ЛАЗАРЄВА Алла — керівник програми «Репортери без кордонів»
в Україні; президент громадської журналістської організації «Інститут масової
інформації»; власний кореспондент української редакції Бі-бі-сі у Парижі.
Народилася у Києві. Освіта — Київський університет ім. Тараса Шевченка,
факультет журналістики (1989). З 08.1989 — кореспондент відділу соціальних
проблем, газета «Молодь України». З 09.1989 — завідувач відділу інформації
там же. З 09.1993 — оглядач, агентство УНІАН. З 02.1995 — власкор «Репортерів
без кордонів» в Україні. 03.1995–06.1996 — парламентський оглядач, журнал
«Віче». З 01.1998 — власкор у Франції, газета «Зеркало недели». Автор перекладу
книги французького кіноактора Жерара Депардьє «Украдені листи» (журнал
«Всесвіт», №1–2, 1989), перекладу з французької «Посібника з виживання
для журналістів». Спеціалізація — зовнішня політика, розвиток вітчизняних
та зарубіжних ЗМІ. (Інформація з довідника «Хто є хто в українських мас-медіа»,
видавництво «К.І.С».)
Життя журналістки Алли Лазарєвої проходить між
Парижем і Києвом. Там вона — власкор української редакції Бі-бі-сі, тут
— координатор програми «Репортери без кордонів» (міжнародної організації
захисту слова) по Україні. Алла — натура надзвичайно активна. Французьку
можна назвати її другою мовою, а співпраця з Французьким центром підготовки
та перепідготовки журналістських кадрів — один з напрямків роботи очолюваного
нею Інституту масової інформації. Семінари, які проводить інститут за участю
французьких фахівців, користуються незмінним інтересом як у початківців,
так і у досвідчених українських журналістів. 1997 року її нагороджено премією
Консультаційної ради з прав людини при прем'єр-міністрі Франції за кращий
проект у галузі свободи слова.
— Алло, які відмінності у розумінні свободи слова у
Франції й у нас? З якими проблемами стикаються французькі журналісти?
— Я б сказала, що проблеми, з якими стикається українська
преса, в такій формі і у такій консистенції точно не існують у Франції.
Хоч там також багато проблем. Наприклад, деякі організації бойкотують газети
Національного фронту, критикуючи їх за нетерпиме ставлення до людей нефранцузького
походження. У той же час французам дуже складно зрозуміти, чому в Україні,
наприклад, Укрчастотнагляд через невідповідність ліцензії або документів
недавно уточненим стандартам може взяти і відмовити телебаченню у мовленні.
Робер Менар, президент «Репортерів без кордонів», дивувався щоразу, коли
така ситуація повторювалася все з новим і новим телеканалом, а колеги ніяк
не реагували на це.
— Про проблему відсутності в Україні журналістської
солідарності зараз багато говорять...
— Скажімо, вона, щонайменше, недостатня. Пригадаємо відкритий
лист студентів, що у них від перегляду СТБ з'являються проблеми зі здоров'ям,
і тому цей канал треба закрити. У відповідь на нього — мовчання всіх або
майже всіх. У тій же Франції, наприклад, коли загинула принцеса Діана,
заарештували папараці. Їх звинувачували у тому, що вони спровокували аварiю.
Разом з папараці було заарештовано і фотокореспондента агентства Франс
Прес, якому зателефонував редактор і сказав негайно їхати на місце події.
Майже всі французькі фотокори, хоч вони між собою і конкурують, зажадали
відпустити його. Ширак же їх не послухав, сказавши, що нехай суд розбирається.
Наступного дня була офіційна зустріч, здається, Ширака з Колем. І коли
глави держав виходили з Єлісейського палацу — всі французькі фотокори стояли,
склавши руки і поставивши свої апарати на землю. Ширак відразу ж розпорядився
відпустити затриманого фотокореспондента.
У французьких колег розуміння журналістської солідарності
поширюється і на редакторат. Уявімо, що фотокора газети «NN» затримали
з тих чи інших підстав правоохоронні органи. Навіть якщо фотокори інших
видань будуть незгідні з таким прецедентом щодо їх колеги — чи буде у них
можливість не зробити офіційного фото із зустрічі керівників держави із
зарубіжними політиками? Залишимо питання відкритим, щоб не кривдити колег
припущеннями. Загалом же, мені здається, рівень розуміння проблеми дещо
відрізняється у нас і на Заході.
