50 років тому сталася важлива подія в літературному і суспільному житті нашої країни: вийшла в світ повість Олександра Солженіцина «Один день Ивана Денисовича». Своїми думками з приводу ювілею ділиться літературознавець і критик Бенедикт Сарнов, автор нещодавно опублікованої книги «Феномен Солженицына» (М., Эксмо, 2012).
Рівно півстоліття тому, у листопаді 1962 року, в одинадцятому номері «Нового мира» побачила світ повість нікому тоді не відомого автора «Один день Ивана Денисовича», і світ уперше почув це ім’я: Солженіцин.
Коли рукопис «Одного дня» з’явився в редакції «Нового мира», Твардовський, перш ніж почати важку і, як тоді здавалося, майже напевно приречену на неуспіх боротьбу за неї, дав її прочитати деяким найближчим своїм друзям. Серед перших її читачів (якщо не рахувати співробітників редакції) був Самуїл Якович Маршак.
Розповідаючи мені про неї, він, між іншим, сказав:
— Я завжди говорив Олександру Трифоновичу: треба терпляче, уміло, старанно розкладати вогнище. А вогонь впаде з неба...
Солженіцин, що тепер не кажи, був тоді для нас саме ось цим вогнем, що сам упав з неба.
Поява цієї солженіцинської повісти на сторінках «Нового мира» перш за все була, звичайно, величезною суспільною подією, за значенням своїм порівнюваною, можливо, лише із закритою доповіддю Хрущова на ХХ з’їзді.
Але мене — мене особисто — «Иван Денисович» полонив не лише цим.
У той час я прочитав вже досить багато табірних рукописів, що ходили в самвидаві. Читав і чудову книгу Юлія Марголіна «Путешествие в страну Зэ-Ка», що вийшла аж 1952 року в Нью-Йорку, вже знав Шаламова... Чи тому, чи з іншої якоїсь причини, але тим, що він підняв новий, як тоді вважалося, ніким до нього не зворушений пласт життя, Солженіцин мене не вразив. Вразив мене його «Иван Денисович» як подія літературна, мистецька.
Добре пам’ятаю тодішню свою розмову про Солженіцина із одним близьким моїм другом.
— Ти дійсно думаєш, що він великий письменник? — запитав він.
— Можливо, й не великий, — відповів я. — Але він весь звідти, не з нашої радянської, а з тієї, великої російської літератури.
І ось минуло півсторіччя. Термін не лише для людського життя, але й для історії чималий. Багато чого сталося в нашому житті за ці п’ятдесят років.
Солженіцин мінявся (а може, не мінявся, а відкривався, переставав таїтися, ставав усе відвертішим?), і мінялося моє ставлення до нього.
Якщо раніше для позначення цього мого ставлення на думку спадали такі слова, як «подив», «захоплення», «захват», то тепер тут доречніші були зовсім інші: «подив», «розчарування», «роздратування», «відштовхування». І дедалі гірше: «неприязнь», «обурення», а в інших випадках навіть «огида».
Але ту мою репліку, ту мою відповідь на питання друга, чи вважаю я Солженіцина великим письменником, я готовий, не кривлячи душею, повторити й сьогодні. Про інші книги Солженіцина я цього не скажу, але до твору «Один день Ивана Денисовича» за минулі півстоліття моє ставлення не змінилося.
Література про Солженіцина величезна. Це гори книг, статей, наукових праць, дисертацій, захоплених і полемічних відгуків. Здавалося б, який простір для найрізноманітніших поглядів, трактувань, естетичних, філософських і політичних інтерпретацій ролі і місця письменника в літературному і суспільно-політичному житті країни і світу. Проте насправді особливої різноманітності тут не спостерігається. Вся ця література акуратно ділиться на дві протилежні категорії. Одна — це апологетика (якщо мова про творчість «великого письменника землі російської» — колінопреклоніння і захват, якщо про його біографію — німб пророка і генія, не життєпис, а житіє). Й інша, протилежна: викриття, знущання, памфлети, а то і пасквілі.
