ПАВЛИЧКОВІ СПОГАДИ В УСІХ КОНТЕКСТАХ
Не знаю, хто ще з наших сучасників удостоївся стількох суперлативів та злобних інвектив на свою адресу воднораз. Тут лише він, Дмитро Павличко, може претендувати на роль абсолютного рекордсмена.
Безмежне захоплення — мало не до обожнювання — це Павличко.
Слава, що давно вийшла за межі України. Ще студентом я чув його з Білашем пісні і в Казахстані, і на Сахаліні, і в Тюмені, і в Прибалтиці. А в роки незалежності — в США, Канаді, Польщі, Чехії. Популярність «Двох кольорів» настільки феноменальна, що сам Павличко інколи лякається її. «Вона (пісня. — М.С.) усе заступила, що я написав, — сказав він сумно й начебто аж роздратовано на його творчому вечорі, який мені випало вести. — В людей складається враження, що я більше нічого не написав...»
Моє покоління добре пам’ятає, як довкола імені Павличка вибухали грозові електричні розряди — його громили за порушення ідеологічних приписів, за всякі творчі збочення (згадаймо вилучені й знищені наклади поетичних книжок, згадаймо про ті крилаті алегоричні рядки «Коли помер кривавий Торквемада...), про те, що «здох тиран, але стоїть тюрма», згадаймо про перманентні нагінки на Павличка з таких причин, як видання творів Антонича чи редагування «Всесвіту» й депортація його з редакторського крісла...). З абсолютною відповідальністю стверджую: Павличко завжди лишався в українській радянській літературі в ранзі тих, кого «нагорі» вважають неблагонадійним. Я за вісім років роботи у відділі критики «Літературної України» знову й знову в тому допевнювався -за газетою недремно наглядало всевидюще «око» ЦККПУ, яке диктувало свій «табель про ранги» й наказувало, як до кого ставитися і як кого оцінювати.
Зовсім дрібна подробиця. Відбувся котрийсь пленум правління Спілки письменників. Павличко — як звикле — виступив на ньому з пристрасною промовою. Надрукували її в газеті — і знову скандал: чому не викреслили з його тексу вимогу розглядати видатні твори української літератури в світовому контексті?! Досить би було заклику розглядати її у всесоюзному контексті. Мовляв, Павличко завжди вискакує зі своїми провокаційними чи ідейно незрілими вихватками — й ось ізнову він править своєї.
І неймовірно категоричні претензії декого до Павличка вже в незалежній Україні: от, мовляв, трубадур комунізму, засуджувач націоналізму! Четвертувати його! Сам Павличко, похиливши голову, погоджується: так, трохи було. Як було в усіх, хто або не друкувався, або не сидів у тюрмі. Та ж кожен із поетів мусів поставити — і ставив — свічку й чортові в формі так званих віршів — паровозів.
Цікаво, що наші шістдесятники, і не лише наші, а й з інших республік СРСР, суспільний статус яких сформулював Євген Євтушенко так: «Ми — діти двадцятого з’їзду», щиро віддали данину наївним ілюзіям про те, що всі трагедії і злочини в суспільстві — це від тих збочень сталінського режиму, коли було викривлено ленінські настанови, і партія «збилася з правильного курсу» через узурпацію влади в країні Сталіним та його клевретами. Згадаймо, що й Іван Дзюба в своїй відомій праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» аргументує свої позиції ленінськими тезами. Він неоднораз пояснював: то не був хитрий тактичний хід автора — автор тоді справді так думав.