— Чи можна це пояснити генетичною пам'яттю нашої журналістики?
— У часи Радянського Союзу нам говорили, що преса — це
привідний пасок партії, і потрібно нести у маси те, що хоче сказати партія
народові. І дуже багато наших колег абсолютно щиро і сьогодні хочуть розказувати
тільки те, про що хоче повідомити хазяїн. Західна преса працює передусім
на читача, який купує газету, і у другу чергу на рекламодавця. Чим більший
тираж, чим сильніша газета, чим вона незалежніша, тим більше у неї шансів
отримати хорошу рекламу, хорошу передплату — і тим менше вона повинна звертати
увагу на те, що думають можновладці. Захiднi ЗМI не працюють на хазяїна
політичного.
— Однак напевно існує залежність від економічних інтересів
господарів? — Так. Наприклад, я знаю, що газета «Le Monde» має у співзасновниках
фірму «Данон» — вiдомого виробника йогуртів. І я думаю, що якби хтось захотів
написати у «Le Monde», що найгірший йогурт — від «Данон», то це б не вдалося.
Однак «Данон» — це чистий бізнес. З іншого боку, «Le Monde» — газета лівого
центру, яка симпатизує соціалістам. Однак вона ні в якому разі не рупор
соцпартії. Там можна прочитати статті проти і цієї партії, і соціалістичного
уряду. Так, інтереси підприємств, які якось фінансують газету, звичайно,
дотримуються у питаннях реклами, але немає політично куплених газет. Політики
не мають права наказувати газетам, як треба подавати матеріал. Скажімо,
«Фігаро», газета права, симпатизує президентові Шираку. Але Ширак не може
зняти трубку і сказати головному редактору «Фігаро»: «Завтра на першій
сторінці має бути моє інтерв'ю, у якому я тобі скажу те-то і те-то. Словом,
мій секретар тобі принесе». Це неможливо ще й тому, що у Франції є така
газета, як «Canard enchene» — «Качка, закована ланцюгом». Це сатирична
газета, яка принципово не бере ніякої реклами. Вона відловлює нісенітниці
сильних світу цього. Усі бояться потрапити у цю газету. З «Canard enchene»
працюють виключно професійні юристи. Якось у Ширака була зустріч з військовими,
і вони у нього просили новий військовий літак. Так він сказав щось на кшталт:
«У мене є великий друг Борис Єльцин. Він випускає на заводі Антонова прекрасні
літаки!» «Canard enchene» опублікувала цей факт з невеликою припискою:
«Ми тепер знаємо, що наш дорогий президент не орієнтується в географії,
оскільки завод Антонова знаходиться у Києві, а Київ є столицею незалежної
України ось уже сім років». І це — на першій сторінці. Однак газета як
виходила, так і виходить. І ніяких пожежників, які перевіряють вiдповiднiсть
гумових килимків комп'ютерним «мишкам».
Ще був випадок: Леонід Кучма приїхав до Парижа, і йому
виконали російські пісні під балалайку. Один мій колега розказував, що
чиновник з тамтешнього МЗС благав його: «Тільки не подзвони у «Canard enchene»!»
У нас такої газети немає. І немає реальної журналістської
противаги владі — бо одинаки погоди не зроблять, у тому числі і окремі
видання. Влада може робити з пресою, що хоче, а преса себе захищати не
навчилася.
— Наскільки наша громадська свідомість готова приймати
західний підхід до висвітлення подій, із суворим відділенням фактів від
коментарів? Ми звикли до більш пасивного засвоєння новин, чекаємо кимось
уже зробленої оцінки, іноді навіть не помічаючи, що факту немає — а є лише
одна оцінка.
— З'являються усе ж таки нові газети, яким треба утвердитися
на ринку. Вони зацікавлені у застосуванні нових технологій. Західні норми
не є моральнішими, чистішими, красивішими. Вони просто більш ринкові і
прагматичні. Тому західні технології розраховані на те, щоб у газети був
такий імідж, який згодом забезпечить її окупність. Коли йде інформація,
підписана NN, а вже після неї — коментар редакції або іншого автора — це
викликає довіру. Видання, які вибирають інший шлях, пропагандистський,
незмінно втрачають тиражі, коли їх політичне завдання виявляється виконаним.
