович був вихователем групи продовженого дня у Великороженській ВШ №2 Косівського району, паралельно навчаючись у Івано-Франківському державному педагогічному інституті ім. В. Стефаника на філологічному факультеті. Працював завучем з навчально-виховної роботи у Річківській СШ, директором Городянської ВШ Косівського району, став членом Народного Руху України, викладав допризовну підготовку юнаків у Стопчатівській ВШ Косівського району. Був депутатом Середньоберезівської сільської ради, до того ж одним з її організаторів та заступником голови сільської ради і секретарем виконкому, а згодом – багаторазовим депутатом Косівської районної ради. Працював вчителем у Середньоберезівській ЗОШ І-ІІІ ступенів Косівського району й одночасно здобував другу вищу освіту за спеціальністю “Загальна психологія. Теорія та історія психології” у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника.
Після закінчення університету Василь Ігнатюк працював викладачем у цьому ж університеті на факультеті підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, вступив на аспірантуру, склав іспити кандидатського мінімуму, в архівах Івано-Франківська та Львова збирав матеріали для кандидатської дисертації на тему: “Історія розвитку соціальної психології в Східній Галичині кінця ХІХ – першої половини ХХ століття”. Згодом Василь Іванович стає директором Середньоберезівської ЗОШ І-ІІІ ступенів і водночас продовжує читання лекційних курсів із соціальної та загальної психології у Івано-Франківському богословському університеті ім. святого Івана Золотоустого. Він одним із перших в Україні розробляє програму, а за нею перший підручник “ Основи загальної психології ” для студентів-богословів, філософів та релігієзнавців.
Це людина, яка понад усе любила свій рідний край. Василь Іванович захоплювався історією, вивчав її і добре знав, він активно працював над краєзнавчою та історичною тематикою. Збирав матеріали й друкував низку наукових статей про відомих уродженців Березова та України. Видав серію кросвордів з релігієзнавства, біблієзнавства та християнської етики. Організував й став редактором березівської газети “Голос краю”. Використовуючи архівні матеріали та спогади очевидців, видав монографічне дослідження “Середній Березів: школа в житті села”. Працював над архівними матеріалами та іншими джерелами, готуючи до видання наступну наукову працю про історію церков та діяльність священнослужителів Березівського куща. Через раптову смерть залишилась незавершеною кандидатська дисертація та наукові праці.
Ось ще один вислів, що стосується Василя Івановича: “Все геніальне просте”. Він був справді дуже простою, доброю, щирою, мудрою і відкритою особистістю, міг знайти спільну мову з будь-якою людиною від науковця до простого сільського жителя. Незважаючи ні на що, завжди був у доброму гуморі, вмів підтримати у важку хвилину. Вміло грав на акордеоні, співав у церковному хорі і чоловічому ансамблі “Кришталь”. Василь Іванович Ігнатюк 19 років пропрацював директором у рідній для мене Середньоберезівській школі. Він був хорошим вчителем, завжди із розумінням ставився до учнів, вмів надихнути та підтримати. У пам’яті зринає спогад про одну розмову із Василем Івановичем. Наша зустріч відбулася осіннього недільного ранку біля церкви. Я була засмучена і розчарована через те, що через вплив батьків не вступила на журналістику. Василь Іванович був у курсі справи і вирішив мене трохи підбадьорити, розповівши одну байку:
– Одного разу жаба вирішила попити сметани і впала у банку. Зразу ж почала тонути, тому запанікувала. Але, трохи заспокоївшись, почала синхронно рухатися. Сили полишали її, та вона не здавалась і збила масло. А потім вистрибнула із банки. Так жабі вдалося врятуватися. А що їй допомогло? Їй допомогла віра в себе та власні сили. І у тебе все вийде, я вірю, тільки не здавайся. Ти станеш хорошим журналістом. Все в тебе буде добре.
Пройшло вже 4 роки, а я й досі згадую цю байку особливо тоді, коли тінь сумнівів падає на мене, згадую і посміхаюся. Посміхаюся кожного разу, коли у спогадах зринає обрав Василя Івановича. Це людина, яка навчила мене боротися, долати життєві негаразди із посмішкою на обличчі, бути сильною, робити те, що любиш і любити те, що робиш. Він людина-зірка, що завжди світитиме для мене яскравим сяйвом, буде освічувати мою життєву дорогу і допомагати мені у темні і лиховісні часи.