УНІКАЛЬНА БАГАТОГРАННІСТЬ
Феномен Павличка — це його унікальна багатогранність. Важко назвати сьогодні в нашій літературі бодай ще одну таку творчу особистість, яка однаково, мовби в себе вдома, почувалася б у всіх тих жанрах, у яких «живе» Павличко. Звичайно, поет заступає собою видатного перекладача (за Павличком перекладів, можливо, навіть більше, аніж у неодного «чистого» перекладача). Так само Павличко-поет заступає Павличка-літературознавця і літературного критика. Те ж саме спостерігаємо і з політичним публіцистом Павличком, який не може вийти з тіні поета. А ще ж призабулося, що він — кіносценарист. Що з його іменем пов’язано народження фільмів «Сон» та «Захар Беркут». Нещодавно він дебютував як цікавий прозаїк. Його оповідання в збірці «Живиця» — дуже цікава лектура для аналізу кількох наративних стратегій, до яких він вдається в своїй прозі. Павличко повідомив ще одну творчу новину — в театрі готується прем’єра вистави за його п’єсою («Я ніколи не писав п’єс, але мріяв їх писати — й ось, нарешті, п’єса є!»). А сьогодні, мабуть, найчастіше його ім’я звучить у зв’язку зі спогадами — 5 томів їх оприлюднило видавництво «Ярославів Вал».
Як на мене, то Павличкові спогади — подія в нас справді неоціненна. Вони однаковою мірою важливі і для істориків літератури, літературознавців, студентства, вчительства та й для всіх, хто цікавиться письменством, та й не лише письменством. Бо ж у спогадах фігурують не тільки літератори, діячі культури й мистецтва. Там маємо й десятки відомих політиків (і переважну більшість із них докладно схарактеризовано), маємо соціально-політичні контексти, що так динамічно змінювалися впродовж трьох останніх десятиліть. Жоден історик, описуючи бурхливий перебіг подій в Україні, коментуючи прикметні особливості всіх «команд» із печерських пагорбів просто не зможе обійтися без Павличкових мемуарів, оскільки в них надзвичайно багато всієї тієї емпірики, важливих подробиць подій, побачених «зсередини», ба більше, завжди сенсаційного закулісся. Окрема сторінка спогадів Павличка (разом зі щоденником посла України в Словаччині та Польщі) — колізії зовнішньої політики нашої держави й перипетії в середовищі дипломатичного корпусу, стосунки (зовсім не безхмарні) української дипломатії та найвищої української влади, яка маскувала так званою багатовекторністю зовнішньої політики або реальну відсутність такої політики, її активну імітацію, або згубний для нас альянс з Росією, коли Україна запопадливо вступала в усі російські сліди, повсюдно граючи передовсім на її користь, а вже потім несміло нагадувала про свої інтереси.
Перечитуючи всього Павличка, не можеш не дивуватися: як усе це вмістилося в одне життя?! Адже тут усього — книг, посад, подій, доріг, конфліктів, пристрастей — вистачило б чи не на десяток повноцінних людських біографій.
Новоявлений ревнитель тематичної та жанрової чистоти зі «школи» непримиренного Зоїла може мати до автора категоричні претензії: чому це в нього все склубочено і все вкупі: політика, література, спогади дитинства, сильветки людей, інвективи на адресу опонентів, життєві пригоди, подорожі світом, вірші та всякі автокоментарі? Чому все це не розрубрикувати й, як мовиться, не «розкласти по поличках»?
ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА
Але саме Павличка з його перипетійним життям і з його активною і завжди голосною присутністю і в політиці, і в громадському, і в культурному житті, і в літературі не просто важко, а неможливо уявити розокремленим на всі ці розділи. В нього все переплелося, переходячи одне в одне, взаємопосилюючи одне одне і взаємопояснюючи. Поет і перекладач Павличко не міг не впливати на посла України. Політик Павличко не міг не диктувати Павличкові віршовану публіцистику. Громадський діяч Павличко не міг не винести його на гребінь усіх важливих подій і посад у 90-ті й 2000-ті роки.
Коли я оглядаюся на всі десятиліття (а їх уже понад чотири), впродовж яких знаю його, то підсумовуючи й узагальнюючи своє враження, можу сказати простими, але емоційно виразними словами, що, незважаючи на свою позірну неконкретність, усе ж точно передають суть і масштаб цієї людської індивідуальності: Павличка завжди було — і є навіть донині — дуже багато. Повсюдно, де він був чи є, неодмінно відчутна його особливо активна присутність. Незрідка звідти не тільки долинає відлуння вербальних штормів і вилітають іскри. І зумовлено це особливістю його людського темпераменту, винятковою відважністю та войовничою непохитністю поета, який почасти нагадує хороброго римського легіонера й пристрасного оратора, що готовий будь-якої миті звернутися з вогненно закличним словом від імені України до всього людства чи навіть до самого Бога.
