Доля мислителя, як і доля митця, часто складається несподівано, ба більше, химерно. Забута, спотворена, відкинута сучасниками, а то й проклята ними ще за життя, ця людина «раптом» (насправді зовсім не раптом) повертається до нас за багато десятків років. Його ключові твори прочитуються заново, «свіжим поглядом», уважно, вдумливо, шанобливо й критично — і ми, вже далекі нащадки цієї видатної особистості, з подивом відкриваємо для себе, скільки пророчих думок залишив він майбутньому, скільки спромігся передбачити, від скількох помилок (зокрема й серйозних) зумів застерегти.
Все це ідеально відповідає образу, спадщині, короткому до болю життю (тільки 49 років) В’ячеслава Липинського, справжнього «генерального конструктора» українського державотворення. Сьогодні, коли наша держава мусить боротися з найгострішими небезпеками та загрозами, щонайменше, за останніх 27 років, причому російська агресія є далеко не єдиною серед цих загроз, винятково своєчасним стає заклик В’ячеслава Липинського: в складні для нації часи конче потрібно відкинути всі ідеологічні розбіжності задля роботи для блага України! Це, по суті, перетворюється на проблему життя або смерті самої України. Натомість Липинський і як політичний теоретик Гетьманської держави, і як глибокий історик, дослідник доби Богдана Хмельницького, і як дипломат, і як соціолог, і як публіцист — із болем, гнівом та обуренням змушений був спостерігати «той процес самоспалення, в якому згорає наша хата» (його власні слова!).
Липинський є, й, одверто кажучи, дуже довго залишиться своєчасним і актуальним, бо саме він попереджав: «Ніхто за нас не збудує державу, якщо ми самі її не збудуємо!» (можна доповнити його думку й у такий спосіб: «Жоден ворог не зруйнує нашу державу, якщо ми самі ж її не зруйнуємо»). Хіба глибинна політична, соціально-економічна, а передовсім — моральна криза українського суспільства зразка 2018 року (щоправда, влада запевняє, що «найгірше вже позаду»; інших заяв від такої влади, якою вона є, годі було б чекати) — хіба все, що відбувається сьогодні, не є якнайпереконливішим підтвердженням думки Липинського: допоки в Україні не «визріє» справжня еліта, гідна цього слова, і допоки навколо неї не консолідується народ (бо народ знатиме, що еліта не має іншої мети, окрім як служити державі!) — Україна буде загрожена.
Яким є вплив ідей В’ячеслава Липинського на сьогоденне українське суспільство? В чому значення його постаті для історії України? Як просувається вивчення його наукової спадщини? З такими запитаннями «День» звернувся до своїх поважних авторів, експертів, «липинськознавців».
Віртуальна екскурсія Меморіальним музеєм В'ячеслава Липинського у с. Затурці
«ГОЛОВНИМ БУЛО ОБ’ЄДНАТИ ДЕРЖАВУ ТА СУСПІЛЬСТВО»
Тетяна ОСТАШКО, історик, автор «Дня», дослідник наукової творчості та життя В’ячеслава Липинського:
— На мою думку, наразі найбільш актуальною є ідея територіального патріотизму українців, висунута й відстоювана Липинським. А саме: всі, хто народився в Україні, визнає її державність і свідомо вважає себе громадянином незалежної Української держави, хай би якою була їхня етнічна приналежність, конфесійні або політичні погляди — мають повне право називати себе українськими патріотами. Вони і є ними, якщо підтверджують це реальними справами. Саме на такому патріотизмі і має ґрунтуватись Українська держава.
Далі. Дуже важливою є розроблена Липинським «теорія еліт». Саме еліта (якщо вона направду є елітою) просто зобов’язана брати на себе усю відповідальність за стан справ у суспільстві та державі. Липинський не втомлювався наголошувати, що «народ ніколи не може бути розумнішим за свою еліту». Ось ці його слова нам варто взяти до уваги й проаналізувати. Відповідальність, як еліти, так і народу — є сьогодні винятково важливою категорією.
