Звичайно, керівництву держави приємно виголошувати з різних
трибун промови про значні досягнення української фундаментальної науки.
Не дуже, щоправда, приємно просити гроші за кордоном на елементарне переозброєння
нашої промисловості тими ж закордонними технологіями та устаткуванням.
Досить послухати радіо й телебачення, почитати деякі центральні газети,
аби зрозуміти, що ми закуповуємо. А закуповуємо все: від елементарних технологій
для переробки сільськогосподарської продукції до технологічних ліній, обладнання
й літаків. Щодо останнього, то літаки купує не тільки Україна, а й Росія.
І все це за наявності великого наукового потенціалу. До того ж, вищим чинам
держави не дуже хочеться знати думку міжнародного товариства про досягнення
української науки. Про наші видатні досягнення ми чомусь чуємо тільки з
вуст генералів нашої науки. Проте ці досягнення чомусь не містяться в базах
Internet західних країн.
Я хочу зупинитись тільки на медичній і аграрній науці.
Чому за такого «великого наукового потенціалу» українська наука не дала
жодного свого гербіциду, пестициду, протипухлинного препарату чи пристойного
медикаменту? А про техніку вже й годі згадувати. Чому наші ринки заповнені
іноземними компаніями, а реально й чесно треба сказати: іноземною наукою?
Хто може навести приклад, щоб якась іноземна компанія чи університет хвалилися
своїм великим потенціалом, закуповуючи продукти чужого інтелекту? Гадаю,
таких не знайдеться. Їм ніколи хвалитись, треба ринки збуту шукати, «гроші
робити».
Кивання на те, що бракує грошей, не може бути виправданням,
бо технології, здатні скласти конкуренцію на світовому ринку, в нас і за
часів розвинутого соціалізму можна було перерахувати на пальцях. Так, звичайно,
останні 5— 10 років практично фінансування як такого немає. Але хіба технології
робляться за п’ять років? У кращому випадку буде запропоновано те, що там,
де не заведено хвалитися потенціалом, уже залишило ринок. Про свої досягнення
ми говорили вдома, але ніла пов’язана зобов’язаннями про дотримання законодавства
з патентування, й тому можна було «запозичувати» чужі технології без страху
бути покараними. Але ж Україна заявила, що йде в Європу, а значить повинна
буде дотримуватись міжнародних договорів і, що найнеприємніше, з прав на
інтелектуальну власність. Наслідки цього будуть не дуже приємні, коли через
міжнародні суди прийдеться сплачувати штрафи за «запозичені» безкоштовно
патенти.
Як проводити реформи? Дуже просто. Спитайте, як це зробили
країни недавнього соціалістичного табору або та ж Росія (в останній реформи
проведені половинчасті). Не треба вигадувати свій особливий шлях, а зробити,
як зробили інші, з урахуванням їхнього досвіду. А ще простіше взяти за
основу досвід таких країн, як, наприклад, США, Німеччина чи Швеція.
При реформуванні треба виходити з тої реальності, яка є
й не може змінитися в найближчі десятиліття: державне фінансування науки
є й буде недостатнім в осяжному майбутньому. Реформа має бути комплексна
й включати як вищу освіту, наукову атестацію кадрів, так і наукову діяльність
усіх без винятку й незалежно від підпорядкування науково-дослідних установ.
Передусім треба ліквідувати двоступеневий принцип атестації
наукових кадрів. На перше місце має стати принцип генерації ідей, а не
титулів. Двоступеневий шлях отримання кваліфікації призводить до того,
що пошукачі витрачають у середньому 10-20 років (подивіться статистику
віку пошукачів докторського ступеня) на отримання наукового ступеня доктора
наук, назбируючи матеріал, котрий у більшості випадків є новим в середині
країни чи інституту. Збільшити термін навчання в аспірантурі до 4 років.
Ввести мінімум публікацій, необхідних для захисту. У Швеції, наприклад,
тези, а також публікації в збірниках і колективних монографіях до уваги
не беруться. Пошукач Ph. D. має написати реферат: 1) невеликий вступ; 2)
актуальність досліджуваної проблеми; 3) матеріал і методи, використані
дисертантом; 4) висновки, що виносяться на захист; 5) результати у вигляді
передрукованих без будь-яких змін і доповнень п’яти статей; 6) чітке розшифрування
особистого внеску автора за кожною статтею (це необхідно для того, аби
не процвітало багатоавторство).
За ВАК залишити атестацію професорського складу, доцентів,
старших наукових співробітників і докторів. При цьому взяти зрозумілу всьому
світу термінологію: Ph. D., М. D. тощо, професор, доцент, старший науковий
співробітник. Класифікацію на галузі науки можна залишити старою.
Раз і назавжди викинути з лексикону терміни «фундаментальна»
й «прикладна наука». Підпорядкувати науково-дослідні інститути різним міністерствам
відповідно до профіля, а саме: Міністерству охорони здоров’я, Міністерству
сільського ству культури тощо (тут назви дані не в теперішньому користуванні,
а за профілем, вони можуть мінятись). Не припустимо зосереджувати керівництво
всією наукою в одних руках чи одному міністерстві.