Звичайно ж, його спогади не уявляються без його стопчатівських днів і стопчатівських облич, серед яких минали дитячі, отроцькі та юнацькі літа того, хто згодом собою уславить наймення галицького села. Він оглядається пам’яттю на четверту дитину Параски (в дівоцтві Бойчук) та її чоловіка Василя Павличка Дмитра — тобто на себе, мовби на когось іншого, — й неоднораз ловить себе на подиві, як несподівано складалося його життя. Ці сторінки нагадують «Сповідь» Жан Жака Руссо. Ледь учутною ностальгією перейняті картини світлого дитинства, зігрітого теплом родинного вогнища та великодніми забавами коло церкви, гаїлками, які в Стопчатові називалися «перепелоньками», і всі інші скупі радощі селюцького дитинства, де хлопця, як і всіх, одразу привчали до нелегкої фізичної праці, щоб виростав із нього повноцінний ґазда. Але були й перші прочитані книжки, які виконали свою вирішальну роль — спричинили роботу душі й народили в ній незрозумілу тривогу і те сокровенне, що невідь одкіля береться, коли в людини з’являється справжнє молитвослово. Тобто починається поет. (Не плутати з графоманом!).
Ще так далеко тоді було до його голосного поетичного дебюту, до тих днів коли він — пестунчик долі і водночас по-своєму трагічна, драматична постать — опиниться в колах не тільки українського, а й усесоюзного літістеблішменту, де його приймуть як рівного і коли передовсім його з Білашем пісні зазвучать на всю Україну і на поза Україною.
«У ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОГО ЧАСУ»
Надарований хистом самоспостереження, він сам із подивом, а поінколи з зачудуванням чи гіркотою взирається в ті далекі дні, жадібно шукає все те, що полишив по собі про минулий час, і тоді нагадує Марселя Пруста, який змагався з ентропією, з безпам’ятством у своїй відомій романічній епопеї «У пошуках втраченого часу», що стала однією з літературних ікон XX століття.
Іменний покажчик до п’ятитомника — це рясногроння голосних імен. Це ціла українська Атлантида, яку накрили безжальні хвилі часу й опустили в аннали національної історії: Станіслав Людкевич та Олександр Довженко, Микола Бажан та Петро Шелест, Максим Рильський та Володимир Сосюра, Олесь Гончар та Андрій Малишко, Ірина Вільде й Іван Чендей, Євген Стахів і Петро Яцик, Ераст Гуцуляк і Богдан Осадчук, Ярослава Стецько й Олекса Коломієць, Григорій Кочур і Михайло Рудницький, Андрій Головко й Олександр Білаш... — годі всіх їх тут перелічити. Окремі сильветки про кожного з них, а чи й побіжні згадки засвідчують, який жадібний Павличко на людей, на приязне з ними спілкування і який щедрий на похвальні слова там, де вони справді заслуговують. І воднораз — який безжальний у своїх інвективах особливо на адресу тих фігурантів політики, які зганьбили себе дворушництвом і фарисейством (а всіх їх — чи майже всіх — добре знає автор спогадів, бо ж понад тридцять літ він розривався між політикою і літературою, полишаючись і там, і там однією з першорядних постатей).
Є серед його мемуарних портретів такі, читаючи які згадуєш надмогильний пам’ятник Микиті Хрущову роботи скульптора Ериста Нєізвєстного: половина фігури — білий мармур, половина — чорний. Особливо це помітно в розповідях про В’ячеслава Чорновола й Івана Плюща. Павличко тут далекий од агіографічного замилування. Ставлячи обох їх у ряд найвидатніших діячів новочасної нашої історії, автор із великою гіркотою говорить про їхні стратегічні чи тактичні прорахунки, про непослідовність чи й навіть про відступництво свого приятеля Івана Плюща в останні роки його життя.