Примітно, що Липинський, попри те що був (як політичний мислитель) консерватором, допускав (і навіть наполягав на необхідності це робити) і опозицію, і плюралізм, головним було об’єднати державу та суспільство. Липинський був переконаний, що Богдан Хмельницький, великий Гетьман України, зумів у ХVІІ столітті розв’язати це завдання. Такий зразок, такий спосіб дій Липинський вважав необхідним і для Гетьмана Скоропадського.
У 20-ті роки В’ячеслав Липинський не раз звертався як до української інтелігенції, яка, він вважав, не змогла скласти державницький іспит, так і, паралельно, до наших «продукуючих верств» населення, задля того, щоби розібратися тверезо й чесно: чому ж було втрачено державність і як її відновити? Саме про це — його знамениті «Листи до братів-хліборобів». Характерно, що політична організація — «Союз хліборобів-державників», яку Липинський очолював в ті роки — партією не була, і він постійно на цьому наголошував. Бо це суперечило його переконанню: майбутня Українська держава має служити не вузько партійним інтересам, а забезпечувати вільний гармонійний розвиток усіх верств і класів.
«ХОЧЕШ ІТИ В ПОЛІТИКУ? ПРОЧИТАЙ ПЕРЕД ЦИМ В’ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО»
Ростислав КАМЕРІСТОВ, історик і публіцист (разом із істориком Тетяною Осташко він веде сторінку про В’ячеслава Липинського на Facebook, роблячи постать та ідеї мислителя ближчими для загалу. За словами Ростислава Камерістова, хоча сторінка має не дуже багато підписників, кілька сотень, а «алгоритми Facebook усе більш зосереджені на використанні проплаченої реклами», охоплення одного допису є різним: від 70 — 100 до понад п’яти тисяч користувачів. А до дня народження ученого запущено канал «Депеша Липинського» в Telegram, де публікуватиметься його листування):
— Український історик, публіцист та громадський і політичний діяч Василь Кучабський поставив свого вчителя В’ячеслава Липинського в один ряд із Тарасом Шевченком і Богданом Хмельницьким. Йшлося, звісно, про загальноукраїнське значення.
На мою думку, в першу чергу В’ячеслав Липинський — учений як не світового, то без перебільшення європейського масштабу. Мені складно окреслити затребуваність його багатогранних ідей, адже вони можуть застосуватися в будь-яких ділянках нашої самоорганізації — Української держави. Це і територіальний патріотизм, який випередив американську модель «нового патріотизму» президента Рональда Рейгана. Це і роль, і місія церкви. І ключове бачення аграріїв у питанні внутрішнього достатку України та хліборобських (фермерських) сил у розбудові держави. А ще — значення еліт, форма державного устрою, баланс суспільства та влади, зрештою — український консерватизм. Ці всі ідеї актуальні та все більше затребувані. А осмислення їх — справа відповідальності та обізнаності.
Хочеш іти в політику? Прочитай перед цим В’ячеслава Липинського, зістав його погляди з іншими, зроби висновки. Не впевнений, що наші народні обранці (хочу думати, що помиляюся) могли б дискутувати про політику, посилаючись на думки ученого. А коли йдеться про ключові положення його ідей у реалізації, цього не спостерігаю взагалі.
Якщо говорити про сьогодення, то дуже слушним видається питання міжнародного виміру України в оцінці В’ячеслава Липинського. Україна перебуває в особливому територіально-геополітичному просторі. Через це роль та її завдання в міжнародній політиці є обмеженими. Наша країна не може впливати на західних чи південних слов’ян, угорців, балтійські нації. В’ячеслав Липинський у своєму magnum opus «Листи до братів-хліборобів» зазначив таке: «Політичний союз з Білорусею і Великорусею це категоричний імператив закордонної політики нашої будучої Держави». Наразі ситуація склалася так, що політичний союз із Росією та Білоруссю неможливий не лише з причини війни з Україною, а й через те, що там панують, вживаючи термін Липинського, охлократи. Причому одна охлократична «республіка» увібрала у сателіти іншу, яка нам конче потрібна. Як на мене, в цих словах — те, що ми називаємо «мета». Отже, наша мета проста: домогтися перемоги на наших умовах та формувати принцип «старшого брата» від українського центру — Києва. Тут йдеться про повну політичну сферу впливу, а радше про роль своєрідного арбітра з повними преференціями, як це чинила безліч років із нами Росія.
