Рівно 60 років тому у світі почали відзначати Міжнародний день захисту дітей. Україна приєдналася до цієї ініціативи ООН 1998 року. Саме цього дня влада та суспільство намагаються об’єднатися, щоб вирішити проблеми дітей. А нещодавно Кабінет Міністрів України підготував проект «Про підписання дворічних планів співпраці Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) та Уряду України на 2010—2011 роки». Головне, над чим працюватиме наш уряд спільно з ЮНІСЕФ, — допомога дітям, хворим на ВІЛ/СНІД та туберкульоз, зниження дитячої та материнської смертності, а також допомога сім’ям із дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах. Це не перший досвід співпраці України з ООН у сфері захисту дітей. Детальніше про становище, в якому нині виростають наші діти, розповіла «Дню» керівник проектів із соціальної політики та моніторингу представництва в Україні дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) Наталія АСТАПОВА.
— Пані Наталіє, які реальні зрушення й здобутки маємо за останні 10 років, зокрема, з часу прийняття Україною Конвенції ООН із прав дітей?
— В умовах становлення молодої держави та економічної кризи дійсно багато чого вдалося зробити. Перш за все — вдосконалення системи опіки над дітьми. Результати блискучі: на 40% зросли показники усиновлення саме українцями дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського опіки. Кількість дітей у прийомних родинах та дитячих будинках сімейного типу збільшилася майже у шість разів (з 1182 в 2004 року до 7035 дітей у першому кварталі 2009 року). Ще одне досягнення — зростання розміру соціальної допомоги при народженні та усиновленні дитини. На високому рівні зберігається доступ дітей до середньої освіти (близько 88%). Відчутний прогрес у сфері попередження передачі ВІЛ-інфекції від матері до дитини — зниження показника від 27% до 7%. Також прийнято Закон України «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» до 2016 року. Це вагомий крок до запровадження системи захисту прав дітей.
— Із якими проблемами наші сім’ї стикаються найчастіше? Чому в першу чергу варто приділяти увагу?
— Серед ключових проблем — бідність. За визначенням нашої організації, це не тільки фінансові нестатки, а й неможливість доступу до соціальних послуг, приміром, таких як освіта, медицина тощо. Так, за нашими дослідженнями, діти села мають менший доступ до освіти, існує проблема з тим, як дістатися до школи, коли діти змушені щодня долати 6—7 кілометрів пішки, бо програма «Шкільний автобус» нині не діє. Якщо брати за основу відносний (національний) критерій, то маємо досить високий показник рівня бідності. Насторожує, що показники не змінювалися навіть в умовах колишнього економічного зростання. Скажімо, в 2006 році в Україні було 35,3% родин із дітьми, які жили за межею бідності, в 2007 — 33,9%, в 2008 — 33,1%. Тобто більше третини родин за межею бідності — це неприпустимо! В умовах кризи ці показники значно підвищаться. Складна ситуація в багатодітних родинах. Так, 42% родин із двома дітьми живе за межею бідності, а особливу групу ризику становлять сім’ї з чотирма й більше дітьми, де за межею бідності живе 76,4 % родин.
— І як можна зарадити даній ситуації?
— У нас є досить велика кількість соціальних допомог та пільг, як грошових так і негрошових, що займають значну частку держбюджету (5% ВВП), проте ці кошти — мізер порівняно з тим, скільки потребує ця соціальна сфера. Соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям існує у вигляді доплат, проте, за нашими дослідженнями, вони зменшують бідність тільки на 0,2%. Тобто ця програма неефективна і той один мільярд гривень, що витрачається, все-таки варто спрямувати в інше русло. За нашим аналізом, комплексні допомоги на народження дитини, вагітність та пологи, з догляду за дитиною до 3-х років та інші значно краще допомагають родинним нестаткам і зменшують рівень бідності. Звичайно, тут має значення розмір допомоги. Не треба йти шляхом збільшення розміру соціальної допомоги, краще переглянути ефективність кожної з них та оптимізувати їх. Особливу увагу слід звернути на особливо уразливу категорію — дітей із особливими потребами.
— Незважаючи на це, сьогодні допомога для родин із дітьми-інвалідами і дітьми з особливими потребами незначна. Як можна збільшити їхні соціальні гарантії?
