Євген Нищук двічі — під час Помаранчевої революції та Революції Гідності — був «голосом Майдану», а зараз вдруге, уже понад рік (від квітня 2016-го) працює міністром культури. Графік у міністра дуже щільний, тому на інтерв’ю з ним ми маємо геть обмаль часу. Натомість проблемних питань багато: впровадження конкурсів на обрання керівників закладів культури, реформа мистецької освіти, захист культурної спадщини. З останнього ми й почали нашу розмову, адже 2018 рік міністерство хоче оголосити Роком відновлення культурної спадщини.
«ГОЛОВНЕ — ПОВЕРНУТИ ЛЮДЕЙ ОБЛИЧЧЯМ ДО ПАМ’ЯТОК»
— Проведення Року відновлення культурної спадщини є нашою ініціативою, якою ми поділилися з керівництвом держави, — починає Євген Нищук. — Зараз у роботі відповідні Указ Президента і постанова Кабінету Міністрів. Чимало об’єктів культурної спадщини — чи то заповідників, чи то садиб тощо — потребують негайної реставрації. Це й ті, які підпорядковані державі, і ті, що підпорядковані обласним адміністраціям, містам, іншим структурам. Наша мета — щоб ці документи забезпечили можливість підготувати проектно-кошторисну документацію для кожного закладу відповідно до впорядкування. Тоді ми отримаємо доведений кошторис для Міністерства фінансів для затвердження бюджету на наступний рік, щоб закумулювати кошти на реставраційні роботи.
Деякі наші музеї сьогодні буквально сиплються згори, інколи люди бояться заходити всередину. Таким закладам потрібна база для проведення виставок європейського масштабу, системи безпеки, клімат-контроль та інші вигоди.
Водночас ми намагаємося і цього року робити речі, які звертали б увагу на ці потреби. Зокрема, шукаємо меценатів, спонсорів, благодійників. Наприклад, цієї весни в Тульчині відбувся оперний фестиваль Operafest-Tulchyn. Він відбувся не деінде, а в «українському Версалі» на Вінниччині — у Палаці Потоцьких, який однозначно потребує реставрації. Фестиваль підтримали підприємці, подія промовисто показала, як там можна гарно проводити час. Можна придумувати фестивалі різного формату, але головне — повернути людей обличчям до пам’ятки, до її відновлення.
Звісно, за один рік реставрувати всі об’єкти культурної спадщини неможливо, але можна розпочати великий обсяг робіт... Десь все можна завершити за рік-два, десь це розтягнеться на більше років. Але важливо, що ця ініціатива формуватиме інший настрій у людей, адже такі речі приваблюють внутрішній туризм. Зараз люди їдуть кудись для того, щоб побачити — пам’ятку, фестиваль, якусь подію тощо. І це, зрештою, робить економіку. Тому наша мета — розвиток внутрішнього туризму. А відновлення й реставрація культурної спадщини збільшують приплив туристів.
З іншого боку, коли ми почнемо ці процеси, паралельно можна шукати грантові кошти. Бо європейські структури допомагають проектам, які вже мають підтримку всередині країни. Коли є зацікавлення низової частини, коли держава виступає певним гарантом, тоді й надходять кошти європейських партнерів.
— До речі, Україна наприкінці 2015 року долучилася до програми «Креативна Європа». Як країна використовує можливості програми?
— Перший період більшою мірою був присвячений роз’ясненням, як можна це робити, як готувати проекти. На такому рівні, з урахуванням європейської бюрократії у нас ніхто не вмів подавати ці проекти, тож на це довелося витратити доволі багато часу.
Разом з тим, нещодавно у Дніпрі проходив великий Форум креативних індустрій, де представляли українське бюро «Креативної Європи» та його нову очільницю Юлію Федів. Вона поділилася радістю, що у нас з’явились перші чотири проекти, які вже знайшли фінансову підтримку центрального офісу «Креативної Європи». Є проекти у сфері театру, музеїв, громадські ініціативи.
Ми маємо усвідомлювати, що в подальшому Україна повинна платити внесок за участь у програмі. Перших три роки він становить символічний один євро. Далі ми мусимо знаходити кошти на внесок. Інша річ — сума. Можливо, Україна матиме певні пільги, як у деяких країн, наприклад Грузії. Зараз ми ведемо перемовини про це.
Крім цього, разом з першою заступницею міністра Світланою Фоменко ми працюємо над тим, щоб Україна увійшла до низки інших європейських програм. Україна вже є учасницею програми «Культурні маршрути Європи» та Міжнародної ради музеїв ICOM, а також ще кількох проектів.
«МИ — ЗА МОЖЛИВІСТЬ ЗДОБУТИ МИСТЕЦЬКУ ОСВІТУ»
— Питання, яке багато обговорюється, адже стосується трьох мільйонів дітей і 40 тисяч педагогів, — мистецькі школи. Наприкінці червня у парламентському комітеті з питань науки та освіти обговорювали проект Закону «Про освіту», який готується до ухвалення в другому читанні. Цей документ критикували через запропоноване реформування шкіл мистецтв, позашкільної освіти взагалі. У чому, на вашу думку, полягає причина? Як робоча група Мінкульту реагувала на зауваження спеціалістів?
