Нещодавно з нагоди Дня Конституції України Віктор Янукович присвоїв почесне звання «Народний артист України» Олегу Гаврилюку — виконавцю нецензурного шансону. Останній — справді народний, адже обраний народними депутатами від Партії регіонів. Його творчість — шансон та тексти, що містять ненормативну та характерну для місць позбавлення волі лексику, вульгаризми тощо. Особливо жваві дискусії ця новина загалом, і постать Гаврилюка зокрема, викликала у соціальних мережах. Раніше про нього не знав ніхто, нині знають всі. Він отримав таке ж звання, як свого часу отримали композитор Іван Карабиць, співак Іван Козловський, хоровий композитор Леся Дичко, режисер-постановник кіностудії «Укранімафільм» Володимир Дахно та інші. Це в черговий раз активізувало суспільні дискусії щодо різних державних звань, нагород та відзначень: чи потрібні вони сьогодні й у якому вигляді? Та й загалом, як сучасне українське суспільство трактує поняття «герой», яке, безперечно, зазнало трансформацій за останні роки.
За час незалежності Верховна Рада затвердила понад 50 державних титулів різного рівня та зразка: звання, ордени, медалі та відзнаки. В період від 1998 до 2012 років оздоблений дубовими гілками Герб України з чистого золота — найвища відзнака громадянина держави, прикрасив груди 285 новоспечених героїв. Серед нагороджених — представники найрізноманітніших професій: від акторів і спортсменів, до шахтарів і космонавтів. Нове тисячоліття започаткувало традицію, яка дещо додала гостроти до процедури призначення державних відзнак: із кожним роком скандали навколо проблеми визначення українського героя розгораються з новою силою та набувають щораз більшого резонансу. Щоб переконатись у цьому, варто лише заглянути в історію «народження» українських звитяжців-достойників.
• 2002 рік. Вперше в історії нашої країни номінант — останній командир УПА Василь Кук — відмовляється від державної нагороди найвищого ступеня — звання Героя України. «Я не можу носити це почесне звання, поки мої побратими не визнані учасниками бойових дій і боротьби за незалежність України на державному рівні» — заявляє тодішньому президентові Леоніду Кучмі Василь Кук.
• 2005 рік. Українська поетеса Ліна Костенко відмовляється поповнювати лави героїв, аргументуючи свій вчинок такими словами: «Політичної біжутерії не ношу!»
• 2006 рік. На хвилі емоційного піднесення після успіху України на чемпіонаті світу з футболу в Німеччині орденом «За мужність» ІІІ ступеня нагороджено 13 гравців національної збірної команди України.
Слідом за цими подіями президент Віктор Ющенко посмертно визнає на державному рівні героями командирів УПА — Степана Бандеру та Романа Шухевича. Хоча з того часу вже минули роки, конфлікти навколо цієї події не вщухають і досі. Вищезгаданих провідників УПА стільки разів нагороджували, а згодом відміняли нагороду, що зрештою українське суспільство остаточно заплуталось у тому, кого вважати героєм, а кого ні.
Очевидно, що в системі визначення найдостойніших панує відчутний хаос. Через постійні скандали довкола цього питання частково нівелюється важливість та значимість присвоєної нагороди. Український досвід щодо цієї проблеми викликає ряд запитань: у чому причина такого низького рівня довіри суспільства до справедливості присвоєних нагород? Які шляхи підвищення престижу державного визнання?
«День» поцікавився в експертів, що потрібно зробити, щоби Герої України були справді українськими героями.
КОМЕНТАРІ
«...ОРДЕН ЯРОСЛАВА МУДРОГО ТАКОГО-ТО СТУПЕНЯ. ВИХОДИТЬ, ЩО МУДРІСТЬ Є ІІ СТУПЕНЯ, ІІІ ЧИ ІV?..»
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець, історик, публіцист:
— Серед нагороджених є багато достойних людей. Їх, зрозуміло, в тій сумі абсолютна меншість, але вони є, тому їх треба шанувати. Іноді їхні нагороди трохи дивовижні за своєю семантикою та емблематикою. Наприклад, я за те, щоб нагороджували спортсменів, але держава має відповідним чином поділити всю суму нагород за певними секторами. І коли, скажімо, спортсмен врятував дитя з палаючого будинку, то нехай він отримує відповідну медаль. Але коли нагороджувати його за спортивні зусилля, то має бути спеціальний сектор, тому що, при всій повазі до спорту, давати за це орден «За заслуги» виглядає з боку уряду, м’яко кажучи, наївно.
Треба якимось чином у цьому розібратися. Не розібралися у кінці 1980-х — на початку 1990-х і сповна відтворили попередню систему. Внаслідок цього все виглядає як повний хаос у структурності. Ці нагороди однозначно потрібні, але семіотично та семантично все це має бути перебудовано. Як воно звучить? Скажімо, орден Ярослава Мудрого такого-то ступеня. Виходить, що мудрість є ІІ ступеня, ІІІ чи ІV? Як казав один славнозвісний український лексикограф, «все наоборіт». Ми що ж, логічно не чуємо, що в цьому є щось пародійне?! Я вважаю, що потрібно фахівцям сісти за стіл, подивися на систему нагород Німеччини, Франції, зрештою сучасної Росії, аби знову не вляпатися в якусь дурість. А вже після того виробити якусь свою систему. Не можна це зробити відразу, але це потрібно зробити, інакше ми виглядаємо трохи смішно перед самими собою. Світ не зовсім розуміє цю дурість, а ми з вами все ж таки маємо її відчути.
