Найвищий авторитет Національна спілка журналістів України мала в стабільні радянські часи, коли прийом до Спілки вважався щонайменше віхою в кар’єрі. Хоча на Хрещатик, 27 (адреса Спілки) і досі просять висилати інформацію факсом, а не електронною поштою, а серед 13 тисяч її членів більшість вступала до НСЖУ у донезалежні часи, Спілка відстоює інтереси журналістів на «всіх фронтах». Її голова Ігор Лубченко має вдачу дипломата й борця водночас. Роками сперечається з Генеральною прокуратурою, домагаючись перегляду спірних справ, «ловить на гарячому» з тарифами «Укрпошту», виступає на захист директорів обласних ТРК у регіонах. На нинішньому етапі завзятий Лубченко переконує в незворотності роздержавлення ЗМІ, перш за все намагаючись полегшити життя районної преси. І це далеко не всі повороти непередбачуваної розмови з крамольними думками та вічними істинами з головою НСЖУ Ігорем ЛУБЧЕНКОМ.
НЕМИНУЧІСТЬ
— Ваш відкритий лист на підтримку роздержавлення ЗМІ, написаний у жанрі маніфесту, дуже емоційний. Але деякі його положення і заклики здаються іноді утопічними, іноді передчасними...
— Проект роздержавлення засобів масової інформації — це проект закону про те, як знищити конкурента. Принципова позиція моя і нашої Спілки — роздержавленню альтернативи немає й до нього треба йти. Але не всі розуміють, що означає за рахунок бюджетних коштів видавати газети. Зокрема, немає явного розподілу газет на державні та комунальні.
— Відомо, що у видань, які мають статус державних, небагато шансів стати власністю трудового колективу. До того ж люди, що там працюють, — найменш оплачувана верства серед журналістів. Наприклад, як у газеті «Шлях Ілліча» шахти «20-20-біс» в м. Шахтарську, де ви колись працювали. До того ж, роздержавлення може залишити їх без роботи. Чи враховує НСЖУ ці чинники?
— Я все ж таки очолюю Спілку журналістів, а не антижурналістів, і повинен думати про те, де і як люди працюватимуть. Треба створити економічні передумови для роздержавлення, бо якщо газети виставити на торги, трудові колективи не зможуть за 50% викупити свої газети. Тому ми пропонуємо просто віддати журналістам редакційні приміщення. Пригадуєте, як вони будувалися? Свого часу всі гроші газети забирались до обласного управління преси. Прибутки тоді давали навіть районки, вони виходили по 3- 4 рази на тиждень при тиражах 15-20 тисяч. Потім кошти акумулювалися так: одного року десь друкарню збудують, другого року — приміщення редакції. Тобто це приміщення, які зароблені трудовими колективами. Тому ми й вважаємо, що їх треба віддати. У складних випадках — здати на 50 років в безоплатну оренду. Чи залишити нинішній розмір орендної плати для цих видань — одна гривня за квадратний метр. Ради Бога, нехай буде.
— А може, слід обрати еволюційний шлях, бо число державних ЗМІ і так скорочується з року в рік? Так, державних електронних ЗМІ зараз 3,1% від загального числа, а ще півроку тому було 3,8%.
— На жаль, державні ЗМІ, які розраховують на гроші держадміністрацій, ледве жевріють. Місцева влада дуже часто дає 5% від того, що потрібно. Недавно був у м. Балаклея Новотроїцького району Херсонської області. У місцевій газеті дев’ять місяців працюють без грошей, а засновник — місцева влада — оплачує лише половину рахунків друкарні.
Інший випадок. У Чернівцях є газета «Буковинське віче». Це газета обласної ради, яка три роки не давала журналістам ані копійки, внаслідок чого утворився великий борг — 140 тисяч гривень. Зараз обласна рада вийшла із засновників газети, вимагає звільнити приміщення й повернути майно.
Позиція НСЖУ кардинально відрізняється від позиції Української асоціації видавців періодичної преси, очолюваної М. Вейсбергом. Їхня позиція: влада повинна вийти із засновників і всі газети слід виставити на торги. А ми говоримо — ні. Віддайте спочатку приміщення редакціям, віддайте їхнє майно, закріпіть, а тоді, якщо трудовий колектив хоче... Але ми підтримуємо таку пропозицію асоціації: якщо протягом останніх трьох років засновники не давали гроші на видання, то обласне управління преси може просто анулювати їхнє право на засновництво, бо вони не виконують своїх обов’язків. Це те, що запропонували й ми.
