Ходить байка, що колись відомий режисер-казкар Олександр
Роу, знімаючи «Садко», шукав хлопчика для епізоду. Асистенти вирішили пошукати
серед відпочиваючих на пляжі і знайшли дуже смішного — дрібного, худорлявого,
з «дзьобиком» і великими сумними очима. Зняли. А той і не зізнався, що
він зовсім не хлопчик, а актриса-травесті Лія Ахеджакова.
На сцені потім вона зіграла багато різних «дрібниць» — від ослика Іа-Іа
у «Вінні-Пуху» до піонерки у виставі «Мій брат грає на кларнеті». Дітлахи,
яких водили на постановки ТЮГу в добровільно-примусовому порядку, були
задоволені.
В одному зі своїх перших фільмів, «Шукаю людину», ця випускниця ГІТІСу
так правдиво зіграла в парі з Олегом Жаковим на кінопробі, що режисер вирішив
не перезнімати цей епізод. Він так і залишився в кольоровому фільмі чорно-білою
латкою, майже документальною і дуже виразною.
Як і в усіх, фільми у Ахеджакової були різні за якістю. Тепер мало хто
пригадає її появу в «Талісмані», «Подарунку чорного чаклуна», «Пошехонській
старовині». А от ексцентричні ролі в «Іронії долі», «Гаражі», «Службовому
романі» і «Небесах обітованих» Рязанова стали візитною карткою актриси.
Попри невеликий зріст, її героїні ефектні, помітні, самодостатні, хоч і
викликають у нас усмішку.
Лія Меджидівна любить Гоголя, Достоєвського, давно мріє зіграти клоунесу
Шарлотту з «Вишневого саду», адже в неї просто чуття на нещасливих героїнь,
які змушені жартувати і веселитися: за їхньою бадьорістю актриса відкриває
трагедію. Адже й сама опинялася в їхній шкурі, відчуваючи, що стає потрібна
публіці лише тоді, коли зображає власну «інтересність».
А їй часто не до того, аби когось розважати. Ахеджакова, по суті, людина
сором’язлива, ранима, тонко відчуває фальш — як її розгублена героїня в
хустці й окулярах із «Двадцяти днів без війни» Германа, яка лише й живе
вірою, що похоронка, яка прийшла на чоловіка — помилка.
Колеги по «Сучаснику» відчувають у Ахеджакової це тяжіння до драматизму,
тому актриси старшого покоління, йдучи на пенсію, й передавали їй «у спадок»
свої ролі: Любов Добржанська (пам’ятаєте маму Жені Лукашина із «Іронії
долі»?) — віддала Айседору в «Ешелоні» та героїню в «Записках Лопатіна»,
Антоніна Богданова, захворівши, веліла їй з лікарні ввестися у «Вічно живі».
І Лія ці заповіти чесно виконувала. А тепер, коли й у самої круглий ювілей,
мабуть, теж благословить якусь актрису-травесті на свої ролі.
... Батьки Ахеджакової були людьми сцени: батько керував у Майкопі театром,
ставив безліч вистав — від «Анни Кареніної» до «Підступності і кохання»;
мати — актриса. Тому пристрасть до буфонади та перевтілення так природно
виявлялися у Лії як на сцені (від «Дядечкового сну» до «Пекельного саду»
в постановці Віктюка), так і в кіно. З’явившись навіть на хвилину (як у
«Московських канікулах» Сурикової), вона може надихнути й олюднити будь-який
матеріал.
Лія любить цікаві проекти, навіть якщо вони не віщують грошей та слави.
Наприклад, погодилася взяти участь в екранізації «незрозумілої» п’єси Ежена
Іонеско «Марення удвох», оскільки партнером тут був Геннадій Хазанов. Або
— особисто шукала гроші під «Вино з кульбаб» за повістю Бредбері: дуже
вже їй припала до душі робота режисера Апасяна. У цьому пошуку фінансів
актриса зробила для себе чимало відкриттів: люди, котрих вона вважала друзями,
спокійно відмовляли їй. Збагнула й те, що бюрократична система безсмертна,
як Кощій.
Справді, будь-який фільм дається сьогодні його творцям великою кров’ю.
Отож актрисі, яку народ любить, сьогодні затишніше в театрі. «Тут відчутніші
перемоги над собою», — вважає Лія Ахеджакова. А це солодке почуття перемоги
вкрай необхідне артистові. Тим паче, актрисі, яка із завзятістю, гідною
захоплення, оспівує «маленьку людину».