«НАГОРОДА ЗАВЖДИ БУВАЄ ЧАСТКОВО СПРАВЕДЛИВОЮ, І ТУ ДЕЩИЦЮ СПРАВЕДЛИВОСТІ МИ МАЄМО ПОВАЖАТИ»
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, академік НАН України, в.о. директора Українського інституту національної пам’яті (2006—2010 рр), учасник ініціативи «Першого грудня»:
— Справа в тому, що звання присвоює Президент, а Президент — це людина, яка слухається прибічників, які, безумовно, мають свій погляд на людей. Тому в присвоєнні нагород є два чинники: об’єктивний — який свідчить про заслуги людини, і суб’єктивний — позиція правлячої адміністрації. Але який би уряд не був і кого б не нагородив, завжди знайдуться люди, які теж гідні нагород, але не отримали їх. І таких залишилося ще багато. Я завжди кажу людям, які налаштовані на критику щодо влади, що нагорода завжди буває частково справедливою, і ту дещицю справедливості ми маємо поважати.
Я теж Герой України, хоча мій шлях до одержання самої нагороди був досить курйозним. Двічі я не знав про нагородження, і аж на третій церемонії мені вручили цю нагороду, якою я, безумовно, гордий. Але, наприклад, я був на війні, проте вважаю, що несправедливо нагороджувати за воєнні дії...
Буває, що відмовляються від нагороди, але я б цього не робив. Ми, українці, повинні себе поважати, але також ми повинні поважати свою державу. І коли держава дає нагороди, то потрібно їх спокійно сприймати. Ви можете їх приймати мовчки або з пафосом, але все-таки ви маєте виявляти повагу до своєї держави. Бо держава для нас — це найголовніше завоювання за всю тисячолітню історію цих земель.
«ДУМАЮ, УКРАЇНЦЯМ ВАРТО ОГОЛОСИТИ МОРАТОРІЙ НА ГЕРОЇВ І РОЗІБРАТИСЯ З ВЛАСНИМИ ЦІННОСТЯМИ»
Юрій МАКАРОВ, журналіст, телеведучий, письменник та документаліст:
— Хто такий герой в античності? Це метис людини і Бога, і більше ніякого етичного аспекту в це поняття не вкладали. Культ героя — це винахід XIX століття, романтики остаточно затвердили образ людини, яка жертвує собою заради людства. Найпафосніше це було у виконанні Максима Горького: Данко вирвав собі серце, щоб освітити дорогу людям. І на цьому тлі навіть традиційне українське вітання: «Слава Україні! — Героям слава!» у мене викликає інстинктивний спротив, тому що людина набагато складніша, ніж те уявлення про персонажів іконостасу з якоїсь совіцької візії; складніша, ніж ми звикли її сприймати з такої позитивної художньої території. Та сама людина може за різного збігу обставин зробити якийсь героїчний вчинок чи ницість. Святих загалом не буває, але є люди, які йдуть на поступки своїм слабкостям, знаючи їх. Таких постатей небагато, я їх зустрічав, але, власне, їх ніхто героями й не називає.
А просто виявляти відвагу і хоробрість — це дещо інше, це продукт екстремальних умов і обставин. Я згадую реальні постаті тих, про кого мені розповідали, про упівців. Це феномен в європейській історії, щоби партизанський рух тримався більше 10 років, це фантастика, за такого терору і в такій державі. Герої? Так, безумовно, герої. Але вони також і жертви. А те, що стосується вживання того слова («герой». — Авт.), в сучасній державі — це взагалі не витримує критики. От коли запровадили «Герой Радянського Союзу» і «Герой Соціалістичної праці» — то це вже була карикатура, але тоді вона була хоча б зрозумілою, а тепер — це просто жахіття. Думаю, українцям варто оголосити мораторій на героїв і розібратися з власними цінностями: що вони вважають найголовнішим для людини, якою є ієрархія, а вже тоді повертатися зі свіжими думками.
На сьогодні «герой» — це штучність, культурний продукт. І тягнути недоторкано за собою ментальність XIX століття в XXI — це смішно! А я дуже не люблю, коли українці на кожному кроці роблять себе смішними. Коли в нас з’являються хлопці з рушницями — їх неодмінно ставлять на п’єдестал, а решта обставин їхнього реального життя залишається за кадром. Просто у героїв УПА часом не було іншого вибору, ніж ставати героями, тому що було порушено їхню гідність, і вони або мали змиритися з нелюдськими умовами, в які їх поставила нова держава, або «вибухнути». І вони обрали друге. Але водночас із героїчним вчинком — це особиста трагедія, надзвичайно складна моральна колізія й вивільнення інстинктів, які в сучасному житті ми змушені гальмувати. Ми ж хочемо для себе вибудувати дуже спрощену картину світу, в якій кожен із нас буде виглядати частиною цієї картини. Але все набагато складніше.
Все, що робиться від імені держави Україна, — це просто недосконало. Якщо ще згадати про останнього народного артиста України — це взагалі карикатура. Мені було дуже незручно, коли отримував диплом заслуженого журналіста, я відчував себе самозванцем. От коли у Франції ти бачиш кавалера ордену Почесного легіону, то розумієш, що людина пройшла через певні фільтри, але все ще не називається героєм. Чи в Британії — орден Британської імперії. Там всі критерії більш-менш зрозумілі й прозорі, в соціумі є спільне розуміння, кого вважати визначними особистостями.
Щоб у нас зародилося щось подібне — потрібна інша держава, бо з цим персональним складом політичної еліти нічого не буде. Пацани будуть нагороджувати пацанів і, можливо, задля годиться, іноді даватимуть якісь відзнаки за лояльність. Тут нічого на окремій ділянці трансформувати. Вирішувати якесь окреме питання в рамках великої проблеми — чи варто давати нагороди і чи правильно давати нагороди — це не питання, це лише симптом.