— Спочатку я з обережністю вислуховував різні сторони. Але на виході одна сторона почала активний супротив, дещо підмінювала поняття і маніпулювала деякими речами. Мовляв, щось хочуть зруйнувати, скасувати, закрити. Людей турбувало, як рахуватимуть вислугу років, скільки триватиме відпустка, та інші виробничі моменти. І цим почали лякати.
У фіналі вийшло, що проти виступають тому, що потрібно міняти печатку. Тобто сьогодні йде назва, скажімо, «Початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад», складна абревіатура ПСМНЗ. Тоді як ми запропонували уніфікований європейський формат — «мистецька освіта», «мистецька школа». Мистецька школа початкова, позашкільна, середня, спеціалізована. Мистецька освіта — музична, художня, хореографічна вокальна. І тоді це уніфіковано. Печатку треба міняти давно, і це не є проблемою.
Інше питання полягало в тому, що потрібно змінювати статут. Це справді потрібно, бо статут майже не змінювався з 1966 року. Тому аргументи опонентів видаються доволі совковими. Це просто супротив старої партократії. Тим більше, я зустрічався з опонентами, певні експерти, зокрема, Олександр Шаліт (директор дитячої музичної школи № 35 міста Києва. — Ред.) акцентували увагу на деяких речах, і ми зважили на це в ході підготовки законопроекту до другого читання. Переважно ці питання стосуються соціальної складової: пенсій, вислуги, зарахування наукового та педагогічного стажу, тривалості відпустки. Все це збережено. А печатку і статути справді потрібно змінювати. З реформою ми зможемо «застовпити» кошти в бюджеті для інфраструктури, розвитку шкіл-інтернатів мистецького типу — це велика база, щоб виховувати майбутніх митців різних напрямків та високого рівня.
Ми — за те, щоб зберегти можливість здобути мистецьку освіту. Навіть коли в першому читанні йшлося про дитячу мистецьку освіту, ми прибрали «дитяча». Бо потім можуть виникнути дискусії, коли, наприклад, дитина 13 — 16 років після об’єднання територіальної громади отримує можливість почати вчитися музики. І до якої категорії її віднести, якщо це нібито вже не дитина? Це обмежує права на можливість здобуття мистецької освіти. Ми це врахували — є ситуація, яка всім надає можливість здобути мистецьку освіту в різних напрямках.
«КОНТРАКТНУ СИСТЕМУ ПОТРІБНО ВДОСКОНАЛЮВАТИ»
— Інше дискусійне питання — конкурси на посади керівників закладів культури. Ледь не кожен із них — хоч у регіонах, хоч у столиці — часто супроводжується скандалами, викриттями... Із нещодавніх прикладів — обрання директора Національного музею Тараса Шевченка, керівника Хмельницького обласного художнього музею. Коли ця процедура усталиться, щоб процес проходив спокійніше?
— Запровадження конкурсної системи відбору керівників та переходу працівників культурних закладів на контрактну основу припало на мою другу каденцію. Система справді має певні недосконалості, і ми їх обговорили з авторами закону. Так, була нарада з Іриною Подоляк (перший заступник голови парламентського комітету з питань культури і духовності. — Ред.), зустрічі з очільниками областей, начальниками управлінь культури. І ми зробили певне зведення, за яким можна вносити поправки.
Проблеми зумовлені тим, що було прописано: у конкурсній комісії мають бути три представники від громадськості, але які саме організації вони представляють, не зазначено. Це призвело до того, що до конкурсних комісій подаються люди, які не є музейниками, літераторами і фахівцями інших профілів. І з одного боку, ти нічого не зробиш, бо так написано в законі. А з другого, це неправильно, бо така людина не може адекватно оцінити професіоналізм того чи іншого кандидата. Це те, чого стосуватимуться поправки.
Ще трапляються випадки, коли обласні ради не визнають результатів конкурсу. Кажуть, що заклади належать їм. Буває, в комісіях сидять дуже заангажовані представники.
Втім, від контрактної системи відмовлятися не варто, це європейська практика. Інша річ, що її потрібно вдосконалювати. Так чи інакше, 97,2% національних колективів, які курирує міністерство, уже перейшли на контрактну основу.
Я обговорював багато пунктів цього нововведення, ще не будучи міністром. Був дуже обережним у цьому плані, мені було важливо, щоб було забезпечено захист творчих одиниць. Поки все колотиться в частині керівництва, і ми не знаємо, як розвиватиметься ситуація стосовно творчого складу, який перейшов на контрактну систему, але є кілька років до підписання контрактів. Чи не буде зловживань, коли керівник закладу зловживатиме повноваженнями, щоб не продовжувати комусь контракту? Небезпечні моменти ще можуть бути.
«МИ МОЖЕМО ОБСТОЮВАТИ СВОЇ ЦІННОСТІ»
— Як українська влада відстежує ситуацію з культурною спадщиною на окупованих територіях сходу і в Криму?