Я зустрічався з редакторами районних газет у Полтавській області. На зустріч приїхали заступники голови облдержадміністрації і голова районної держадміністрації. Після дискусії більшість присутніх погодилася з тим, що роздержавлення неминуче. Редактори зрозуміли, що роздержавлення економічно вигідне. Газетярі міркують так: «Ми постійно випрошуємо гроші, які влада повинна давати. Але за нашими розрахунками, якщо за мінімальними розцінками ставити ті матеріали, які нам дають для друку, то отримаємо ті ж самі гроші». Але є побоювання, що «заберуть приміщення редакції, заберуть майно, а фінансування припиниться». Редактори один одного не терплять і однак погодились, що роздержавлення назріло.
В НСЖУ збиралися київські редактори, які в «Голосі України» надрукували листа з обуренням щодо роздержавлення. І вони теж — дехто іноді з криком — розуміють, що це неминуче.
ПЛАНИ І ДІЇ
— А які пенсії будуть у працівників роздержавлених газет?
— Ми це теж передбачили. Написали окремий проект закону про те, що в газетах, які засновані трудовими колективами, науковими і навчальними закладами, пенсії прирівнюються до державних службовців.
Якщо ці речі не будуть зроблені, то ми ніякого роздержавлення не підтримаємо. Це має бути не швидкоплинний процес. І починати його варто передусім з колективів, які вже сьогодні цього прагнуть. Саме на їхньому досвіді можна було б відпрацювати механізм подальших дій.
Ось вам позитивний приклад. Міськрайонна газета Білгород-Дністровського району в січні виходила двічі на тиждень, з 1 липня — п’ять разів на тиждень. Газета розвивається майже без державної підтримки. Міська і районна рада разом дають лише 3,2% коштів, необхідних газеті. Керують на всі 100%, а дають грошей 3,2%.
Люди не вміють заробляти гроші. Тому ми і створюємо школу молодих редакторів. Будемо раз на два місяці збирати їх для бізнес-тренінгу. А вони, у свою чергу, розповсюдять цей досвід на місцях. Уже пройшов семінар з газетного бізнесу з редакторами обласних газет. Проблема в тому, що багато редакторів пенсійного віку, особливо в «районках». Зрозуміло, що їм важко змінюватись.
Коли відпочивав у Миргороді, прийшов у районну газету. А мені жаліються: «У радянські часи був 18 тис. тираж, а зараз 2-3 тисячі». Тоді я провів «маркетингове дослідження». Купив у газетному кіоску і склав тираж місцевої преси, вийшло 16 тис. Нічого не змінилося, перерозподілився тільки газетний ринок. Довелося дорікнути інертним журналістам: «Вам самим треба було придумати щось на зразок популярної в районі розважальної «Моєї газети» і зробити її додатком. Заробляли б ще по одній зарплаті й жили б краще, ніж будь-хто».
Ось протилежний випадок з мого рідного Ізюма Харківської області. Двадцять років місцева газета розповсюджувалась тільки передплатою. Молодий редактор домовився про роздрібну торгівлю у трьох сільських відділеннях і на міській пошті, вже до 200 примірників продають. Міський голова став щомісяця читати редакційну пошту. Перші рази реакція керівника району була емоційна — мовляв, спеціально мені організували такі гострі листи. А тепер зрозумів, що необхідно на них реагувати. Але досі він категорично проти роздержавлення — боїться, що газета буде проти нього. А закон про роздержавлення газеті дуже б допоміг. Газета прекрасно виживає і без влади — з початку року виходить рекламно-інформаційний додаток не тільки на Ізюмський район, а й на два сусідніх. Однозначно — проблему треба вирішувати. Але поступово і в інтересах суспільства та журналістів.
«УПІЙМАТИ Й ПОСАДИТИ»
— Широкий розголос, і не в останню чергу завдяки вам, отримали звільнення директорів обласних ТРК, що конфліктують з владою. Чи вдалося відстояти хоча б одного «норовливого» директора?