Ми досі не вийшли з полону демагогічних конотацій про неважливість ролі особи в історії, бо, мов лялечки, тільки маси її вирішальний рушій. Цю політичну абетку для наївних убивали в наші голови в школах, вишах, гуртках політосвіти і т. д. — і ми, бува, ніяк не беремо до уваги того, що з’являються на історичному кону Кромвель, Наполеон, Бісмарк, Лінкольн чи Гітлер, і владним помахом руки скеровує маси в тому напрямі, який йому потрібен. І маси, як слухняна отара овець, рушають саме туди. Зрештою, про це переконливо й популярно пояснено в наукових доктринах Лебона й Сержа Московічі. А політична реальність наших днів — іще одне яскраве тому потвердження. Усе на світі є не так, як нам хотілося б, а так, як воно є.
Характерно, що всі Павличкові розповіді про людей, із якими перехрещувалися його життєві дороги, несуть у собі яскраві портретні та психологічні живинки, але ще більше конкретики в них про кожного саме як про «людину-функцію» в велетенському політичному чи культурному процесі, її позитивне чи негативне значення в загальній українській справі. Його може цікавити, але не аж так, щоб тільки заради цього згадувати людину, її характер, бо кожен мемуарний портрет — то передовсім узагальнення, осмислення суті того чи того індивіда та важливості його ролі в сюжетах, які розігрувалися на політичній арені України. Оскільки людям властиво швидко забувати їх подробиці чи, бува, й звужувати коло їх фігурантів, то Павличкові спогади виконують роль справді неоціненну. В них усе розписано настільки деталізовано, що подеколи не можеш позбутися враження, мовби читаєш докладний коментар перебігу оригінальної шахової партії. Враження достовірності всього того посилюють численні документи й авторові щоденникові нотатки різного часу, що вкраплюються в загальний тест. Ці «самоцитування» засвідчують, що Павличко покладається не тільки на свою чіпку пам’ять. Він часто звіряється з документом.
ТУРБУЛЕНТНІ МОМЕНТИ НАШОЇ ІСТОРІЇ
Взагалі, політична тема спогадів, фактографія політичних подій, самовидцем або здебільшого учасником яких був Павличко, турбулентні моменти нашої історії та головних її фігурантів можна виокремити — і я певен, історики виокремлюватимуть — із усього корпусу тестів, зібраних під одним «дахом» у п’ятитомнику. Літературознавці ж та історики письменства освоюватимуть багатющий матеріал літпроцесу в Павличковій рецепції та його своєрідну історію письменства, подану в цих мемуарних нарисах та літпортретах.
Говорячи про все це, важко втриматися від мемуарних епізодів та ретроспективних екскурсів у вже притрушене пилом призабуття. Ба більше, що сам Павличко в своїй пенталогії схиляє до цього пам’ятливого читача. Вже не нагадуватиму роздуті владцями всі ексцеси на взір заборони його творів. Згадаю хоча б появу в редагованому Павличком «Всесвіті» «Хрещеного батька» Маріо П’юзо, що стало чи не всесоюзною сенсацією — цей популярний роман ще не був в російському перекладі. Мої знайомці з Москви, Ленінграда й Мінська просили надіслати їм «Всесвіт» із романом П’юзо, але весь наклад часопису швидко розлетівся. (Тут у дужках нагадаю, що за редакторування Павличка тираж «Всесвіту» різко підскочив угору — письменник виявився і справді талановитим, творчим редактором, який особисто зініціював появу в часописі резонансних творів і згрупував довкола нього весь наш перекладацький «генералітет». Очевидно щось подібне в нас було лише в часи редакторування в «Літературній Україні» Павла Загребельного. А загалом на справжніх редакторів за покликанням у нас перманентна криза. Їх устократ менше, аніж літературних талантів. Павличко тут — виняток.)