Структура теж має відповідати міжнародним стандартам: науково-дослідний
інститут, відділ (департамент), лабораторія. Директорів інститутів і завідувачів
відділами обирають тільки за конкурсами через відповідні міністерства (відділи
при міністерствах). Завідувачів лабораторіями — вчена рада інституту. Так
роблять там, де ми купуємо технології. Рекомендації в разі будь-яких конкурсів
не можуть бути колективними, коли рекомендує вчена рада інституту, чи збори
якогось відділу. При цьому невідомо, хто був на засіданні тої ради чи відділу.
Рекомендації до всіх конкурсних комісій чи рад із захисту мають бути тільки
персональні, аби підняти відповідальність. Змінити нинішній принцип фінансування,
коли гроші виділяються директорам, а вони на свій смак і уподобання розподіляють
в інституті. Раз і назавжди вирішити: наука фінансується тільки по грантах
за конкурсами, одночасно з конкурсами на завідувачів відділів і директорів
інститутів.
Треба відмовитись від практики, коли самі інститути пропонують
тематику наукових досліджень на засіданнях відділень чи академій, а потім
самі себе заслуховують і затверджують собі звіти. Треба врахувати гірку
реальність — на все, що є цікавим, грошей не вистачить, але технології
купляти треба, бо відстали... і вже очевидно, що надовго. До того ж, грошей
на зарубіжні технології буде все менше й менше, нарешті й зовсім не стане.
Тому тематика за бюджетним фінансуванням має суворо контролюватись відповідними
міністерствами. Термін фінансування — три— п’ять років. Всі поточні теми,
а також отримані результати за закінченими темами публікуються у бюлетені
Кабінету Міністрів з науково-технічної інформації. Це потрібно для того,
аби бачити, хто як працює.
Кожному міністерству краще знати, які проблеми в державі
потребують нагального вирішення. Так робили в усьому світі. Так чинили
Південна Корея, Японія, так роблять європейські країни. Зараз, наприклад,
Німеччина різко скорочує (!) суто фундаментальні дослідження. Якщо ми хочемо
наблизитись до світової науки, то повинні прийняти світові правила. В іншому
разі Україна не є перспективною з точки зору вкладання грошей в її науку.
Ми можемо звинувачувати кого завгодно в несправедливості,
односторонньому підході тощо. Але факт — річ уперта: світова наукова громадськість
наш «великий науковий потенціал» чомусь не помітила: визнання отримують
тільки поодинокі вчені. Очевидно, це є добрим підтвердженням того, що кількість
не завжди переходить у якість.
Звичайно, держава не повинна втручатися в надструктурні
організації, такі, як, наприклад, академії. При цьому одних визнавати,
а інших — ні. Обирання президентів академій, їхніх членів — це внутрішня
справа самих вчених. Справа вченого — в скількох академіях бути дійсним
членом. Фінансування академічних структурних надбудов, котрі стояли б над
науково-дослідними інститутами, не може проводитись з державного бюджету
— все це має існувати на внески самих членів академій або із залученням
позабюджетних спонсорів. Винятками можуть бути музеї загальнодержавного
значення, споруди міжінститутського користування, наприклад, актові зали,
бібліотеки. Академії наук не потрібно ліквідовувати, а залишити їх як суспільні
утворення вчених — це особиста справа будь-якого наукового товариства,
що утворювати і як його називати.
Комп’ютеризація, електронно-інформаційні технології, Інтернет
— для одних благо, для інших — гірше за чуму. Декілька хвилин — і хто є
хто стає наяву. Раніше в науці можна було з трибун, через газети, радіо
і телебачення представити себе в найкращому вигляді. Зараз цього не зробиш,
бо досьє на тебе заводять інші: його часто ні стерти, ні дописати. Я не
знаю, на скільки імпакт-індекс українського наукового потенціалу вищий
за Французьку академію наук, одну з найстаріших у Європі, на скільки цитованість
вчених НАНУ вища за представників французької академії наук (CNRS), але
ухвала французького уряду про ліквідацію академії і розформування її НДІ
за університетами примушує замислитись. Також не можна обминути й дії німецького
уряду з різкого скорочення асигнувань на пошукові роботи в Німеччині. На
ці два факти не можна не звертати уваги.
І останнє. Щодо такого делікатного питання, як віковий
ценз обіймання посад при бюджетному фінансуванні. Це питання не потребує
дискусії, бо воно вирішено в усьому світі давно. Якщо ми європейська країна,
то ми зробимо так, як це є там, де купляємо технології. При позабюджетному
фінансуванні це питання вирішує сам грантодавач.
Звичайно, є сумнів, що влада візьметься за справжню реформу
науки, бо для службовців різних рангів (зокрема й усіх академій наук) є
важливіша проблема — це проблема приватизації. Проте фінансовий дефіцит
рано чи пізно змусить це зробити. І останнє. Не можуть реформи проводити
самі вчені, як не можуть вовки стати травоїдними. Це повинні робити як
законодавча, так і виконавча влада.