— Йдеться не про конфлікт із владою, а, скоріше, про неузгодження в законодавстві. Директорам ТРК не продовжує контракти місцева влада. Якщо ці компанії підпорядковані Держтелерадіо, то до чого тут керівництво області? І взагалі, чому на контракті генеральний директор? Адже решта колективу працює згідно з трудовим законодавством: прибиральницю, наприклад, не можна вигнати, якщо це не передбачено трудовим законодавством, а з директором можна просто не подовжити контракт. Така ситуація з директором ТРК була на Буковині. Те саме виникло з кримською ТРК, тому що під час передвиборної кампанії був допущений до ефіру «небажаний» кандидат. А догодивши місцевій владі, директор порушив би норму виборчого закону.
— Взагалі журналіст — це небезпечна професія в Україні?
— Небезпечна. Щойно в Кіровограді засідала наша обласна організація правління. За тиждень побили в Донецьку трьох журналістів, схожий випадок у Кіровограді.
— НСЖУ оперативно реагує на терор проти журналістів. Чи прислуховується прокуратура до ваших протестів?
— Трагедія в тому, що правоохоронні органи завжди намагаються списати це на побутові випадки. У Черкасах загинув Ігор Грушецький — упав і вдарився потилицею. Усе може бути. Але я з 97-го голова Спілки журналістів, і з 97-го пишу прокурорам, міністрам внутрішніх справ з проханням перерозслідувати сумнівні справи. І нехай людина, яка розглядала справу, прийде у Спілку і відповість на запитання журналістів того видання, де працював загиблий. Може, деякі запитання й знімуться.
Досі визнавали єдиного журналіста, причини загибелі якого пов’язані з професійною діяльністю, — Бориса Дерев’янка.
Є і дивніші випадки. Президент встановив стипендії для дітей загиблих журналістів. Але для призначення стипендії потрібний документ, який підтверджує, що причиною загибелі була саме професійна діяльність. І на дітей Ігоря Александрова такого документа не було, тому що не існувало постанови суду.
Зараз Генпрокурор С. Піскун уже називає шість журналістів, що потерпіли за професійну діяльність. Ми вимагаємо провести колегію Генпрокуратури спеціально щодо справ журналістів за участю представників Нацспілки журналістів. Якщо така колегія відбудеться, ми знову порушимо ці болючі питання. Важливо, щоб прочитали всі справи загиблих і постраждалих журналістів.
Так було зі справою Ігоря Олександрова. Уже забута загибель у 92-му році Вадима Бойка, який працював на УТ-1. Існувала версія, що він тримав під ліжком каністру бензину, яка вибухнула. Але вибухнула так, що перекриття між поверхами прогнулося. Ті, хто вивчав цю справу — не правоохоронні органи, а журналісти, — стверджують, що в такому випадку він не міг би лежати так, як лежав тоді. І таких сумнівних випадків багато.
Коли мене запитують, що треба зробити, щоб журналісти не гинули, я завжди кажу: піймати вбивцю та замовників, посадити їх на лаву підсудних, сховати за ґрати. Одного, другого, третього — четвертий уже подумає, чи зв’язуватися з цими журналістами.
— А чого навчила суспільство та журналістів справа Гонгадзе?
— Боюся, що суспільство та журналістів вона нічого по-справжньому не навчила, бо це стало більше справою політиків, ніж суспільства в цілому та журналістів. Ви ж подивіться, практично тільки політики про це й говорять.
— Що можна зробити задля більш об’єктивного висвітлення президентських виборів?
— У зв’язку з президентськими виборами наступного року НСЖУ наполягає, щоб ВР ухвалила постанову про мораторій на будь-які перевірки ЗМІ. Про це існувала домовленість із Миколою Яновичем Азаровим з грудня 2000 року, коли він був головою державної податкової інспекції. Це обіцяв і віце-прем’єр Д. Табачник на парламентських слуханнях про свободу слова минулого року.
Взагалі, завдяки добрим взаєминам з 15 січня кожного року ми знаємо план перевірок ЗМІ, він друкується у журналі «Вісник податкової служби».
— Який із відомих журналістських конкурсів вважаєте авторитетним?
— Жоден. Взагалі я на них не ходжу. Це все шоу. Спочатку вручають якісь статуетки, а потім починаються чвари між тими, хто зробив цю статуетку, хто її придумав...
