Цю місію оприявлення історичних постатей відомий історик та письменник, який відзначає своє 60-річчя в Національному університеті «Острозька академія», де він працює першим проректором, довіряє в «геополітичній повісті, або діатрибі «Фабрика(ція)», то таємничому мольфарові, то маловідомому першому представникові славетного княжого роду Острозьких Данилові Острозькому...
У його книгах, таких, скажімо, як «Діоптра», «Шестиднев, або Корона дому Острозьких», «Княжими шляхами Волині. Віднайдення раю», «Благая вість од княгині Заславської», «Духовні пошуки Мелетія Смотрицького», «Волинь та Поділля в житті Тараса Шевченка» та в інших, виринають завдяки творчій уяві письменника із глибин національної історичної пам’яті образи відомих і маловідомих, вимушено забутих діячів української освіти, культури, літератури та мистецтва. Передусім це князі Острозькі, сам князь Василь-Костянтин Острозький, який «оживає» в романі «Шестиднев», епізодично з’являється в романі-реконструкції «Данило Острозький: образ, гаптований бісером». Бо саме він, Костянтин Острозький, у хрещенні — Василь, засновник Острозької академії в цьому творі Петра Кралюка замовляє 1588 року Василеві Суразькому полемічний твір «Княжиця», більш відомий під назвою «Про істинну православну віру».
Історик Кралюк звернув особливу увагу на ту обставину, що ця полемічна відповідь на книги єзуїтських авторів Петра Скарги та Бенедикта Гербеста десять років не з’являлася друком. Чому? Адже замовник її — один із найбагатших магнатів Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, який видав за свої кошти славнозвісну Острозьку Біблію. І раптом, мабуть, через нашіптування й заздрість лукавих наближених — князь велить не пускати цю книгу в друк.
Петро Кралюк сміливо вершить літературно-експериментальну книжницю за подобою поширених на українських теренах у XIV — XV століттях збірників, які мали назву «Бісер». На жаль, жоден із них не дійшов до наших днів. То чому б не створити таку книжницю самому, подумав Петро Кралюк. Подумав, попрацював — і так постав оригінально скомпонований під літопис збірник під назвою «Бісер». Це, як пояснює автор у передмові, — творча «реконструкція свідчень» на основі відомих творінь давньоруської книжності, історичних фактів, автентичних документів задля представлення сучасному читачеві правдивої історії боротьби за землі Руського королівства. Письменник зібрав світлі й «темні» факти — ці різнобарвні «крупинки бісеру», «нетварні частинки душ», які він бачив-віднаходив у стародавніх писаннях, щоби відкрити істинний, а не накинутий нам москвофільською історіографією зміст тих причин, які призвели до занепаду 1392 року Руського королівства.
На наші споконвічні українські землі, як відомо, збройно зазіхали Польща, Угорщина, Литва, Золота Орда. Ця боротьба за «руську спадщину», розпочата ще 1340 року польським королем Казимиром Великим, завершилася утворенням Великого князівства Литовського, до якого ввійшла значна частина земель Руського королівства.
В унікальній книзі-розвідці «Корона, або Спадщина Королівства Руського», яка належить до серії «Бібліотека газети «День». Україна Incognita», постійний автор цієї газети Петро Кралюк опублікував сім статей, ключовою ідеєю яких є питання: звідки, з яких часів та подій має розпочатися наше державне «літочислення»?
Головний редактор «Дня» Лариса Івшина у «Слові до читачів» книги «Корона...» пропонує переосмислити витоки й саму природу української державності і ставить питання про уточнення офіційної назви нашої держави — «Україна-Русь». Таку назву, як відомо, вживав у своєму фундаментальному дослідженні національної історії Михайло Грушевський.
