Живу самотиною у великому місті щойно два місяці. Родичів катма, знайомих обмаль, «своїх» місць досі не надибав, то вигадав забавку: навідуюся щосуботи на трамвайну зупинку. Вона якраз навпроти «колонки», до якої люди ходять по воду. Сідаю на лавку й починаю спостерігати життя.
Ось до «колонки» чимчикують малюки — брат і сестра. У брата в руках два порожні пластикові балони, сестра несе пляшку з-під «спрайту». Брат прошкує повагом, неквапно, дівчисько — з вистрибом, метляючи короткими кісками. Підійшли. Хлопчик повернув крана, набрав спершу в пляшку, дав напитися сестрі, потім обполоснув місце на цементному підмурівку, поставив балони під струмінь. Набрав у один — відсунув. У другий — теж відсунув. Набрав у пляшку, загвинтив, дав сестрі. Підхопив повні балони. Рушили. Уже дівчисько не стрибає. Несе пластикову пляшку з водою поперед себе, тримаючи її обома руками, і крокує, як брат, — так само повагом.
Дивлюся далі. Зупиняється трамвай. Схiдцями збiгає дівчина років п’ятнадцяти з довгим русявим волоссям. Перекидає сумку через плече, прямує до «колонки», відгвинчує крана. Напившись, втирає уста рукою, вертає на зупинку. Надходить трамвай. Дівчина сідає, їде далі.
Мені легко уявити собі подорожнього в степу, котрий, побачивши криницю, спиняє коня, щоб угамувати спрагу. Майже в дивину було спостерігати, як юна киянка зійшла з трамвая лише затим, аби напитися води з «колонки». Не стерильної крамничної, не домашньої з-під крана, а саме з «колонки», джерельної.
Я навмисне підійшов і сам спробував. Нічого особливого. Вода як вода. Щоправда, без присмаку хлору. Але ж і кришталевою її назвати важко: вона добряче попахує і намулом, і трубною іржею. Та все ж чимось вабить людей.
Дві родини вертають з відпочинку на озері додому. Дорослі напідпитку, малеча притомлена, у чоловіків у руках сумки, в жінок — одяг, діти несуть «букети» з очеретяних стебел, увесь гурт ледве ноги волочить. Зупинилися побіля «колонки». Один із батьків незграбно відгвинтив крана, вдарив тугий струмінь… Що тут почалося! Спершу бризкалася водою малеча. Шорти, спідниці, футболки — все миттю намокло, чуприни й кіски теж, вереск, біганина, сміх! Старші — за меншими. Сумки падають, чоловіки стрибають, жінки сміються, діти гасають, бризки навсібіч — фієста, та й годі! Щезла втома. Миттю вивітрився хміль. Безпосередність і щирість водяних ігрищ звеселила й публіку на зупинці. Люди переглядалися, усміхались, кивали головами, і якби не трамвай, що, стукаючи на рейках, вигулькнув iз-за рогу, не виключено, що хтось із пасажирів не втримався й приєднався б до щасливого гурту.
Пам’ятаю сільські криниці. Надвечір, коли господарство попоране, збираються тут молодиці, аби погомоніти. Вряди-годи підходять і чоловіки. Байдуже, про що балачка: про те, що голова колгоспу знову попався на крадіжці зерна, про те, хто які купив дітям обновки до школи, про те, як важко нині жити. Не в цьому річ. А в тому, що людям просто приємно тут стояти. Тут, біля криниці, з якої багато років вони беруть воду. З якої брали воду їхні батьки і ще братимуть діти. Криниця в селі — не лише водяне джерело, а й джерело енергетичне, звідки струмує правічна земна сила. Селяни тут просто підживлюються, спочивають душею, набираються здоров’я.
