Минулої п’ятниці ми з вами дійшли висновку, що книжка, не залучена в PR індустрію, має мізерні шанси потрапити до літературного діснейленду. Не потрапивши туди, вона осідає в літературному ґетто. Діснейленд — це щонайменше кілька тисяч пар читацьких рук, ґетто — максимум кілька сотень. А за таких накладів — це не життя, а кома.
Розуміння летальних наслідків безпіарности задемонстрували на львівському книжковому Форумі російські видавці та письменники. Вони пішли з читаннями та презентаціями і до студентських авдиторій, і в найпопулярніші кав’ярні. Пішли з точно прорахованими напівбалаганними програмами. Вони професійно билися за свого читача на чужій території.
Саме ця здорова аґресія спричинила хвилю обурення в неросійських медіях України. Залюбки репетували на тему: хто дозволив Марініній приїхати на «наш» Форум?! Безглуздя псевдопатосу лишимо за дужками — свою авторку привезло видавництво-учасник ярмарку, так само, як усіх інших не львівських письменників привезли сюди їхні видавці. Питання в іншому: чому українська видавнича та письменницька спільнота здалися Марініній без бою?
Відповідь готова у Винничука, котрий у своїх «Казках про свободу» пише про «мойсейоманію» — узурпацію офіційної культурницької влади «вічними революціонерами», котрі приватизували процес «роздряпування ран» та перетворили «увічнення наших найбільших поразок» на ліквідний товар. Згідно цієї логіки — усе на своїх місцях: спочатку посутньо злочинна бездіяльність, що уможливлює тріумф російської письменниці, а тоді — отримання дивідендів від несамовитого лементу в пресі. «На поразках, а не на перемогах виховується майбутнє нації невільників, що стали вільними» , — ніби з цього приводу резюмує Винничук.
А президент Форуму видавців Олександра Коваль активно припрошувала голову Спілки письменників Володимира Яворівського до участи в ярмарку. Марно. Для «українських письменників із Радянського Союзу» (А.Ульянов) — головне не перемагати, навіть не брати участь, а лише оплакувати свою невитребуваність «капіталізмом», ностальґуючи за минулими спілчанськими преференціями та забуваючи, що платили тоді не просто за літературу, а за партійну літературу.
Ну, держава у нас поблажлива — більше любить сірих та убогих, аніж сильних і сміливих. Тому й у бюджеті передбачила милостиню «на літературу» — під спілчан-невидимок. Яка ж ефективність цих державних інвестицій? Товсті спілчанські журнали на Форумі відсутні (окрім «Всесвіту») — нема чим здивувати начитану публіку. Але був стенд видавництва «Український письменник», про наслідки ярмаркування якого захоплено писала «Літературна Україна»: «Розійшлося 90% привезених (на суму 2350 грн.) книжок».
Як на мене, то з огляду на асортимент цього видавництва — це таки успіх. А от одного тільки нового роману Марії Матіос львівське видавництво «Піраміда» продало дві тисячі — усе, що встигли на той час надрукувати. Та й середній виторг нормального літературного видавництва становив 30—40 тисяч гривень. «А ваші книжки пропонують на Петрівці по гривні за кіло» , — казав на круглому столі представникові СПУ книжковий меценат Юрій Логуш («Коронація слова»).
Отже, з боку офіційно визнаної української літератури жодних «сил» на противагу Марініній немає. Але чому не зорганізували круглий стіл, де їй могли би гідно протистояти (бодай на вербальному рівні) наші талановиті «масовики» — Шкляр, Кононович, Роздобудько, Кожелянко, Вільчинський, Кокотюха? Може, справа в тому, що у Шкляра — три романи, а у Марініної — тридцять? Тобто проблема у рівні професіоналізму? В ефективному алгоритмі літературної праці? Он як його малює російська «королева детективу», що народилася у Львові: «Для мене це творча робота, яку я виконую кожний день, п’ять днів на тиждень, із дев’ятої до шостої, і одержую за це гарну зарплатню… Я намагаюся до відпустки книжку закінчити, а відпочивати їжджу двічі на рік, взимку та влітку» (інтерв’ю для «Дзеркала тижня»).
Для профі участь у супутніх навкололітературних балаганних дійствах — не хрест тяжкий, а обов’язковий фаховий інструмент. За великим рахунком — єдиний інструмент, придатний на лупання скелі нечитацької байдужости (за даними російського соціологічного «Левада-центру», 52% росіян ніколи не купують книжок, а 37% ніколи їх не читають; у нас такі дослідження не проводяться). А от голова Комітету з присудження Шевченківської премії Роман Лубківський на відкритті Форуму казав таке: «Я хотів би, щоби дух комерції не витав над українською книжкою… Щоб українська книжка не брала участь у балагані» . Даруйте за ще одну Винничукову цитату, але дуже вона характеристична для цього клінічного випадку: «Пориватися нема чого, бунтувати тим більше, наше лайно й так б’є через край, і якщо стояти в ньому по горло нерухомо, то до писка воно не дістане. Будь-який рух піднімає небажану хвилю. А сморід лайна після тривалого і методичного вдихання поволі перетворився на ладан».
Не знаю, чи відомі панові Лубківському імена Бахтіна, Гейзінґи, Мамардашвілі, для яких слово «балаган» означало архетипічну умову буття/небуття літератури, — наведу короткий розмисел Станіслава Чернілевського, чий досвід експлуатації телевізійного «балагану» реально прислужився розширенню ареалу сучасної української мови: «Мені видається, що матричним станом української культури є саме її «популярний субстрат», концентрований… Так! Так! Саме в суржику. Або у вертепі. Особливість українського культурного топосу якраз у тому, що «низьке» й «високе» у ньому існують одне в одному, а не окремо: сакральне в профанному, профанне в сакральному, смішне в трагічному, трагічне в смішному, моторошне в прекрасному і навпаки. Українська жінка-перевертень удень — мила дружина, а вночі — підступна відьма… Сатурналії — український шифр».
Співавтори:
Юрій ВИННИЧУК. Казки про свободу // Нерви ланцюга. 25 есеїв про свободу. — Л.: Лексикон, 2003.
Ю.МАКАРОВ, О.ГЕРАСИМ’ЮК, С.ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ. Ти не один! З новітньої історії українського телебачення. — Х.: Фоліо, 2004.
