Бабусине дзеркало

Маленька дівчинка жила-була з дуже суворим батьком і дуже-дуже
доброю бабусею. Мама, вродлива й вишукана, жила своїм життям. Далеко.

Коли батька не було вдома, дівчинка брала його портфель
і носила по кімнаті — грала в «татову роботу».

— А знаєш, чому твій батько такий суворий? — запитав якось
старий шкіряний портфель. І сам відповів: — Він часто їздить перевіряти
в’язниці, де сидять злочинці. Там дуже багато зла. Тому в душі батька оселився
вічний холод.

Дівчинка володіла рідкісним даром — бачити невидиме. Холод
вона й сама бачила. Але від чого він, не знала. Старий портфель навчав
її думати.

Про бабусю дівчинці нічого не потрібно було розповідати.
Вона знала: в душі бабусі живе маленька чудова фея Ласка. Непосидюча, вона
весь час пурхає навколо бабусі й невтомно сіє зерна доброти. Вони відразу
густо сходять і перетворюють простір на щось дивовижне: у ньому можна купатися,
наче в ласкавому морі.

Коли зрідка в гості приїжджала мама, дівчинка помічала,
що її душею цілком опанував егоїзм. Він її нахабно погладжує, заколисує,
і душа постійно спить. Дівчинці ніяк не вдавалося витягнути її в тепле
бабусине море. Дівчинка тікала в свою кімнату й плакала. Батьків холод
тихцем підкрадався до неї й заморожував — навіщо дівчинці страждати? Фея
Ласка втішала бабусю в іншій кімнаті...

Одного разу світ для дівчинки потьмянiв — не стало її бабусі,
її улюбленої бабусеньки. До дівчинки постукала юність, як весна стукає
у віконце гілкою квітучої черемхи. З ароматом гірчинки.

Дівчинці дісталося від бабусі старе пожовкле дзеркало.
Батько часто говорив доньці:

— Ти невродлива...

А донька потай дивилась у туман бабусиного дзеркала і бачила
казкову принцесу.

Мчали роки — «швидкі поїзди». На зміну холоднечі приходило
сонце. Чортополоху — троянди... Дівчинка вже втратила батька. Стала жінкою.
Вона знала, що шматочок батьківського холоду непомітно прокрався в затишний
куточок її душі. І дбайливо ховала від того холоду бабусину фею Ласку.

Навіть подумки дочка не докоряла матір за те, що вона —
чужа. Лише намагалася зрозуміти, як мама, лікуючи людей, не знає, що її
душу роз’їдає егоїзм? Мати постаріла, але все ще була вродливою. І жила
у мріях. У мріях її оточували пошана хворих пацієнтів, захоплення закоханих
чоловіків, квіти, шампанське й розкішні коробки з шоколадними цукерками.

— Мамо, матусю, цього всього немає, прокинься! — не раз
намагалася вивести матір із мрій дівчинка-жінка.

— Не заважай мені, — мати елегантно робила рукою відштовхуючий
жест. Її руку обтягувала стареча зів’яла шкіра. Проте форма її була як
і раніше чарівна.

Минула весна, літо, осінь. Мати й дочка вже жили разом.
Щодня егоїзм задоволено потирав руки: перед ним розігрувалася людська драма.
Бабусина Ласка, котра жила тепер у душі дочки, допомагала їй любити матір.
Однак мати не знала в обличчя ні материнську любов, ні дочірню. Вона їх
із чимось плутала. І примхливо махала дочці рукою: ні, не те, не те. Не
та чашка, не так збиті подушки, не такий у дочки погляд...

— Ей, мамо, я тобі не закоханий чоловік, я твоя дочка,
— суворо відрубував у відповідь на примхи батьківський холод, який жив
у дочці.

Мама ображалась і цілий день сиділа з непритомним виглядом,
не зронивши й слова.

Якось несподівано почулися кроки Нового року. Ні в матері,
ні в дочки не було відчуття свята. Тяжко їм було одна з одною. Так само
тяжко, як було в усій країні, де народ жив у злиднях, серед злоби, смути
й роздратування. Але Новий рік — казкове свято. Кожен чекає добрих чар.
Кожен готує комусь подарунки.

Дочка принесла додому пухнасту ялинкову гілку й поставила
у вазі на стіл перед маминим диваном. На гілці виблискувала, переливалася
єдина іграшка — чудовий дзвоник. Дзень-дзень, ніжно дзвенів він. І з його
дзвоном щось томливо-ніжне входило в душу матері. Коли дочка пішла на роботу,
мама почула голосок дзвоника:

— Коли ж ти їй подаруєш своє серце?..

Мати розстебнула на грудях кофтину, вийняла своє серце.
Як лікар уважно його оглянула:

— Жах, яке воно маленьке, сухе та зморщене. Ні-ні, для
подарунка це страховисько не годиться. Мати повернула серце на місце дбайливо
й акуратно. Їй допомагав егоїзм душі, який не залишав свій пост і на хвилину.
Він заколисав матір. Та забув зняти з її обличчя абсолютно дитячу глибоку
розгубленість.

Дочка прийшла пізно. Принесла квіти, шампанське й дорогі
шоколадні цукерки. Те, чим жила мама у своїх мріях. До Нового року залишалося
дві години. Мама спала. Дочка з ніжністю схилилася над її обличчям:

— Матусю, я тебе люблю... і любила завжди.

За її спиною незлобиво боролися батьківський холод і бабусина
Ласка...

Дівчинка-жінка взяла старе бабусине дзеркало й почала пильно
вдивлятись у його жовтий туман. Дзвоник на ялиновій гілці таємниче дзвенів:
дзень-дзень. А в дзеркалі була вже не юна принцеса. Дівчинці-жінці підморгнула
велика королева. З великодушними й мудрими очима.

№252 31.12.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»