Де знайти таке місце в кількамільйонному мегаполісі, суціль заасфальтованому, затрамбованому, забетонованому? Може, біля кухонного крана, звідки тече проціджена сотнями фільтрів, знезаражена пудами хлору, знесилена кілометрами труб рідина, яку в народі прийнято називати водою? Можливо. Адже існує, зрештою, таке суто міське поняття, як посиденьки на кухні. Та, як не крути, а вода з крана є вельми слабкою подобою справжньої криничної (читай — джерельної), тому й никають міщани провулками, околицями й пустирищами монстрів-мегаполісів у пошуках природної питної води. «Колонки», які відкриваються в містах час від часу то там, то там, якраз і стали такими криницями-джерелами, до яких потяглися люди.
Сиджу на зупинці, спостерігаю далі. До «колонки» приплентали два бомжі. Напилися. Один із них довго порпався в кишені, зрештою, витягнув щось, загорнуте в папір. Розгорнув. То був брусок господарчого мила. Бомжі набрали в дволітрову пляшку води, відійшли вбік, по черзі вимили з милом руки, вмили обличчя. Я не здивувався б, якби вони витягли ще й леза для гоління й зішкрябали зі своїх зарослих щік тижневу щетину. Але ні. Тільки вмилися. Однак, і того було досить, аби їхні обличчя ледь помітно, та все ж просвітліли.
Я просидів на трамвайній зупинці добрих дві години. Вечоріло. Однак життя біля «колонки» тривало. Прийшла бабуся років під сімдесят. З ціпком і солдатською фляжкою в руці. Очевидно, віруюча. Але якої віри — я не збагнув. Перш ніж набрати води, вона перехрестилася, хлюпнула, обмила собі лице, прошепотіла, ворушачи одними губами, якусь молитву. Лише потім наповнила фляжку. Але йти не квапилася. Якийсь час постояла. Роззирнулася. Примостила на «колонці» флягу, нахилилася й визбирала довкруж сміття: обгортки від морозива, недопалки, сухе бадилля бур’яну. Обполоснула руки, випросталася. Знову проказала тиху молитву, перехрестилася, взяла фляжку й, опираючись на ціпок, подибала геть.
…Минулої зими, провідуючи рідних у селі, я став свідком однієї події. Чи то з перепою, чи то спересердя колгоспний сторож Микита, вдатний копач криниць, якого знали в усіх довколишніх селах, якось уранці заходився копати криницю прямісінько посеред центрального сільського майдану. Юрба миттю зібралася. Копач на людей не зважав: розіклав на втоптаному снігу своє причандалля — якісь мотузочки, дротики, кілочки. Роздягнувся й кинув поруч кухвайку. Притупуючи на лівій нозі, правою обкреслив довкруж себе нерівне коло, збив набакир шапку, узяв до рук гострого заступа, поплював у долоні та й заходився длубати мерзлу землю. Недовго парив чуприну. Заглибився од сили на півзаступа. Приїхала «швидка» (сільський голова викликав), і нетверезого грабаря забрали. А люди ще довго не розходилися. Дивилися на брудні грудки землі, покинутий заступ. Хтось у натовпі мовив: «Уже п’ять років ніхто в селі криниць не копає». Хтось додав: «А колись було — немає в дворі криниці, то й не господа». Хтось підтакнув: «Гай-гай, водогін провели, кому ті криниці стали потрібні». Люди позітхали та й стали розходитися. Якийсь хлопчак вернувся, підняв заступа. Хотів завдати на плече — не подужав. Поволік снігом.
Я вже хотів рушати із трамвайної зупинки додому, коли раптом знову побачив отих двох малюків — брата й сестру з пластиковими балонами й пляшкою з-під «спрайту». Годинник показував восьму вечора. Запізно малечу з дому саму відпускати. Та, мабуть, батьки вирішили перед вихідними поповнити запаси води, а діти самі викликалися зробити кілька «рейсів» до «колонки». Їм подобається тут бувати.