На противагу багатьом, хто вправлявся і вправляється в критиці, але незрідка страждає естетичним дальтонізмом, Павличко має загалом безпомильний естетичний смак — він щоразу чітко вирізняє художню індивідуальність об’єкта своєї уваги, підкреслює її своєрідність. І ще є характерна особливість у Павличкових критичних (та, власне, й у мемуарних) текстах. Якщо «чистий» критик або теоретик літератури для доведення своїх висновків подеколи мусить оперувати каскадами силогізмів, то Павличко може зненацька «вистрелити» образною формулою і цим яскраво й емоційно увиразнити те, над чим, як мовиться, в поті чола б’ється «чистий» критик
Може, саме тому, що він так голосно входив у поезію, його готовно сприйняли і прийняли тоді Тичина, Рильський, Бажан, Сосюра, Малишко, Довженко, про яких він цікаво пише в цьому п’ятитомнику. Здавалося б, безнадійно «заїжджені» в антологіях, хрестоматіях та підручниках біографії, цитовані — перецитовані твори. Для багатьох колишніх учнів та студентів класики назавжди «вбиті» хрестоматіями, антологіями, підручниками та часто примітивними академічними інтерпретаторами. І раптом Павличко мовби реанімує їх, оповідаючи про них — не безнадійно забронзовілих, не зализано-заредагованих та іконізованих — справді живих; розповідає з інтимною теплотою, подеколи навіть з іронічністю та комізмом життєвих ситуацій. Якщо в антологіях, хрестоматіях і підручниках — холоднокамінні пам’ятники, то в Павличка всі вони — живі люди, з якими, здається, ти бачився тільки вчора. Є всі підстави говорити про те, що поет надарований мистецьким даром психологічного портретування, і він легко виокремлює з усіх подробиць, звичок, характерних прикмет, ба більше, подеколи і просто звичайних фанаберій найголовніше — саме те, що творить духовно пластичний людських образ. Як тут не згадати слова (їх приписують Мікеланджело) про те, що в кожному камені таїться мистецький шедевр — треба тільки повідсікати з каменя все зайве. А про літературне значення портретованого великий читач Павличко вміє сказати особливо аргументовано і яскраво, виявляючи при цьому не лище бездоганний естетичний смак, а й щедрий альтруїзм душі (бо ж так часто творчі люди, мов безнадійні скнари, економлять на доброму слові про колегу, хоч він може й сто разів заслуговувати на суперлатив). Павличко незрідка захоплюється просто безоглядно, і він розкошує в метафоричному словоплетиві колег, смакує незаяложені від частовжитку слова, чітко вловлює резонансні ознаки твору в контексті того часу, коли він оприсутнився в літературі. Ще принагідно треба згадати, що, мабуть, саме в нього найбільше літературних «хрещеників». Він — як відкрита естетична система — завжди був готовий підтримати здібних неофітів слова. З його благословенням у жанрі видавничої рецензії чи передмови до дебютної книжки входили в літературу і Софія Майданська, і Станіслав Чернілевський, і Василь Герасим’юк, і Іван Малкович. Це лише ті, кого я відразу згадав. Їх значно більше.
Ще характерна особливість із творчої біографії Павличка — те, що він тривалий час устигав бути й активним критиком. Я колись писав про цю його іпостась. Чи не кожна помітна поетична книжка головно шістдесятників — але не тільки їх — відлунювалася Павличковою рецензією. Він не вважав для себе принизливим працювати й у не найпрестижнішому для критиків (бо ж то, мовляв, передовсім для прозелітів критики!) поточному рецензуванні. Я тоді був у відділі критики «Літературної України» і добре пам’ятаю: він не випадав із активу наших найкращих авторів. Його тогочасні літературно-критичні виступи зібрано в книжці «Магістралями слова».
На противагу багатьом, хто вправлявся і вправляється в критиці, але незрідка страждає естетичним дальтонізмом, Павличко має загалом безпомильний естетичний смак — він щоразу чітко вирізняє художню індивідуальність об’єкта своєї уваги, підкреслює її своєрідність. І ще є характерна особливість у Павличкових критичних (та, власне, й у мемуарних) текстах. Якщо «чистий» критик або теоретик літератури для доведення своїх висновків подеколи мусить оперувати каскадами силогізмів, то Павличко може зненацька «вистрелити» образною формулою і цим яскраво й емоційно увиразнити те, над чим, як мовиться, в поті чола б’ється «чистий» критик.