Українська преса переживає сьогодні закономірний період свого розвитку
— період усвідомлення своєї ролі у суспільстві. Тут дуже багато розумних,
талановитих журналістів. І, я думаю, якщо їм вдасться відстояти свої корпоративні
інтереси, то все має змiнюватися на краще. Не тому, що прийдуть інші методики,
а тому, що реальність диктуватиме інші задачі.
— Наскільки наше законодавство дозволяє українським
журналістам відчувати себе захищеними?
— Дозволяє. Україна ратифікувала Європейську конвенцію
про захист прав людини, у якій 19 стаття гарантує свободу слова. І якщо
журналіст або головний редактор вважає, що він правий, то він має право
дійти до Європейського суду. У принципі, зважитися на це складно, але треба.
Юрист нашого Інституту масової інформації Владислав Максимов, роботу якого
оплачує фонд «Відродження», готовий дати консультації з кожного такого
приводу. Існує закон про пресу, є, зрештою, Конституція, яка гарантує свободу
слова. Законодавчі рамки створені — інша справа, наскільки вони застосовуються.
Коли журналісти чекають від чиновника, що їм поліпшать умови роботи, —
це дуже наївно. Владі у будь-якій країні вигідно, щоб преса була покірною
і безправною. Боротися за права журналістів можуть лише самі журналісти.
Існує ж у тій же Франції практика, коли журналістські організації звертаються
до депутатів з пропозиціями внести якісь поправки до законів. Це все можливо
і у нас. У нас тільки журналістських профспілок — штук п'ять. У нас і газета
має право виступити з ініціативою і звернутися до депутата, який обирався
по їх округу. Словом, це важка задача, але її можна вирішити. Та передусім
вона повинна вирішуватися на ментальному рівні. У людей звичайно більше
можливостей, ніж вони думають. Вони просто забороняють собі обурюватися,
забороняють сказати: «ні».
— Чи були прецеденти звертання українських мас-медіа
до Європейського суду?
— На жаль, ні, хоч потрiбно б. Ті ж 11-й дніпропетровський
канал, СТБ. І та ж ситуація у Криму, де державне телебачення, не маючи
ліцензії, спокійно вело мовлення, а Чорноморській ТРК через відсутність
ліцензії перервали трансляцію. Треба йти по порядку — звертатися до місцевого
суду, обласного, Верховного, а потім — до Європейського. У Франції це звичайна
практика. Наприклад, минулого року журналіст «Evenement du jeudi» («Події
четверга») проводив розслідування вбивства префекта Корсики. І у нього
були записи інтерв'ю з лідерами націоналістичного руху. Сили правопорядку
арештували архіви цього журналіста — і завдяки їм знайшли злочинця. А в
журналістиці діє залізне правило захисту своїх джерел. Журналіст звернувся
спочатку до французького суду — той не підтримав його. Але Європейський
суд відновив його у всіх правах і примусив французьку державу сплатити
великий штраф.
— Ви вже десять років займаєтеся журналістикою. За ці
роки соціальна роль цієї професії змінилася. Як, по-вашому, чи змінився
показник інтелігентності у журналістському середовищі?
— Я думаю, що загальноосвітній рівень однозначно підвищився.
Інтелігентність — це, передусім, особиста порядність. По-моєму, у Толстого
є про це: виняткові знання утихомирюють мудру, дивують пересічну і роздувають
маленьку людину. Метаморфози деяких колег від наближення до можновладцiв,
які нам усім довелося спостерігати, іноді були блискавичними. Це проблема
кожної конкретної особистості. Якщо говорити про журналістику взагалі,
то рівень інтелігентності у ній, швидше, величина постійна.
— І вона однакова і у нас, і на Заході?
— Так. Звичайно, у них правила ввічливості зведені на зовсім
інший рівень. Проте так набагато складніше — я, наприклад, практично ніколи
не бачила там людей, що кричать на роботі. І одночасно стосунки можуть
бути дуже жорсткими.
У принципі, журналісти завжди, якщо не борються з владою,
то протистоять їй. У Франції більше, в Україні — менше, у Білорусії або
на Кубі — ще менше. Якою б не була демократія у країні, роль преси залишається
незмінною: пошук максимально об'єктивної інформації, значущої соціально.