— Наприкінці минулого року ми мали успіх зі «скіфським золотом» (суд в Амстердамі постановив повернути цінності, які зберігались у кримських музеях, до материкової України. — Ред.). Це без перебільшення заслуга команди Міністерства культури, особисто Світлана Фоменко їздила до Нідерландів із цього питання. Ми доклали багато зусиль, щоб мати цей результат у європейському суді. Зараз триває розгляд апеляції. Ми знали, що це буде. Це затягує справу, дещо виснажує ресурсно, але все одно це стало прецедентом, показало, що ми можемо правильно обстоювати свої цінності.
Стосовно стану пам’яток на територіях, непідконтрольних українській владі, потрібна велика робота з європейським партнерами. Ніхто з нас не може їхати до Криму чи на окуповані території. Може йтися лише про прохання до європейських структур, зокрема ЮНЕСКО, щоб вони направили туди своїх офіційних представників для моніторингу становища того чи іншого об’єкта.
— У травні Верховна Рада в першому читанні ухвалила законопроект про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Деякі експерти вже критикують його. Як міністерство бачить боротьбу з «чорною археологією», яка в Україні сягає величезних масштабів?
— Цей закон не спрямований на боротьбу з «чорною археологією». Його мета — посилити захист пам’яток. Але якщо йдеться про «чорну археологію», то це питання надзвичайно складне, і якби були варіанти його вирішення, то ми би їх уже використали.
Разом з тим, ми опрацьовуємо міжнародний досвід розв’язання подібних проблем і шукаємо можливі шляхи для України. Звичайно, багато важить для нас думка і Національної академії наук України. Крім того, переконаний, що через деякий час в Україні, як і в європейських країнах, стане престижною співпраця держави та приватного сектору — щоб повернулася звична для України практика меценатства, щоб поруч з віднайденими, повернутими чи відродженими пам’ятками стояли імена благодійників.
Нагадаю про позитив. Коли естонська сторона повернула Україні «меч вікінга» (меч Х століття, який через Росію намагалися вивезти до ЄС, повернули навесні 2016 року. — Ред.), СБУ провела розслідування і затримали членів злочинної групи, яка займалася вивезенням цінностей за кордон. Відкрилося понад тисячу предметів. Це безцінні речі, які могли вивезти. Ми відзначили працівників СБУ і продовжуємо з ними співпрацювати.
Розголос після того випадку дав імпульс. Слов’янському краєзнавчому музею передали меч. Наші фахівці виявили, що це артефакт V століття до нашої ери, скіфської доби. Зараз він, як і «меч вікінга», — на реставрації в Національному науково-дослідному реставраційному центрі. Після реставрації ми плануємо зробити виставку стародавніх мечів.
«НАШЕ ЗАВДАННЯ — ПРОМОТУВАТИ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ ЧЕРЕЗ КУЛЬТУРУ»
— Часом в Україні виникають дискусії про те, чи потрібне Міністерство культури. Який ваш головний аргумент на користь цієї інституції?
— Нам вдалося відійти від того, що Міністерство культури було певним обслуговуючим відомством у частині культурних заходів. Міністерство культури тепер не займається заходами. Це не івент-агентство, а центральний орган, який розвиває культурну політику. Більше того, ми одні з перших не просто проводимо функціональний аудит, а робимо реорганізацію самого міністерства. Скасовуються непотрібні відділи, натомість, наприклад, з’являється департамент стратегування і планування, який займається питаннями креативних індустрій та сучасного мистецтва, — цього не було ніколи.
Міністерство є органом, який має продукувати закони, визначати культурну політику. Культура має впливати на кожного. Це не має бути чимось тільки для обраних, як у Радянському Союзі. Культура має стосунок до кожної людини, з будь-якої сфери. І ми ставимо перед собою завдання промотувати українську державу через культуру. Скажімо, на Франкфуртському книжковому ярмарку, де у нас нарешті з’явився повноцінний стильний стенд. На Венеційській бієнале Міністерство культури представило павільйон з роботою Бориса Михайлова, яка, за свідченнями, увійшла в трійку найкращих проектів цього року... Також суттєво збільшилось фінансування кіновиробництва — до півмільярда на цей рік. І ми маємо результати: ось, буквально цими вихідними українсько-словацький фільм «Межа» («Ciara»), знятий за підтримки держави, здобув на 52-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах у Чехії нагороду за кращу режисуру. І це, на щастя, непоодинокий випадок.
Політичне життя в Україні стрімко змінюється. Але за цей рік мені вдалося провести два серйозних закони: про кіно і про створення Українського культурного фонду, який запрацює з наступного року. Це дасть змогу позбутися практики, коли до чиновника приходили й казали: «У нас є гарна ідея. Давайте разом зробимо це». Так не повинно бути. Вибір має робити професійне середовище. Ми маємо дати можливість зробити те чи інше самим мистецьким командам. Більше того, раніше міністерство більше підтримувало державні заклади. Тепер ми хочемо простягнути руку недержавному сектору, який має багато цікавих ідей.