Петро Кралюк у багатьох своїх статтях наполегливо радить українським історикам відмовитися від російських міфологем і об’єктивно осмислити історію Руського королівства. Та не чекаючи, що хтось із українських істориків переосмислить цю нашу історичну державницьку тяглість, виведе саму її природу, як зазначає Лариса Івшина, «від київського князя Святослава, який 971 року уклав мирний договір з візантійським імператором Іоанном Цимісхієм», або «від Ярослава Мудрого, тисячоліття утвердження якого на престолі відзначатимемо 2019 року», обґрунтує, «зв’яже» часи та події, — історик і чудовий белетрист Петро Кралюк цю місію здійснює фахово, з натхненням. Слід зазначити, що цю важливу науково-дослідницьку справу з осмислення найскладніших періодів нашої національної історії, відновлення історичної пам’яті та аргументованої критики різного роду фальсифікацій української минувшини здійснено авторами Бібліотеки газети «День».
Майстерно стилізуючи свою оповідь з традиційною назвою «Бісер» під літописний твір, Петро Кралюк витворив на основі навизбируваних із польських, угорських, німецьких джерел, із литовських літописів, із вітчизняних книжкових свідчень, таких як «Пчела», «Моління Данила Заточника», «Задонщина», повчання Феодосія Печерського, оригінальну літописну книгу. Письменник немовби «нанизав» ці намистинки бісеру — факти, свідчення, згадки на низку досі маловідомої історії життя й діянь родоначальника княжої династії Данила Острозького. А головне, він вперше подав півстолітню війну за Руське королівство в контексті подій Західної Європи, зокрема Столітньої війни між Англією і Францією 1340 — 1392 рр. І всі ці події, наголошуємо, розглядаються Петром Кралюком під кутом зору життя та діянь останнього представника монаршої династії Руського королівства, князя Данила Острозького.
Петро Кралюк володіє даром «виводити» завдяки творчій уяві з минулого, яке затінене мороком забуття, історичних осіб і «змушує» їх свідчити про себе, про свою роль в історії, про події, в яких вони брали участь, «знайомити» зі своїми сучасниками... Словом, він майстер поєднувати минуле та сучасне, реальне і фантазійне, конкретно історичне та уявне...
Авантюрно епатажний цей Кралюк у своїх оригінальних «фабрика(ціях»). Так, у «геополітичній повісті» «Фабрика(ція») він «передає» оповідь українському головнокомандувачу, в образі якого проступають виразні риси реального президента України. Завдяки чудотворним можливостям мольфара автор «знайомить» «лідера нації», «Богом посланого» із... Із ким тільки той Кралюк-мольфар не знайомить укрпрезидента! Із Шандором Петефі, Олександром Пушкіним, ще одним Олександром — Духновичем, Ференцем Ракочі, Енді (Андрієм) Ворголом, князем Федором Коріатовичем, Вільгельмом Габсбургом (Василем Вишиваним)...
Для чого, з якою метою автор «оживив» і змусив дискутувати, сповідатися, сперечатися біля Мукачівського замку, в майбутньому «центрі всесвіту» — Прикарпатській Русі витворених його фантазією персонажів та реальних історичних осіб? Та для того, щоб потішитися-посміятися і з себе, і з закарпатського загумінкового русинства, і з наших сусідів, і водночас десь із гордою поставою, а десь із іронічною посмішкою чи саркастичним поглядом власного історичного ока поміркувати над національними міфами чи над міфологемами угорців, поляків, росіян... Та й канонізованих, застиглих монументально в національних пантеонах пам’яті, загорнутих у шати вічною славою вождів, провідників та пророків Петро Кралюк не жалує і вряди-годи общипує на їхніх пишних строях пір’їни непохибних діянь. Чому ж ні, Шевченкові можна було побажати «Богданові п’яному» в калюжі утопитися, «в багні свинячім» за переяславську зраду, а Кралюкові хіба не можна в книзі «Козацька міфологія України: творці та епігони» здерти рештки позолоти з лицарських обладунків українського козацтва, змусити нас поміркувати над тим, чи доцільно ототожнювати занадто прямолінійно поняття «українець» із поняттям «козак», бо ж таке ототожнення, вважає Кралюк, є радше витвором міфотворчості.