Я вирішив спробувати насвіжо, як висловився б сам Олександр Ісайович, перечитати створене ним, окинути його гігантську художню спадщину тверезим поглядом, без тієї ейфорії, в якій ми всі перебували, коли він явився нам уперше, але й без роздратування, без упередженості, викликаної перетворенням мужнього борця з тиранією на «апостола неуцтва і панегіриста татарської вдачі», який ненавидить демократію переконаного реакціонера і оскаженілого націоналіста.
Яка ж картина відкрилася мені, коли я зважився на цю спробу?
Перше, що тут одразу впало мені в очі і, мабуть, понад усе мене вразило, — це повна нездатність Олександра Ісайовича до тверезої самооцінки, перевернута шкала художніх цінностей, які він сповідував і проповідував.
Понад усе викриває цю його перевернуту шкалу цінностей те місце, яке він відводив «Одному дню Ивана Денисовича» порівняно з іншими своїми речами, у той час вже написаними, а тим більше з тими, які він ще збирався написати.
Зважившись нарешті вийти з підпілля і віддати щось своє в легальний радянський журнал, він вибрав саме цю річ як найбільш безневинну, найбільш «прохідну». Що ж до літературних, художніх її переваг, то вона зовсім не здавалася йому таким уже великим його художнім успіхом. Він навіть і повістю її не вважав. Вважав оповіданням. А назвати повістю вирішив, йдучи назустріч побажанням редакції. І навіть не дуже охоче: «Запропонували мені для ваги назвати оповідання повістю — ну, нехай буде повість...» (Александр Солженицын. Бодался теленок с дубом. М., 1996, с. 28).
А на появу у тому ж «Новом мире» двох інших його («Матренин двор» та «Случай на станции Кречетовка») відреагував такою реплікою: «Там (в «Иване Денисовиче». — Б.С.) — тема, а тут — чиста література. Тепер нехай судять!».
Ні за що не повірив би він тоді — та й потім теж (потім — тим більше!) — що «Иван Денисович» залишиться його художньою вершиною — найгармонійнішим, найдосконалішим з усіх його творінь, усіх наворочених ним за все його довге життя багатотомних «вузлів», «глиб» і «коліс».
Саме ці мертвонароджені, антихудожні, нелегкі для читання «вузли» і «глиби», що створюють гігантське багатотом’я його «Красного колеса», він вважав головною справою свого життя і вищим своїм художнім досягненням. Насправді ж це був повний художній крах. Навіть перший, найживіший з цих його вузлів — «Август четырнадцатого» — і той не йшов ні в яке порівняння з його романами, заснованими на пережитому, на власному, особистому його життєвому досвіді, «В круге первом» і «Раковый корпус». Але і в цих своїх романах він вже сильно кренився у бік соцреалізму, і не випадково той варіант «Круга», який він вважав головним, виявився сухішим, раціональнішим, художньо біднішим за той, який зневажливо іменував «кіндер-варіантом».
А кінець кінцем вийшло так, що один лише його «Иван Денисович» був з тієї, великої російської літератури, посланцем якої, метеоритом, що впав до нас з неба, був тоді для нас Олександр Ісайович.
Виходила картина спершу повільного, а потім усе більш стрімкого згасання, зубожіння його художнього дару.
У цю картину неначебто не цілком вписується «Архипелаг ГУЛАГ».
Сьогодні, правда, і про це його творіння говорять у зверхньо-принизливому тоні. І не якісь оскаженілі сталіністи, яким ця його книга книг як кістка в горлі, а ті, кому за цілями своїми і завданнями вона начебто має бути кровно близька:
«Варто відзначити, що й сам проект «Архипелага ГУЛАГ» як книги, побудованої головним чином не на своїх, а на чужих свідченнях і на чужих рукописах, що не належать авторові по праву, він (йдеться про Шаламова. — Б.С.) вважав аморальним...»
(Валерий Есипов. Шаламов. («ЖЗЛ»). М., 2012, с. 263.)
І — там же:
«...Книга складена із понад двохсот джерел, що не належали авторові по праву, і писалася з великим поспіхом, з поверхневим редагуванням багатьох текстів...»(с. 305).
