Місяць тому відбувся фестиваль «Олицька переберія», який голова громади Олександр Прендецький означив спробою розказати про містечко як туристичну перлину краю. Вперше для відвідувачів відкрили замок магнатського роду князів Радзивіллів, у якому кілька десятиліть діяла психіатрична лікарня. Її працівники свого часу відбудували замок з післявоєнних руїн, вберегли споруду, інакше б вона давно розвалилася, без дизайнерів і флористів прикрашали подвір я, і хоча туристів, звісно, й на фестивалі не пустили у приміщення, проте навіть внутрішній двір справляв враження своєю величчю і досконалістю. Після фестивалю в Олиці, на жаль, настала тиша, туристи бувають, але малими групами, поодинці, хоча я бачила і мікроавтобуси з польськими номерами, пасажири яких також від костелу пішли у замок.
Але це не той рух, якого тут чекали б після фестивалю і активної промоції Олики на різних рівнях. Ключі від замку наразі вручили директору Волинського краєзнавчого музею Оксані Важатко, споруду передано на баланс музею. Проте досі у влади нема концепції подальшого використання замку, буде тут музей, картинна галерея, культурний центр, чи також і казино (а про це народ також каже), не відомо, як нема чіткої ясності і звідки з’явиться інвестор для реконструкції споруди. Психлікарню вже виселили, Олика та околишні села втратили сотні робочих місць, і поки місцевий люд не бачить перспективи розвитку для містечка.
Але великі надії все ж вселяє презентація цієї частини історико-культурного екомаршруту «Волинський спадок», який успішно реалізувала громадська організація «Волинська фундація» у партнерстві з Українською природоохоронною групою-UNCG завдяки конкурсній програмі «Культура+» Українського культурного фонду. Маршрут простягається на 150 кілометрів, які можна проїхати автомобілем, велосипедом чи пройти пішки, і поєднує 40 об’єктів історико-культурного та природно-заповідного фонду Великої Волині: сучасних Волинської та Рівненської областей. Біля замку з'явилися двомовні вказівники, мапа про пам'ятки Олики, маршрут промарковано. Питання в тому, що і громада має бути зацікавлена у розвитку туристичної привабливості містечка та околиць, бо це таки і робочі місця, і гроші в місцеву скарбницю, взагалі розвиток. Вказівники, мапа мають і надалі бути у пристойному вигляді, і про це має дбати, певно, все ж громада. В Олику завжди їхали туристи з усього світу: від Парагваю до Японії. Є приклали білоруських містечок Несвіжа та Міри, де також є замки Радзивілів, які після реконструкції споруд гребуть, образно кажучи, гроші від туристів лопатою. І те, як «Волинська фундація» відкриває світові Олику та її пам’ятки, достойне не просто похвали, а й великої поваги.
Як і передбачала олицька краєзнавиця Валентина ХАРКОВЛЮК, котра й провела екскурсію Оликою на презентації маршруту, одного дня для знайомства з історичними та природними пам’ятками таки мало. Крім замку, двох костелів в Олиці, старого польського кладовища, приміщень колишнього магістрату, двох церков – в Олиці та Залісочому (остання – прекрасний приклад волинського бароко з чотириметровими стінами), є ще стара церквиця на залісочівському цвинтарі, споруджена у 1820 році без жодного цвяха. Є цікаві старі будинки у Залісочому. Окреме захоплення викликає Луцька брама, про яку історична довідка каже: «...Луцька брама відносилася до складу міських укріплень, якими була обнесена Олика у період з 1599 по 1656 роки у часи володіння містом сина Радзивілла, маршалка коронного Альбрехта Станіслава» («Волинські єпархіальні відомості», 1878 рік). Уявити тільки, цей самий Альбрехт обніс всю Олику з околицями земляними валами і ровом (залишки яких можна бачити і через пів тисячі літ!). А використав як робочу силу взятих ним у полон турків (і, до речі, здавна один з районів містечка має назву Турчин, або Турчино, — з наголосом на першому складі). У радянські часи брама була зруйнована місцевими вандалами, які на Всеношну палили у ній скати, а на даху вже виріс ліс з кущів бузку. Була відновлена місцевим же підприємцем за власні кошти, який півтора десятиліття тримав тут магазинчик і був виселений, бо якась постанова забороняє мати торгові заклади в історичних спорудах. Поки стоїть, але якщо не матиме господаря, її чекає зла доля. І, до речі, хата моїх свекрів у Залісочому стоїть на залишках цих оборонних валів, і з нашого порога добре видно Олицький костел…
Маршрут «Волинського спадку» сягає аж околиці села Гор’янівка, до так званої Чубової криниці. Валентина Харковлюк розказує: «Це пам’ятка природи "Гор’янівські джерела". Раніше їх було поруч аж 56, а тепер діючих лише 17. Три добре видно, якщо знати де. Там ціла легенда про діда Чуба, який доглядав джерела, мав там стави та землі. За це був з братом на Сибір виселений. З його ставу риба на княжу кухню потрапляла. Біля Чубової криниці ще є курган та горб з містичним старим кладовищем. Там українці та поляки поруч почивають. На польських сайтах зустрічала фото надгробків з того цвинтаря, але в статті пише, що то олицьке старе кладовище. Для них то все Олика…».