— Стан захисту родин, які виховують дітей із особливими потребами, — абсолютно неадекватний. Виділених державою коштів не тільки не вистачає на ліки, а й на елементарне життя. Тому ми пропонуємо найближчим часом здійснити перегляд вже існуючих допомог, щоб перерозподілити й вивільнити для дітей-інвалідів гідний соціальний захист. Сьогодні вивчається, чим саме потрібно забезпечити такі сім’ї й знайти джерела фінансування. Звичайно, мають бути скасовані адресні допомоги, коли спеціалісти в кабінетах визначають, що потрібно батькам у догляді за хворою дитино. Це для нас пріоритет. Світова практика показує, що такі допомоги досить дієві, за умови, якщо ці кошти виділяються в значній мірі і на розсуд родини.
— На що в цілому хворіють наші діти? Які тенденції найбільш насторожують?
— За нашими дослідженнями, кількість умовно здорових людей із 1990 року зменшилася із 62% до 24,3%(!) на 2007 рік. Жодних системних нововведень у цій сфері за часів незалежності так і не відбулося. Через хронічне недофінансування українська медицина повністю зруйнована. Особливо це стосується сільської медицини. Наприклад, якщо у 1991 році близько 6% мали дільничні лікарні, то вже 2005 року ця кількість скоротилася вдвічі. Згідно з даними Центру медичної статистики МОЗ, з 1990 року наші діти почали хворіти неприродними для дитинства хворобами, наприклад, хворобами органів дихання, на долю яких у 2008 р. припало 63,9% із загальної кількості захворювань. Значна частка хвороб крові та кровотворних органів, органів травлення та серцево-судинних. Найбільше непокоїть захворювання нервової системи, а також високий рівень дитячої інвалідності. Збільшення кількості інвалідності спостерігався з 1999 року по 2004 рік, тоді кількість таких дітей зросла у 1/4 разу і вже на 2007 рік становила 170 тис.
— Наскільки сьогодні актуальною є проблема ВІЛ/СНІДу серед дітей?
— Україна є першою в Європі щодо поширення ВІЛ/СНІДу. З часу оголошення епідемії в 1987 році від ВІЛ-позитивних матерів народилося 22 тис. дітей, із них майже дві тисячі також ВІЛ-позитивні. А 25% ВІЛ-позитивних — це молодь віком 25 років. Сьогодні в Україні діє національна програма з вертикальної трансмісії. На жаль, вона не охоплює всю Україну і всі верстви населення. Ця проблема генералізується, тобто ризик зараження досить високий у кожного. Лікування досить дороге, а що ж до державної допомоги, то вона надається за залишковим принципом. Відповідно до затверджених планів-заходів з виконання у 2010 році Загальнодержавної програми, держбюджетом передбачено 900 млн. грн.
— Ви подаєте високі показники щодо зростання національного усиновлення, і тут долю дитини можна більш-менш прослідкувати. Як бути з іноземними усиновлювачами, коли українські діти виїжджають за кордон тисячами й губляться у світах?
— Це наспраді гостра проблема, бо кількість дітей-сиріт, що усиновлюються за кордон, досить значна (2008 рік — 1587 дітей). ЮНІСЕФ двічі надавав Верховній Раді документи на підписання Гаазької конвенції щодо прав дітей, які були всиновлені іноземцями, і двічі ми отримали мораторій у відповідь, що дуже насторожує. Залишається загадкою, чому депутати не підтримують цю конвенцію, як, власне, й категорично відкидають статтю про запровадження ювенального правосуддя, тобто захисту прав неповнолітніх порушників закону. Запровадження ювенального правосуддя має відбутися як реформа всієї судової системи над дітьми, щоб воно кардинально відрізнялося від правосуддя над дорослими. Це б сприяло особливому ставленню до дитини під час слідства, без завдавання їй додаткових травм, а також ухвалення правильних вироків та їх дотримання. Зрозуміло, що через призму дитячого світу її злочин зовсім не так розцінюється як у свідомості дорослого. Згадаймо навіть випадок у «Артеку», коли, попри всі закони, відразу ж було розголошено імена потерпілих дітей.