«Маючи в своїй нації і Схід і Захід, — писав Липинський, — ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдності та індивідуальності нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: підпадаєм — не завойовані ніколи чужою державою, а завжди власним внутрішнім розладом — під впливи то східної Москви, то західної Польщі. Гинемо, покарані за невиконання того завдання, яке дано тільки нам, бо ці дві наші, загарбуючі нас в часах слабкості душі нашої, сусідки — одна по своїй східно-православній, друга — по своїй західно-католицькій ексклюзивності — його виконати не в силі».
Мені важко уявити, що сталося б, якби зараз український президент зробив заяву на кшталт: «Після перемоги над Росією у своїй міжнародній політиці ми ставимо мету політичного союзу з нею та Білоруссю». Не важко припустити, якою була би реакція суспільства і звинувачення у зраді, чи не так? Між тим, якщо ми хочемо бути «другою Німеччиною» за економічним та політичним впливом, маємо це прийняти. Це означає, що в питанні «Руського Сходу» Україна мусить виконувати першу роль.
Водночас важливо означити думку Липинського, що Україна має обрати шлях, де вона «аванґард в органічнім класократичнім відродженю Руського Сходу, в його обороні як перед західною демократією, так і перед азіатською охлократією». Це означає, що ми мусимо стати стійкими, сильними, здатними диктувати свої умови. «Тільки активною політикою в справах «Руського Сходу» Україна зможе забезпечити собі — здобуте її внутрішніми силами — незалежне державно-національне істнування. Пасивне становище приведе нас неминуче до руїни, до нового загарбаня нас активніщими в цьому напрямі націями», — зазначає Липинський. Сама ж українська політика формується за поглядами суспільства, а не доцільності. Тому впевнений, що така думка була б непопулярною, окресленою зрадою вищого ґатунку. Проте, щоб прийняти або заперечити її остаточно, потрібні стратегічне міркування та глибокий аналіз історії.
Звичайно, ми можемо тішити себе утопічною думкою, що вже завтра зможемо відірватися від ненависної Росії і жити в європейській родині, не обертаючи голови на Схід. Проте як ми зможемо ігнорувати той факт, що маємо найбільшу протяжність кордонів з Росією, а якщо брати її та Білорусь разом — то ще більшу, ніж з іншими державами, разом узятими? Вихід один — політично перегризти горло сусідній агресивній державі у слушний момент і встановити баланс між Сходом і Заходом. Такий ось рецепт міжнародного успіху від В’ячеслава Казимировича.
«СЬОГОДНІ СТОЇТЬ ПИТАННЯ ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНИ НА СВІЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ»
Теодор ДЯКIВ, громадський діяч, ініціатор групи «Народний суверенітет»:
— Я відзначив би три аспекти діяльності, політичної позиції і поглядів В’ячеслава Липинського, які є актуальними сьогодні.
По-перше, як у його часи, так і сьогодні є актуальною позиція української еліти — людей, які мають політичну, виконавчу владу. Свого часу Липинський закликав частково ополячену, частково зрусифіковану шляхту до служіння українському народу. В цьому він вбачав об’єктивний хід історії, в якій український народ матиме свою незалежну державу. Аналогічно і сьогодні також нагальним є питання про те, що нинішня українська еліта, на жаль, не проявляє належної політичної позиції, потрібної для суспільства та побудови української держави.
По-друге, Липинський відзначав: якщо ми хочемо розвитку української нації, то повинні думати про патріотизм, а не шовінізм. Держава може бути побудована тільки на патріотичних засадах. Знову ж таки в цьому аспекті ми маємо позицію тих політичних сил в Україні, які називають себе націоналістами. А фактично вони вдаються значною мірою до шовіністичної риторики.