ЖУРНАЛІСТСЬКА ЗМІНА
— Кожного разу, потрапляючи у студентське середовище, запитую у викладачів, до якого життя вони готують журналістів. До якої України, до якої реальності, до якого законодавства, до яких суспільних процесів...
— У радянські часи для тисячі ЗМІ кадри готували п’ять вузів і дві партійні школи. Зараз на 6000 ЗМІ є лише два вузи. Тому досить часто працюють не фахівці, хоча і з вузів часто виходять непрофесіонали.
Я запитував майбутніх журналістів з третього курсу: з якими газетами ви співпрацюєте? І тільки один сказав, що з газетою «День». Добре, кажу: «А от які ви передачі слухаєте, які газети читаєте, яке ТБ, що вас цікавить?» Такої мертвої тиші я взагалі ніде ніколи не чув. І на інших курсах те саме. А ми хочемо, щоб працювали професіонали. Але коли зустрічаєшся зі студентами в Запоріжжі, у Львові, у Рівному, помічаєш більшу цікавість до майбутнього фаху. Регіональні студенти жвавіші, ніж столичні.
— Про газету «День» можу сказати, що у нас працює дуже багато людей, яких ми готували самі. Недавно в Туреччині наш посол запитав: «Де ви знаходите своїх журналістів?» Назвав прізвища, кого він читає, любить і поважає. Я відповіла: «Без зайвого перебільшення скажу, що ми їх не купуємо, ми їх «виробляємо».
— У мене теж інколи прохопиться крамольна думка — може, треба ці факультети закривати і робити так, як робить Японія. В Японії в березні у ЗМІ оголошується конкурс (претендентів — до 100 чоловік на місце). Вибирають у відділ на найменшу посаду з перспективою зростання. Я цього не знав і захотів зустрітися зі студентами факультету журналістики. Мені пояснили — таких нема, а університети готують лише дослідників журналістики.
ЯК ПОЄДНАТИ КОНКУРЕНЦІЮ ТА СОЛІДАРНІСТЬ
— Знаєте, я додумалася до того, що Володимир Ілліч був правий, коли говорив, що преса має функцію організатора. Це може бути як завгодно висміяне, але є певні етапи розвитку молодої країни, особливо коли вона не утвердилася, коли журналісти можуть організувати громадянське суспільство. Можуть агітувати за нього та пропагувати його.
— Так. Але мене ще цікавить, чи вийдуть люди захищати свободу ТБ так, як у Празі?
— Коли газета «День» збирала бібліотеку для Чорнух — рідного села Сковороди, відгукнулися не журналісти, а суспільство. І в інших виданнях відгуку ми не почули. Те саме зі справою Дюранті — журналіста «Нью-Йорк Таймс», який отримав Пулітцерівську премію за брехню про Голодомор. (На момент підготовки матеріалу ще не була відома реакція видавців «Нью-Йорк Таймс» на брехню Дюранті. — Ред .) Ми закликали всі редакції та телеканали до поширення цієї акції, щоб більше українців могли послати свій протест у Пулітцерівський комітет, аби відкликати премію, яка надана за брехню. Це водночас мало стати доброю школою для сучасних журналістів, бо ж брехнею світ обійдеш — назад не повернешся.
— Не вернешся. Вона може просто відгукнутися через багато років. Це те, про що і я постійно кажу журналістам. Колись прийдуть ваші діти та онуки й подивляться на творчий доробок — що ви писали, що пропагували, кого підтримували, проти кого виступали. І важливо працювати так, щоб їм не було соромно за вас.
— Усі це розуміють, але не всі знають, як це зробити. А треті якщо й знають, що хтось вміє, але не вміють чути й бачити та слідувати цьому. Нам треба навчитися орієнтуватися на тих, хто кращий у цій сфері. У конкурентному світі треба дотягнутися й перевершити. Тому ми повинні домовитися про спільні цінності. Перш ніж будувати державу, займатися політикою, ти повинен визначити свою державу. Так само і в журналістиці. У нас багато якихось оцінок проходить у пресі чи на ТБ, але не з погляду української держави робляться ці висновки. А все треба розглядати з цієї позиції.
— Біда в тому, що в нас інформації нема як такої. У нас «сочинения» на тему інформації. Для того, щоб дізнатися про суть події, наприклад, про що на ВР говорили, інколи треба десяток газет прочитати...