Але хіба ми забули про Пантелеймона Куліша, який у своїх історичних поглядах еволюціонував від козакофільства до критики козацтва? Такої критики, яка зберігала і солідну дозу позитиву, зокрема, визнавала в «Історії возз’єднання Русі» за українським козацтвом «народний ідеал рівноправності», ідеал «вільного життя», відчайдушної хоробрості, самопожертви, героїзму і звитяги...
Безперечно, не все незаперечне в цій монографії «Козацька міфологія України», особливо порівняння історії формування нинішнього Донбасу з формуванням Запорозької Січі. Петро Кралюк вважає: «Донбас — то є Запорозька Січ епохи індустріалізації». Але коли вдуматися в його аргументацію, то мимоволі починаєш замислюватися над тим, чи насправді українська козацька міфологія є сьогодні вагомим чинником розбудови держави. Петро Кралюк вважає, що слід розлучатися з цією анархічною традицією, хоч я не поділяю його висновку: «Козацьку славу» можна спокійно покласти на полицю історії».
Руйнування історичних стереотипів, міфологем як російсько-імперських, польських, угорських, так і рідних, національних, розхитування усталених художніх форм, традиційних жанрових систем та вимислювання нових, як правило, комбінованих жанрів, використання новочасних художніх засобів та прийомів, зміна стилів, своєрідне жонглювання засобами іронії, сарказму, гротеску — це все Петро Кралюк, його різнотематична, різножанрова творчість. То він захоплює увагу читача своїми модерними, в міру містифікованими історіями в книжках: «Фелісія», «Римейк», «RE-анімація», «Фабрика(ція)», то перегляне хрестоматійні канони сприйняття повісті «Тарас Бульба» і самої постаті Миколи Гоголя в книжці «Таємний агент Микола Гоголь, або Про що розповідає «Тарас Бульба», — то раптом заміриться поглянути неупередженим оком на постать Степана Бандери в романі «Сильні та одинокі»...
Раптом гору в його творчих замірах візьме перше (чи друге?) «Я» — історик, і він опублікує фундаментальне дослідження «Козацька філософія. Філософська та історіософська думка України XVII — XVIII ст.»; то разом у співавторстві з ректором Острозької академії Ігорем Пасічником вийде до читача з монографією «Український месіанізм», а зі своїм колегою Михайлом Якубовичем — з працею «Інтелектуальні традиції українсько-тюркського пограниччя XVI — XVIII ст.»... І це далеко не повний перелік творчого набутку працелюбного, творчо бурхливого доктора історичних наук, професора, письменника Петра Кралюка.
...Пригадую, під час представлення Національного університету «Острозька академія» в Києві, а саме — в Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра», Іван Драч подарував Петрові Кралюку ідею твору, в якому головним героєм та оповідачем має виступати Володимир Третій. Бо Володимир Перший — святитель Русі, Володимир Другий — то, звісно, Ленін, творець імперії СРСР, а Володимир Третій — це той, що прагне відродити прогнилу Третьоримську імперію.
Збігло лише кілька місяців, і Петро Михайлович вручає Іванові Драчу рукопис твору під назвою: «Каган і хохлята» з присвятою авторові ідеї.
І знову Петро Кралюк узявся за своє, за улюблене зазивання духів. Цього разу «оживив» нинішнього Володимира Великого, мозок якого оцифрували, закинули в комп’ютер і нарекли цей комп’ютер «Каганом».
Фантазер цей Кралюк. Бо письменник.
І реаліст. Бо історик.
Не випадково він узяв епіграфом до свого твору «Каган і хохлята» слова Зденека Нойбауера: «Реальність зіткана з історій, а не із матерії».
Цей майстер викликання із глибин національної історії духів оригінально продовжує творити нову-художню реальність як на основі переосмисленого ним історичного минулого, так і з актуальних імпульсів динамічної сучасної дійсності.