Те, що маршрут Оликою і околицями вражає, захоплює, дає харч для роздумів, свідчать відгуки учасників презентації «Волинського спадку». Мені промовистим видалося враження Андрія ПАВЛЯШИКА, автора проєкту «Екскурсії з істориком», якими він поділився і з читачами «Дня»: «Сьогодні я був в Олиці на безкоштовній екскурсії. Це так цікаво: не вести екскурсію, а навпаки – слухати, оцінювати подачу інформації, реагувати на емоції і факти гіда, думати "а якби я це розповів". Одним словом, класична професійна деформація. Але розповідь моя буде не про екскурсії. Розповідь буде про історію. І про нашу батьківщину.
Тому що сьогодні на руїнах старого цвинтаря у мене з'явилася думка, що ця Олика – це точне віддзеркалення України.
Величезний і чудовий палац древнього і колись могутнього князівського роду, котрий був зв'язаний з купою європейських династій. Палац, котрий тривалий час використовувався як психлікарня. І за наклеєними календарями 1998 року не видно товстелезних стін XVIII століття. Той палац – як "щирий" привіт з радянського XX століття.
А поруч з ним потужний і масштабний костел, який доречно було б побачити десь у Римі чи Мадриді. І цей костел у розпалі ремонту, реконструкції чи ще якоїсь реставрації. Пишний і вже готовий фасад вражає своїми яскравими кольорами, а всередині повним ходом шпаклюється, фарбується і мурується. І за усім цим рухом я зовсім не бачу і не відчуваю Історію. Хочеться вірити, що з закінченням ремонту костел буде виглядати не просто гарно, а ще й збереже дух часу і свою ауру.
Після костелу нас привезли на старий цвинтар, де були поховані люди, котрі в свій час жили і творили у цьому містечку. Вікові дерева, напівзруйнована (але все-ще гарна) капличка і деінде залишки могил. На цих акуратних пам'ятниках ще видно імена, фамілії і роки життя архітекторів, інженерів чи лікарів. Але вони вже заросли двометровими кущами і їх майже не видно. А що не поглинули зарослі, те забрала земля. І найбільш символічною картиною була жива коза, котра стояла прямо на могилі і демонстративно била копитом і махала хвостом. Де та провінційна інтелігенція, котра раніше тут творила ту культуру? Лежить в землі, а сільські тварини удобрюють її. А на околиці селища ще можна зустріти цікаві хати, повністю складені з дерев'яних полінець. Так, як це робили чехи, котрі жили тут у минулих століттях. І до обласних центрів з Олики веде стара трилінка, котру клали ще за князів Радзивіллів. І котра почасти буває кращою і надійнішою, аніж сучасні дороги.
Ходив я, дивився і слухав, і думав, що така вся наша Україна – з колись величними палацами, перетвореними на лікарні, соборами по селах, подібних котрим зараз у столиці немає, і козами, що плигають по могилах. Скільки віків наша земля була частиною Європи! Скільки тут великих, відомих і визначних особистостей жило і творило, скільки прекрасного будувалося! А потім прийшла Російська імперія і посунула нас зовсім в іншу сторону. І есесерія, котра просто стерла пам'ять про те, яким було наше минуле, і хто ми такі. І скільки ще пройде часу, щоб з'явилися наші Острозькі, Вишневецькі і Радзивілли?.. Та й чи з'являться вони?
Хочеться вірити, що ми вернемося на нашу Дорогу. Згадаємо про справді НАШЕ і відновимо пам'ятки нашої пам'яті (вибачайте за тавтологію). І замість лікарень ми будемо гуляти чудовими салонами з інтер'єром XVIII століття і слухати розповіді, крутіші історії Ромео і Джульєтти.
А кози хай гуляють на берегах річок».
