Якщо б машина часу існувала в реальному житті, а не тільки у фільмі «Назад у майбутнє», то доволі цікаво було б здійснити мандрівку до Кривого Рогу наприкінці XX століття. Зокрема для того, щоб простежити, як відбувалось будівництво Палацу культури на мікрорайоні Даманський (одного з найбільших Палаців культури в області). Незабаром, у першій декаді листопада, Палац відзначатиме своє 30-ліття, дату неабияку. Гадаю, що відбудеться грандіозне святкування. На прикладі своїх знайомих я спостерігала, що під час тосту на днях народження гості дякують батькам іменинника. А кому ж дякувати гостям дня народження Палацу культури? Державі? Можливо, проте історія його будівництва досить незвична…
Справа в тому, що в ХХ столітті мікрорайон почало заселяти дедалі більше людей. Необхідно було створити культурний осередок, адже, як ми знаємо, країна без культури – це лише територія. Розпочалось будівництво Палацу культури, масштаби якого, за словами очевидця, вражали. Проте стуків молотків довелось чути недовго, будівництво заморозили.
Але місцевим мешканцям дуже пощастило – на будівництві одним з машиністів баштового крану працював… робкор. Зараз ми рідко де почуємо подібне слово. Робкор – це робітничий кореспондент, позаштатний працівник редакції, який дописував у видання матеріали на злободенні теми. По Союзу звучав лозунг «Наша опора – плечі робкора». Це колись, а нещодавно, що цікаво, на сайті Національної спілки журналістів України я прочитала, що зараз ЗМІ дедалі частіше звертаються до послуг громадських кореспондентів, по суті тих же робкорів.
Цією унікальною людиною, яка вправно поєднувала у собі талант журналіста (наш герой був переможцем обласної робкорівського конкурсу ім. Бабушкіна) та нелегку працю будівельника виявився Василь Дейнега. Саме він написав листа в найбільшу радянську газету «Правда», з проханням відновити будівництво Палацу культури.
Газета не надрукувала листа, але передала його до Ради Міністрів. Реалізацією написаного в діло зайнявся ще один відомий криворіжець Павло Гіль – на той момент народний депутат, а за професією бригадир екскаваторників. Він взяв на себе всю паперову тяганину та ходіння по високих московських кабінетах.
І ось завдяки зусиллям цих двох людей будівництво відновили. Вже незабаром, у 1986 році, Палац культури дав свій перший концерт. Одним із гостей якого був Василь.
За свого життя (я тернівчанка, студентка журфаку у Львові) я майже не бачила нових будівництв таких соціальних місць, як лікарні чи Палаци культури. Будуються тільки нові супермаркети або ж чергові вілли для багатіїв. Тисячі театрів, виставкових залів, лікарень по Україні потребують ремонту. Так, наприклад, проїжджаючи повз закинуту багато років назад лікарню у моєму місті, на її розвалинах можна побачити напис «Ідеї без діла мертві», напевно, це написали про ідею реконструкції лікарні.
Недостатня увага приділена й пану Василю, який проживає на маленьку пенсію (як у тій відомій пісні «Как все, как все…») у селищі Терни, розташованому на півночі Кривого Рогу. Людині з такою долею є чим пишатись. Наприклад, своїм робкорівським архівом, якому б позаздрив не один журналіст, або незвичайною історією кохання. Василь познайомився з майбутньою дружиною Любою на будівництві, вона була практиканткою на підприємстві, де працював Дейнега. Це подружжя впевнено може заявити, що відтоді всі будівлі на півночі міста «їхні», зокрема й будинок по вулиці Чарівна (колишня Косигіна), у якому я мешкаю.
Він зарекомендував себе не тільки як машиніст баштового крану та робкор, а й поет. Не так давно, Дейнега видав книгу (збірку віршів) під назвою «Зір стомлений кину за обрій». Його поезії наповнені життєвим досвідом та любов’ю до української історії та самої України. Наприклад, вірш «Село моє – моя столиця» розповідає історію селища Веселі Терни на півночі Кривого Рогу. За легендою назву селу дав славний український гетьман Богдан Хмельницький, який після перемоги під Жовтими Водами відпочивав у місцині, обквітчаній тернами.
Книги з віршами Василь подарував бібліотекам міста, аби кожен відвідувач міг проникнутись величною історією рідної місцини. Символічно, що автор наполіг, щоб на обкладинці височів його рідний баштовий кран…
Зараз він доглядає за городом та вирощує козенят, проте не забуває й про творчу діяльність. Під час нашої зустрічі розповів, що в майбутньому збирається написати ще поезії, присвячені селищу Терни. І звісно ж, Василь Володимирович не забуває про ювілей Палацу культури. Напевно, пана Василя мають запросити на нього.