По-третє, Липинський як теоретик українського консерватизму вважав, що в побудові держави, організації суспільства потрібно спиратися, передовсім, на традиції, світогляд суспільства, його бачення суспільного та державного устрою, бачення відносин суспільства і держави. Ці погляди продовжують бути затребуваними при тому, що про це саме писав і Степан Бандера 1950 року, хоча він більше прихильник республіканських поглядів. Але Бандера також казав про потребу побудови України на українському ґрунті.
Американський економіст Дуглас Норт отримав 1993 року Нобелівську премію за те, що узагальнив погляди, висловлені й Липинським, і Бандерою, й відомими політичними і суспільними діячами інших країн. Висновок Дугласа Норта полягає в тому, що держава і суспільство тоді перебувають у стані гармонії і ефективного функціонування, коли держава відображає світогляд суспільства, тобто коли держава ґрунтується на поглядах, які суспільство сформувало в ході історичного розвитку. Це і є класична консервативна модель побудови держави.
Із трьох перелічених аспектів цей для України, думаю, є найважливішим. Побудова української держави має здійснюватися на засадах світогляду, який сформувався в період вільного розвитку, ще до Хмельниччини. У силу історичних обставин ми розуміємо і відчуваємо вплив сторонніх ідей, зокрема й вплив на Україну Росії і не лише її. Сьогодні нагальне питання повернення України на свій шлях розвитку, який було перервано у середині ХVII століття. В цьому аспекті ідеї Липинського продовжують бути актуальними і потребують втілення в Україні.
«ВІН РОЗДІЛЯВ ПАТРІОТИЗМ І ШОВІНІЗМ...»
Богдан ЗЕК, провідний науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею, кандидат історичних наук:
— Постать українського історика, політика і дипломата В’ячеслава Липинського (1882— 1931) сьогодні актуальна по-особливому. Якщо на етапі державного будівництва початку 1990-х років ми просто читали його роботи, то зараз задумуємося над їхнім змістом, нам є що переосмислювати, адже позаду чвертьстолітня історія нашої держави. Як у 1918 році, так і сьогодні Україна бореться з агресором і водночас змушена шукати життєво необхідні шляхи внутрішнього розвитку.
На жаль, для українського суспільства Липинський все ще тerra incognita, а наші політики із особливим ентузіазмом нехтують його попередженнями і повторюють помилки столітньої давності. Учений розділяв монархічні погляди, виступав за сильну владу в особі гетьмана, але в демократичній державі. На його думку, правляча верхівка і опозиція мали керуватися лише одним принципом — працювати на користь народу, а не просто боротися за владу. Він розділяв патріотизм і шовінізм, а найголовніше, що Липинський — представник відомого польського роду, який після знайомства з Україною сам став справжнім українцем, що не вдається багатьом із нас. Тож давайте ще раз звернемо увагу на його праці. Можливо, все-таки зрозуміємо: з чого почати завтрашній день?
Причина нашої страшної сучасної деморалізації полягає не в тому, що наші інтелігенти індивідуально гірші від інтелігентів інших націй, або що ми індивідуально бідніші від наших предків. Ні! Беру на себе сміливість твердити, що наш пересічний інтелігент не гірший від пересічного інтелігента європейця. Що в ньому в потенціалі набагато більше ідейності й навіть — хай вибачить мені читач української преси — більше чесності. Гіршими тільки є його методи національної організації, гіршими є способи національної боротьби. Бо коли, приміром, з гасла політичної незалежності нації робиться, як у нас, партійно-політична спекуляція, то це гасло й сама державна робота збирає коло себе в кінці-кінців самих політичних спекулянтів, які в кінцевому результаті всі разом зацікавлені тільки в одному: щоб найбільше з-поміж них моральною і фізичною смертю загинуло, бо тоді «посад» державних більше і спекулятивна конкурентна боротьба легша