У літературному середовищі (чи, можливо, взагалі сьогодні в змеркантилізованому світі?) безнадійно втратився, став майже атавізмом такий супутник людського життя, як дружба. І Павличко тут — благородний старомодний виняток. Знаю, що впродовж десятиліть (ще від гімназіальних коломийських днів) проприязнився він із Романом Іваничуком. Про цю дружбу — епопею (бо ж вони обидва — екстраверти й запеклі дискусіонери) цікаво — і подекуди з гумором — оповідає Павличко. Як і про приязнювання з Андрієм Малишком. До речі, здавалося б, що двом таким вулканічним індивідам важко було б ужитися, бо ж це — як два Везувії поряд, але не тільки уживалися один з одним, а й щиро адорували один одного, раділи творчим успіхам колеги. Такі історії — а їх чимало в мемуарах Павличка — спростовують багато не тільки усталених стереотипів, а й, здавалося б, серйозно обґрунтовані теорії міжособистісних стосунків.
ДІЛИТЬ УСЕ НА ТАЛАНОВИТЕ Й ПЕРЕСІЧНЕ
Ще цікава така подробиця стосунків Павличка з сучасниками різних ґенерацій. Він здебільшого пієтетно говорить про тих, кого застав у літературі вже класиками, й аніде не дозволяє собі жодного натяку на якесь амікошонство, й начеб із абсолютно рівними чи зі своїми ровесниками спілкується з усіма талановитими молодими. Неоднораз обмовляється: йому не до вподоби поділ літератури на «молоду» і «не молоду». Він ділить усе на талановите й пересічне. І в його спогадах ідеться не тільки про тих, кого давно немає серед живих і хто безнадійно подаленів у пам’яті. Там немало імен значно молодших за Павличка — тих, хто сьогодні ще перебуває в розквіті творчих сил. Павличко згадує їхнє входження в літературу, відреставровує свої тодішні враження від них і їхніх творів і почасти зіставляє це з ними сьогоднішніми. На давнє враження накладається сьогоднішнє. Минуле зустрічається з сучасним. Його спогади — це не тільки музей чи архів давніх вражень, а й спостереження за творчою еволюцією репрезентантів різних поколінь. Подекуди навіть змога проревізувати свої пророцтва побажання та передбачення, які він висловлював у своїх напутніх сильветках тодішнім літературним юніорам. Мимовільна мандрівка слідами своїх літературних виступів. Є нагода не лише проаналізувати, хто з тодішніх дебютантів пішов «своїм», а хто «не своїм» шляхом, а ще допевнитися в усіх випадках власної прозірливості чи короткозорості До речі, колись відомий російський критик Олександр Макаров написав цілу книжку «Идущим вослед», у якій він проаналізував свої виступи щодо літературних дебютів генерації шістдесятників і показав, де в своїх передбаченнях і рекомендаціях їм на майбутнє він помилявся, а де вони, не скориставшись його підказками й побажаннями, втратили серйозні шанси для збагачення індивідуальної художньої «оркестрації світу».
