Вельми цікаві висновки про себе можуть зробити українці, зазирнувши до нових досліджень, які провів Київський міжнародний інститут соціології. У цих дослідженнях ставили п’ять запитань: моральні орієнтації населення України, динаміка ксенофобії, насильство в сім’ях, суїцидальні настрої серед дорослих та хто щасливий в Україні.
Президент КМІС, доктор філософських наук Валерій Хмелько дійшов висновку, що зростання деморалізації суспільства протягом останніх 11 років супроводжується, як не парадоксально, тим, що люди не вважають за правильне орієнтуватися на неморальні критерії поведінки. Причому той рівень деморалізації, який ми маємо, формувався здебільшого в період до 1992 року, а не після розпаду СРСР.
З’ясувалося зокрема, що за ці роки рівень готовності прийти на допомогу близькій людині значно знизився. Якщо в 1992 році на запитання: «Якщо ви опинялися в складній ситуації і було кому вам допомогти, як часто вам допомагали?» — 5,5% відповіли «ніколи», то цього року так відповіли вже 16,5%. Відповідь «часто» звучала в 1992 році в 31%, а цього — в 26,1%. Ще більше за цей період знизився рівень довіри між людьми: 54% сьогоднішніх респондентів (проти 43% опитаних у 1992 році) вважають, що довіряти більшості людей не можна. Цікава картина й із твердженням «усе, що не заборонене законом, — припустиме». З цим погоджуються 27,3% (майже на 3% більше, ніж раніше). Хоча якщо є можливість обійти закон, не порушивши його, це зроблять тільки 26,7% проти 29,9 (маються на увазі ті, хто цілком і повністю згоден із вищеназваним твердженням).
Що стосується міжетнічних відносин, на думку гендиректора КМІС, доктора філософських наук Володимира Паніотто, ситуація така: рівень ксенофобії в Україні зростав із 1994 року по 2000, а потім почав стабілізуватися (принаймні, щодо слов’янських народів, а щодо неслов’янських ще трохи зростає). Погіршало ставлення до американців, а ось до німців — навпаки. Проте ставлення до представників нетитульної нації залежить від багатьох чинників: віку опитуваного (чим молодший, тим толерантніший), освіти (чим вища, тим нижчі ксенофобні настрої), розміру поселення (чим більше місто, тим нижчий рівень ксенофобії) тощо.
Тепер про внутрішньосімейні конфлікти, якими займалася провідний науковий співробітник Вікторія Захожа. Основна їхня причина, звісно ж, бюджет. Сварки на цьому грунті виникають постійно або дуже часто у 9% респондентів. Стільки само жалкують, що одружилися (проте думка про розлучення виникає лише в половини). Близько чверті заміжніх жінок коли-небудь били їхні чоловіки. Проте 41% із них оцінюють свій шлюб як середній, а 38% — узагалі як хороший. Проте б’ють не тільки дружин (таких 24,3%), а й чоловіків (12,2%).
Приблизно 10% населення України у віці за 18 років усерйоз думали про самогубство. Найчастіше вперше така думка виникає між 15 та 20 роками. Десята частина українок схильна до таких думок (українців — близько 6%). До речі, 68% від всіх, хто мав бажання накласти на себе руки, — жінки. Найменше потенційних самогубств у Західній Україні. Більш схильні до цього самотні люди (81% проти 19% тих, хто одружений) і городяни (близько 70%). Трохи більше нiж половина зазначають, що звести рахунки зі своїм життям мали намір серйозно, а в 33% наміру помирати не мали, це просто крик про допомогу.
А насамкінець кілька оптимістичних даних. У порівнянні з 2001 роком абсолютно щасливим почуваються вже 24% (раніше — лише 20). Швидше щасливими, ніж нещасними — 28% (в 2001 — 18). Нещасливими — 8% (проти 19). Якщо жінки частіше переживають відчуття щастя в молодості, то чоловіки — до 40 років. Цікаво, що на все це позитивно впливають освіта, віра в Бога, матеріальний достаток, інтимне життя, рівень кваліфікації і... робота в державному секторі.
