«День» продовжує публікувати історії українців, яким довелося розпочати життя з нуля на новому місці, але вони не опустили рук і навіть можуть бути прикладом для інших.
Героїня сьогоднішньої історії — переселенка з Донбасу, мама трьох чудових дітей, Юлія. «З дітьми ми вже вісім років як разом. Діти з Горлівки. І в дитячому будинку вони були там же. Діти з однієї сім’ї, але всі — дуже різні, — починає розмову жінка. — Коли ми забирали їх з дитячого будинку, Віктор на кінець першого класу не знав половини літер абетки. Зараз — це найактивніший читач у сім’ї. Може читати до ранку, якщо завтра не потрібно йти до школи. Ганнуся у нас — принцеса. І цим все сказано! Зовнішність і поведінка відповідні! А Лерочка — вся, як на долоньці! Добра і щедра дівчинка. Вона зараз дуже погано навчається, але це не від відсутності бажання. Це — наслідки минулого її життя... Ми жили в Ясинуватій. З неї й виїхали, коли війна підійшла дуже близько. Виїхали вчасно. Вже довкола все гуркотіло і палало, а в нашому місті ще було тихо».
Сама вона — колишній прапорщик, прикордонник. Служила в Донецьку, Іловайську. «В Донецьку, в аеропорту, я прослужила 13,5 року зі своїх 17 років служби в прикордонниках. І кожного разу, коли я заступала на зміну, нам ставили наказ: НА ОХОРОНУ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ УКРАЇНИ! А не — на охорону особистої власності Донецька. І на основі яких міркувань донецькі мої земляки вирішили, що аеропорт — це не Україна, зрозуміти не можна», — говорить жінка. А ще Юлія багато років займалася дресируванням собак. Прилаштовувала в дбайливі і добрі руки тваринок, від яких відмовились.
— Коли і як ви зрозуміли, що прийшла війна?
— Почалося все з Майдану. Вже тоді я зрозуміла, що війна буде. І коли 99% моїх знайомих, друзів і сусідів стали рватися до Росії і до Путіна... Точніше, чекати, коли він прийде їх всіх «рятувати».
Це було ще страшніше.
— Коли і куди ви вирішили виїхати?
— Коли я зрозуміла, що потрібно виїжджати, пропозицій було дуже багато. 28 реальних місць, куди можна було поїхати. І це без далекого зарубіжжя. Україна, Росія, Білорусь, Молдова.
Виїхали ми 31 травня 2014-го. Війни в Ясинуватій ще не було. Але довкола все вже гуркотіло... Виїхали до Білорусі. Як всі тоді — з мінімумом літніх речей. Перечекати один-два тижні, що потім повернутися додому.
Поїхали саме туди, тому що там є мої хороші інтернет-друзі. Зрештою, ми прожили все літо у Ганни Лазаревич.
Наприкінці літа 2014-го повернулися в Україну. Теж все завдяки особистим контактам. Приїхали до Центральної України. Туди нас покликала Зоя Берегова, з якою теж тисячу років були знайомі по ЖЖ. Спасибі їй за це велике. Вона нас зустріла, винайняла для нас квартиру, потім возила по всій області — дивитися будинки.
— Ви кажете, що виїжджали, коли довкола «вже гуркотіло щосили». Це як позначилося на вашому подальшому житті?
— У Білорусі через кілька тижнів після нашого приїзду був День незалежності. І щодня над нашим будинком пролітали літаки. Репетирували перед парадом. Кожного разу діти втягували голови в плечі. І від звуків щоденного грому лякалися.
І це при тому, що військових дій ми не застали! Встигли виїхати до їхнього початку в нашому місті.
Коли повернулися до України, я з переляку на зиму купила 500 кг картоплі. Вже знаючи, як це залишитися без гарантованих соціальних виплат — моєї пенсії і дитячої допомоги. Я знала, що так багато картоплі нам не потрібно. Але краще перестрахуватись, ніж навпаки.