Я знав, що Павличко завжди уважно стежить за тим, що відбувається в українській культурі. Бачив, як він активно реагує в пресі на її важливі події. Тому цілком природно, що його спогади рясніють іменами видатних композиторів, музикантів, художників, артистів. Він пише не тільки про тих, з ким приязнював чи приязнює (Станіслав Людкевич, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Георгій Якутович, Володимир Денисенко, Олександр Білаш, Іван Марчук...), а й про багатьох інших, хто опинився в його духовній оптиці. Тому за Павличковими спогадами можна складати хроніку наших культурних подій упродовж шести з половиною десятиліть. А ще більше тут письменницьких імен. І спогади про незабутніх класиків, із якими він був у теплих стосунках, і студії над їхніми творами, і цікаві рецепції творів талановитих репрезентантів різних поколінь. Усе його франкознавство опри явне не окремими виданнями. Антоничезнавство зібрано в двотомнику літературознавства й критики. Дещо з того (бо це ж — естетичні симпатії та антипатії) виразно вилунює в спогадах. Павличкова «портретна галерея» в мемуарах (Олесь Гончар, Ірина Вільде, Іван Чендей, Євген Гуцало, Михайло Москаленко, Роман Іваничук, Роман Лубківський...) — то, сказати б, неканонічна історія української літератури. Історія національного письменства в мемуарних портретах. У відомого паризького критика Жака Бреннера є популярна книжка «Моя історія сучасної французької літератури», написана не за традиційним лекалом літературознавства, а в оригінальній есеїстичній манері. За Павличковими матеріалами з цього п’ятитомника також можна укласти таку книжку. Бо ж він пише тут не тільки про тих, хто зі своїм відходом із цього світу подаленів у пам’яті, — в спогадах маємо спорадичні, але оригінальні рецепціями міркування про Святослава Гординського, Юрія Щербака, Богдана Гориня, Павла Мовчана, Ніну Бічую, Любов Голоту, Софію Майданську...
НАШІ ПЕРЕКЛАДАЧІ СКЛАДАЮТЬ ТРИ ГРУПИ
А ще зі спогадів можна було б укласти антологічне експозе: світова поезія — очима Дмитра Павличка. Його надактивна перекладацька діяльність розпочалася ще до того, як він став редакторувати у «Всесвіті». Наші перекладачі складають три групи. Перша: ті, хто знали іноземні мови й головно обмежувалися тільки перекладацтвом (Микола Лукаш, Євген Дроб’язко, Діодор Бобир, Юрій Лісняк, Віль Гримич, Євген Попович...). Другу групу складали літератори без знання іноземних мов, які охоче бралися за перетлумачення — за підрядниками — з будь-яких мов (реєстр таких дуже довгий, тому я їх не називаю). І, нарешті, третя група. Тут перелік треба починати з неокласиків і йти до Миколи Бажана, Леоніда Первомайського, Василя Мисика, Григорія Кочура. І поміж них на почесному місці — Дмитро Павличко, чия донька Соломія (він пише про це в спогадах) прохала його погамувати перекладацьку жадібність і сповна віддатися оригінальній творчості. Не перелічуватиму тут усі етапні видання, в котрих зібрано поетичні твори різних літератур і інтерпретації Дмитра Павличка. Досить бодай згадати сонетарій Шекспіра чи його ж трагедію «Коріолан», що нині тріумфально йде в театрі ім. Івана Франка, або низку антологій слов’янських поетів чи «Світовий сонет». Окидаючи поглядом усе, що звершив тут Павличко, той, хто його не знає, може запідозрити: а чи не мав він для цієї роботи літературних «негрів»? Бо ж за тим стільки інтелектуальної енергії та високих творчих осяянь. Ні, не мав він літнегрів. Не в його це творчій практиці — він у цьому невиправний індивідуаліст. У нього кожне слово — справді авторське, і тільки авторське.
Знаю, що моє порівняння Павличка з пожежником видасться вульгарно прозаїчним і побутово приземленим. Але, спостерігаючи за ритмом і характером його творчої практики, я впіймав себе на думці, що він постійно перебуває на своєму посту і в стані перманентної готовності кинутися туди, де в нашому соціумі раптом спалахне політична чи моральна пожежа. Така природа його таланту й громадянського темпераменту.
Читаючи матеріали з цього п’ятитомника, мимоволі опиняєшся в ролі того, хто взявся за «повторення пройденого», осмислення його та роздумування про те, завдяки чому Павличко, справді сповна реалізований індивід.
Колись наш філософ Микола Шлемкевич написав книгу «Загублена українська людина». Читаючи Павличка, думаючи про нього, знову й знову допевнюєшся: він належить до тих, кого не назвеш загубленим. Ось що значить: бути Павличком...