Не думаю, аби такий тон у цьому випадку був доречний. Та й за змістом цей докір вельми сумнівний. Якщо навіть і справді Олександр Ісайович включив у «Архипелаг» більше двохсот текстів, що не належать йому, це аж ніяк не зменшує ні значення і достоїнств цієї його книги, ні величі його громадянського подвигу.
Але що сталося з цією його книгою-подвигом, коли у розпалі нашої так званої «перебудови» на сторінки наших журналів хлинув потік недавно ще забороненої літератури.
Олександр Ісайович, приїзду якого до країни, що звільнилася від тоталітарного гніту, всі ми так чекали, а він все не приїжджав і не приїжджав, звідти — зі свого заокеанського далека — оголосив, що забороняє в новій, вільній Росії публікувати всі свої книги, поки не буде там надрукований «Архипелаг ГУЛАГ».
Він думав — та й не раз про це говорив — що лише поява у відкритому продажі цієї його книги буде найточнішим показником, безперечним знаком повного краху безжального радянського режиму, що це буде для нього як вибух водневої бомби.
І ось це нарешті сталося.
Три томи солженіцинського «Архипелага» лежали на всіх книжкових лотках у всіх московських підземних переходах. Коштували вони недорого — видання було дешеве, у паперових обкладинках. Але москвичі, які товпилися біля тих лотків, ковзали по цих обкладинках байдужим поглядом: нарозхват були тоді зовсім інші книги.
Пояснювалося це просто: табірна тема вже не була забороненою, і не лише про «круг перший» — про всі круги сталінського пекла можна було тоді прочитати в будь-якій газеті.
В еміграції Олександр Ісайович зблизився з одним зі стовпів російського православ’я на Заході, протопресвітером Олександром Шмеманом. «Він мені рідний», — постійно говорив він про цього нового свого друга.
У щоденнику отця Олександра, опублікованому після його смерті, ім’я Солженіцина згадується мало не на кожній його сторінці. І завжди — із захватом, мало не уклінно. Але дедалі з усе більше й більше знаменними обмовками.
Ось один із цих його записів:
«Неділя, 16 лютого 1975...
Учора весь день, не відриваючись, читав — і прочитав — «Теленка». Враження дуже сильне, приголомшуюче, навіть з відтінком переляку. З одного боку — ця стихійна сила, цілеспрямованість, найповніша самовіддача, збіг життя і думки, натиск — захоплюють... Відчуваєш себе нікчемністю, нездатною до тисячної долі такого подвигу... З іншого ж — лякає цей постійний розрахунок, тактика, присутність дуже холодного і — вперше так відчуваю — жорстокого розуму, розуму, якоїсь геніальної «кмітливості», якогось, готовий сказати, більшовизму навиворіт... Починаю розуміти те, що він мені сказав останнього вечора в Цюріху, правильніше — в горах: «Я — Ленін...». Такі люди дійсно перемагають в історії, але непомітно починає морозити від такого штибу перемоги. Всі люди, які потрапляють в його орбіту, сприймаються як пішки одного, страшно напруженого натиску...
Чим далі — тим сильніше це «хто не зі мною, той проти мене», ні — не гординя, не самолюбування, а якесь захоплення «тотальною війною». Хто не наділений таким же волюнтаризмом — того геть з дороги, аби не вештався під ногами. З презирством. З гнівом. З нетерпимістю. Все це — по той бік таланту, все це дивовижно, геніально, але — як снаряд, після прольоту якого лежать і виють від болю жертви, навіть свої...»
(Прот. Александр Шмеман. Дневники 1973-1983. М., 2007, с. 151)
«Все це дивовижно, геніально», — говорить (записує) о. Олександр. І тут же: «Все це — по той бік таланту».
Як це поєднати? Як геніальне може бути «по той бік таланту»?
Поєднується просто.
«По той бік таланту» — це про талант письменника, художника. А те, що у Солженіцині геніально, лежить зовсім в іншій галузі, в іншій життєвій сфері. Ця скажена цілеспрямованість Солженіцина, в якій виразилася горезвісна його геніальність, була не просто несумісна з його художнім даром. Врешті-решт саме вона цей — чималий — його художній дар спотворила, задавила, а потім і зруйнувала.
grani.ru, 30.10.2012 (друкується зі скороченнями)