Сумніваюся, що колись біля «колонок» шикуватимуться черги, однак факт незаперечний: усе більше міських людей віддає перевагу саме земляній, природній воді, а не тій, що тече з крана. Раніше біля колонок та бюветів гуртувалися переважно ті, хто сповідував теорію Порфира Іванова, мав якісь недуги й хотів ізцілитися чи просто віддавав перевагу природному началу. Це було щось схоже на ритуал — тут збиралася лише «своя» компанія, люди пізнавали одне одного, мали спільні теми для розмов, обмінювалися специфічною інформацією. Наразі ж «колонки» стали, якщо можна так сказати, більш демократичними. Сюди йде простолюд, який не має стосунку до жодних теорій, релігійних чи оздоровчих течій тощо. Публіка просто скучила за нормальною водою, яку не замінять ніякі напівштучні-напівстерильні бонакви, фанти й коли. Не кажучи вже за ту рідину, яку ми цідимо з крана.
Авжеж, у кожного з нас має бути своя криниця. У кожного з 50 мільйонів. На жаль, їх значно менше. У того замулилася… У того висохла… Ось і блукають люди в пошуках «свого» джерела. До водопровідної води довіри давно немає. Яких тільки «сюрпризів» вона не дарує! Від банальної дизентерії до черевного тифу. Газети про це тільки й пишуть. Натомість глибока криниця, викопана майстром у хорошому місці і дбайливо доглянута господарем, ніяких несподіванок у собі не чаїть. Так само майже стовідсотково безпечна вода в тих містах, які «п’ють» із артезіанських свердловин. Для прикладу візьму рідний Канів. Жителі міста і перуть джерельною водою, і навіть у вбиральні користуються нею. Гріх, звичайно, чинити таке розтринькування, гріх, що в місті над Дніпром й досі не зробили річкового водозабору. Та водночас і добре. Бо за останні 30 років тут не було зафіксовано жодного випадку захворювання, пов’язаного з водою. Зрештою, сама аура міста, попри тотальне безробіття і безгрошів’я, продовжує залишатися доволі потужною, такою, що втримує людей, не дає їм роз’їхатися-розбігтися по далеких краях у пошуках заробітку та кращої долі. Значною мірою це стосується й більшості міст та містечок Чернігівщини, Львівщини, Тернопільщини, де також користуються переважно артезіанськими свердловинами.
Очевидно, існує і зворотний зв’язок, коли вже людина дає силу воді. Загальновідоме таке поняття, як «пам’ять води». Учені доводять, що, виливши, припустімо, у воду Женевського озера сто грамів горілки біля одного берега, через короткий час вміст у воді спиртного за допомогою спеціальних аналізів уже можна виявити за кількадесят миль — біля берега протилежного. Користуючись криницею, п’ючи з неї, доглядаючи її та очищаючи, людина так само «приручає» воду, прив’язує її до себе, закодовує, ба — навіть закохує, цілком природно сподіваючись на взаємність.
Зрештою, яка різниця — джерело, криниця, «колонка» чи бювет? Головне, аби в кожного з нас воно було. Вода «запише» нас у свою пам’ять і живитиме протягом усього життя. І нехай наші джерела поки що мають незугарний і казенний вигляд, довкола «колонок» неприбрано, а вода береться не з найліпших грунтових горизонтів — то все пусте. Настане час, і ми знову навчимося копати криниці. Справжні, глибокі, з холодною і прозорою водою. Недарма ж те сільське хлопченя потягло додому заступа. Недарма найулюбленіше заняття для багатьох міських дітей, у тім числі, і для вже знайомих нам брата з сестричкою — ходити до «колонки» по воду.
…Я прокинувся серед ночі. Снилося, що з цямрини зісковзнуло відро, відірвалося від ланцюга й стало падати в бездонну криницю. Гуркіт стояв такий, що аж у вухах позакладало. Я протер очі, прислухався. Гуркотів водопровідний кран. Спросоння я почалапав босоніж на кухню. Стукнув злегка по кранові долонею. Кран угамувався. Я взяв із шафи склянку. Відгвинтив холодну воду. Ані крапнуло. Я засунув пальця в кран. Десь там у трубах забурчало й умовкло. Я загвинтив вентиль назад.
Як завжди, довелося гамувати спрагу теплою, неначе компот, водою з чайника.