Знаєте, у дітей досить гнучка психіка, і вони швидко перестали боятися гучних звуків. Чого не скажеш про собаку. Вона з нами прожила сім років. Півроку була без нас на Донбасі. Так от, раніше вона ніколи не реагувала на звуки петард, салютів, грому. Недалеко від нас там були стрільбища. Де я теж стріляла, коли служила у відділенні прикордонного контролю в Донецькому аеропорту.
Вже більш як рік наша собака з нами. Але грому, петард дуже боїться. Ломиться в будинок, куди її зазвичай не докличешся. Їй страшно.
І коли я йду з будинку, у неї паніка. Вона вже знає, що одного дня я пішла з будинку, і туди прийшли війна і голод...
— Юліє, ви вирішили почати життя «з нуля». Як складалося життя на новому місці? Як ідуть справи зараз?
— Добрі люди з усього світу зібрали нам грошей на дім.
Ставлення до нас, переселенців з Донбасу, хороше. Лише той факт, що будинок ми купували у людей, старший син яких у цей момент був в АТО, і вони жодним словом чи справою не дали нам зрозуміти, що вважають нас винними в тому, що він там, вже про щось свідчить.
Сусідки прибігали щодня. Одна принесла баночку меду. Інша — відро помідорів. Третя — відро цибулі. Четверта — півмішка буряка.
За півтора року обжилися. Завели в будинок воду. Обладнали санвузол. Прибудували тамбур до будинку. Утеплювали кухню.
Посадили калину біля двору, троянди і лілії на клумбі. Зібрали великий урожай огірків, помідорів, кабачків, гарбузів, картоплі. Заповнили на зиму підвал під зав’язку. Тепер ділимося з друзями!
А на початку літа 2015-го вдалося перевезти сюди і мою маму.
— Як вам це вдалося? І — чому лише влітку 2015-го?
— Мама моя до останнього моменту не знала, що вона не до Білорусі до мене їде. А в «лігво» фашистів і бандерівців. Затятою сепаратисткою була. Тільник на грудях рвала за «ДНР»!
Я маму тримала без інформації про те, що ми давно повернулися в Україну. Вичитала у ФБ оголошення, що пропонується допомога у вивозі тварин із зони АТО. Записала телефон. Все сподівалася, що рано чи пізно мама погодиться приїхати до нас. Коли мама, нарешті, погодилася, я швидко зв’язалася з дівчиною, що дала оголошення. Поки мама не передумала!
У нас завжди дуже багато гостей. І у дітей, і в мене. Коли мама приїхала, всі почали бігти до нас і вітати її. І радіти за неї і за мене, що ми возз’єдналися! Мама дивувалася: скільки довкола друзів. Привітних, усміхнених, щедрих! То її полуницею підгодовували, то абрикосами, то грушами. Яких, до речі, у нас поки не було. Ми зараз дуже активно над цим працюємо!
А я все підсміювалась і цікавилась, як місцеві «фашисти» і «бандерівці» досі не запропонували їй покуштувати немовлят убитих! (сміється).
Вже зараз мама мрійливо розмірковує, що коли б не втручання іншої країни, війна на Донбасі давно б закінчилася. А може, й взагалі не почалася...
— Ви хочете повернутися назад? І — чи станете це робити?
— За останніх кілька днів мені неодноразово ставили це питання. Спочатку в телефонному соцопитуванні для переселенців. Потім — у телефонному інтерв’ю. Потім — декілька знайомих і друзів.
Відповідаю всім ще раз.
Не повернуся я до Донбасу.
Я його завжди пам’ятатиму. Коли буду сміятися, його згадуючи. Коли — плакати.
Пам’ятати буду. Але не повернуся.
Подружка вчора запитує, де б я хотіла жити?
А я називаю їй мою теперішню адресу! І — усміхаюся.
А Донбас пам’ятаю. Там стільки моїх минулих життів пройшло.
