Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Африканське село в... Україні

2 березня, 1999 - 00:00

Тим часом на горищі Колочавської школи лицем униз лежав
Ленін. Ніхто не краде. Не бронза ж — гіпс. Улітку сюди прибувають хвилями
люди непритаманних смаглявих національностей із певною метою: всі чоловіки
— на далеких заробітках, а жінки пишні й податливі. Гай-гай, зауважив хтось,
яка ж тут соціальна справедливість, коли колочавці заробляють десь грошву,
а іванофранківці, чернівчани, кіровоградці ліквідовують біду?..

Але де та логіка в Україні? Для колочавців це риторичне
запитання... Був, приміром, тут із повоєнних часів гомінкий єврейський
присілок Негровець.

— Тільки одна єврейка і лишилася, — каже Ю.Ледней, — бо
її чоловік із Міжгірщини і затявся, що Колочаву не залишить, буде й далі
пити чисту воду і їсти дике сало.

— Про строкатість пристрастей свідчить сама вивіска «Ласкаво
просимо» перед Колочавою, прикрашена і зіркою, і тризубом. Щоб нікому не
було образливо, — чотири церкви православних і греко-католицьких конфесій.

Присілок Горб — дві з половиною тисячі будинків — був одрізаний
від світу. Будівельники зі Стрия спорудили новий міст. Держава купила хату
багатодітній сім’ї Михайла Кушніра, проте ще семи сім’ям негайно потрібне
житло.

Як чайка-небога, билася коло ніг голови Міжгірської держадміністрації
Василя Дерича сива жінка. «Вона з тих?» — запитую. Виявилося, що ні. Стихія
забрала паркан, а супервілла красується на всю Колочаву, син-бізнесмен
має дві крамниці, дві вантажівки, два легковики, а матір посилає кидатися
начальнику в ноги: «Дайте!» Бізнес ачи ницість? Одне очевидно, що брати
за горло, перейматися більше гуманітарною допомогою, аніж ліквідацією наслідків
паводків і лавин, — не на користь Україні.

«Міністр Колочави» Юрій Ледней пишається тим, що перед
війною жив тут чеський письменник Іван Ольбрахт, який назвав Закарпаття
«Африкою в центрі Європи». Бананів через це тут не вродило, проте місцеві
опришки, про яких полюбляв писати Ольбрахт, зосталися. Щоправда, не грабують,
а тільки орієнтири дають побратимам з інших поселень.

У старших іще залишилося патріархальне уявлення, що жінка
— рабиня і має працювати важче за чоловіка. За десяток кілометрів тягнуть
по снігу із крислатих лісів для господарства колоди. Явно подружжя літнього
віку. Жінка — товстезну деревину волочить, а чоловік позаду — тоненьку
із вдоволеною посмішкою.

...До мене, як кореспондента «Дня», що полестило, звернулося
подружжя Іван та Олена Маркусі з трьома дітьми. Вони вірили, що на виборах
переможе Євген Марчук. Розповіли про своє. У ніч із 4 на 5 листопада на
хату поїхала гора, а спереду каламутно хлюпнула річка. Почали кричати свині
в поруйнованому хліві, як гуси в Римі. Це й порятувало. Діти досі під впливом
од тієї цілковитої руйнації. Родина — в першій категорії постраждалих,
але поки що мучиться в чужій, ущерть населеній хаті, яка прийняла їх.

...Колочава завалена двометровими снігами. Африканці в
центрі Європи чи снігові люди? Важко сказати. Головне, щоби сповна вони
мали щастя. На жаль, жодним гуманітарним ешелоном його не привезеш.

Василь ЗУБАЧ, «День»
Газета: 
Рубрика: