До архітектурних перлин Києва, безсумнівно, належать дві старовинні будівлі на вулиці Богдана Хмельницького. Це Анатомічний театр, побудований знаменитим Беретті, і розташований напроти гарний особняк, що належав видатному терапевтовi, професору Образцову. На жаль, поблизу помешкання Образцова тепер завжди метушня — тут працює іноземне консульство, де вирішують питання про візи. А ось «театр Беретті», хай і в іншому світлі, зберіг своє первинне призначення — служіння освіті й науці. Уже майже чверть століття тут розташований Національний музей медицини України.
Хроніка цього кращого в Європі ХIХ століття навчального анатомічного корпусу сама по собі велика повість. Тут, наприклад, працював Володимир Бець, який уперше виявив у архітектоніці мозку «клітки розуму», а стіни пам’ятають серед студентів Михайла Булгакова та Валентина Войно-Ясенецького, майбутнього архієпископа Луку. Втім, не менш інтригує і сам музей. Його творець і організатор, лауреат Державної премії України професор Олександр Грандо застосував у панорамі експозицій абсолютно незвичайні прийоми. Представляючи тут марафон вітчизняної медицини в рідкісних книжках, документах, фотографіях, інструментах, упорядники музею повернулися і до поняття театр — у своєрідному баченні історії. Художник Спартак Британ створив, наприклад, у натуральну величину та з портретною схожістю сцени з реального київського медичного літопису. Над операційним столом схилилися Микола Пирогов і Володимир Караваєв, у мікроскоп вдивляється Данило Заболотний, оглядає пацієнта Василь Образцов. Майстерність цих інтер’єрів не поступається фігурам паноптикуму мадам Тюссо, а в поєднанні з фантастичною змінюваністю експозицій за допомогою спеціальної техніки ці зали справляють яскраве, романтичне враження. Недарма музей увійшов до найкращих таких зібрань у світі. «Не знаю, хто прийде мені на зміну, — писав у своїй книжці «Небагато про минуле» Олександр Грандо. — У нього, очевидно, виникнуть інші імпульси в розвитку розпочатого, але я хотів би, щоб справу гідно продовжили».
І ось нещодавно музей очолив кандидат медичних наук Вадим Шипулін. Треба сказати, що, попри вельми молодий вік, він відомий і навіть популярний у Києві як талановитий лікар-гастроентеролог. Внутрішній медицині віддано близько п’ятнадцяти років удосконалення і досліджень, і вже досить тривалий період доцент Шипулін займається улюбленим предметом і викладає його в складі кафедри факультетської терапії Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця. Чому ж лікар Шипулін раптом перейшов на іншу палубу?
— Я, звісно ж, не полишу своєї основної професії й, якщо хочете, призначення, — розмірковує Вадим Петрович, — але ж я киянин не в першому поколінні, й інтерес до історії рідного міста в мене, як кажуть, у крові. Кілька років тому разом із моїм вчителем, завідувачем нашої кафедри, якій, до речі, понад 150 років, професором В’ячеславом Григоровичем Передерієм ми написали книжку «Справжні лікарі». По суті, це — галерея наших попередників у знаменитій клініці на бульварі Шевченка, 17 — Фрідріх Мерінг, Василь Образцов, Феофіл Яновський й інші світочі української медицини. В основі роботи — архівні знахідки, осягнення руху лікарської думки, занурення в старовинні видання. І ця праця, що захопила мене, стала немов прологом до нової посади — в лабораторії інших роздумів та інших завдань.
— Цей музей я знаю не з чуток, оскільки брав участь у його створенні, враховуючи й ідеї деяких інтер’єрів, наприклад, майже живої сцени «Земський лікар у селянській хатині», де її герой схожий на Чехова... Вона, до речі, перекочувала в телевізійний серіал Леоніда Парфьонова про Олександра III. Але й для мене в приміщенні залишаються «білі плями». Насамперед підвал, описаний у булгаковській «Білій гвардії». Чи збираєтеся ви — як коментатор минувшини — знову ввійти в ці таємничі простори?
— Ви знаєте, такі наміри є. Саме в цьому підвалі, що тривалий час слугував моргом, почався або, точніше, отримав продовження кривавий сюжет, відомий у світі як «процес Бейліса». Адже саме сюди доставили труп нещасного хлопчика Андрія Ющинського з безліччю ножових поранень, що й послугувало мотивом для обвинувачення Менделя Бейліса в «ритуальному вбивстві». Віддаючи належне київським присяжним, вони не піддалися на чорносотенну провокацію і виправдали підсудного. Символічно, що значну роль у цьому поєдинку між наклепом і сумлінністю відіграв виступ священика Олександра Глаголєва (батька Олександра з «Білої гвардії»), у якому він довів цілковиту бездоказовість домислів. Однак повірили йому не судді, а прості українські селяни — присяжні, які винесли вердикт — «Не винен!». Я вважаю, що й у наш час, нехай в абсолютно несподіваному ракурсі, говорити про результат цього процесу, коли правда пересилила брехню, а ксенофобія не отримала суспільної підтримки, аж ніяк не зайво.
— Мабуть, проект ваш виправданий, навіть якщо врахувати, що це радше не медицина, а криміналістика.
— Однак й інші ситуації в особах — від відтворення в музейних діорамах деталей медичної допомоги в незабутніх битвах, які вели козаки Запорозької Січі, до героїчних вчинків фельдшерів і лікарів у дні оборони Києва в Голосіїво грізним літом 1941 року — також фактично «парамедицина». Але, погодьтеся, навіть виключно історично вона хвилює. І тут у мене, у зверненні до колізій минулого століття, є такий задум — зачепити обставини смерті прем’єра Росії Петра Столипіна в Києві в 1911 році, після пострілу в оперному театрі...
— А в чому тут таємниця?
— Трагічні події розігралися приблизно в радіусі півкілометра від будівлі, де ми розмовляємо. Загалом пораненого прем’єра ближче та логічніше було б негайно доставити в клініку на Бібіковському бульварі, 17, нинішньому бульварі Шевченка, за один квартал від опери, аніж на Мало-Володимирську (згодом Столипінську, Чкалова, а нині — Гончара), в приватну клініку Маковського. Звісно, його й тут консультували світила вітчизняної медицини, зокрема Микола Маркіянович Волкович і Василь Парменович Образцов. І все-таки, не виключено, що час можливої рятівної операції був втрачений. А загалом до фатального результату призвела, власне, не куля Богрова як така, а роздроблений нею орден...
— Головне в музеї — літопис медичної науки в його об’єктивному прочитанні. Чи не потребує вiн оновлення й уточнення?
— Якщо бути відвертим, роль українських медичних шкіл у русі світової науки відображена дуже однобоко та локально, хоч і цілком у дусі минулого часу. Апофеозом наукових експозицій можна назвати, скажімо, відображення досягнень шкіл О.О. Богомольця, О.В. Палладіна, В.П. Філатова, М.Д. Стражеско й інших офіційних «святих» як, здавалося б, вічних домінант прогресу в медицині України в ХХ столітті. Насправді медична думка бурхливо розвивалася й у інших напрямах, у широкому діапазоні особистостей і наукових шкіл. Загалом усі ці факти знайшли втілення в синтезуючій спіралі медицини за тисячу років її розвитку під редакцією О. А. Грандо «Видатні імена у світовій медицині», виданій у 2000 році під егідою музею. І хоча б частину цих відомостей треба ввести в його зали. Це, скажімо, досягнення й образ Зельмана Ваксмана, уродженця України, який отримав Нобелівську премію за створення стрептоміцину, або згадка про Євгена Завойського, першовідкривача феномена магнітного резонансу, який також вимушено покинув рідну землю.
А як не представити в музеї розстріляну або замучену НКВС когорту чудових українських вчених — Олександра Пучковського, Володимира Підгаєцького, Володимира Удовенка, Олександра Черняховського, не розповісти про долю Валентини Радзимовської, яка організувала кафедри та відділи фізіології й біохімії в кількох інститутах. Сім місяців вона провела в одиночній камері під час процесу СВУ, але не визнала надуманих обвинувачень... У 1933 році доцент Харківського інституту удосконалення лікарів Андрій Журавель уперше на засіданні Наркомату охорони здоров’я публічно заявив, що в Україні триває і посилюється голодомор. Про що, власне, всі знали, але лицемірно мовчали. Незабаром Журавель був заарештований, а в 1938 року розстріляний на Соловках. Але його фотографія наведена поки що лише в новій книжці Олександра Голяченка й Ярослава Ганіткевича «Історія медицини», а в експозиціях музею вона, на жаль, відсутня...
— Ви абсолютно праві, й все ж таки музей, якщо можна так висловитися, — це вагон із минулого в майбутнє з обмеженою кількістю місць...
— Що ж, дозвольте зробити узагальнюючий висновок, щоб спробувати справедливо розпорядитися подібним «вагоном». Теза про те, що ми обираємо європейські вектори, в музеї, на мій погляд, має бути реалізована в демонстраційній концепції сучасного відображення досягнень світової медицини, вигляд якої змінюється буквально на очах. І в цьому сенсі дивовижний палац повинен стати камертоном прогресу, а не тільки застиглими скрижалями минулого.
— Яким вбачаєте ви, Вадиме Петровичу, майбутнє цього «театру історії»?
— Я вважаю та розраховую, що він за недовгий час поверне собі славу одного із найбільш відвідуваних столичних музеїв. Власне, багато років це так і було. Але новий час спонукає до нових підходів, нових ідей, рішень й досягнень у цій чутливій сфері. З іншого боку, це ж насамперед науковий музей, і огляд експозицій залишиться переважно екскурсійним — хоча б тому, що найцікавіший маршрут по кільцю історії базується на використанні спеціальних, абсолютно унікальних технічних комплексів, на послідовному ввімкненні оригінальних автоматичних пристроїв. Усе це, як я знаю, вельми притягує й загальну публіку, особливо молодь. Але провести понад шість-сім екскурсій протягом дня неможливо, і тому музей, так би мовити, збереже риси такої собі елітарності й таємничості. Що ж, так і має бути.
— У музеї незмінно бувають і медики — всіх спеціальностей і рангів. Можна припустити, що й цей потік буде інтенсивним, бо Київ вельми швидко перетворюється на місто світової науки. Отже, і тут має бути музейне «лица не общее выраженье»?
— Я переконаний, що й це наша больова точка. Оновлення технологій, без чого нам не рушити вперед, дозволить за короткі проміжки часу змінювати й урізноманітнювати наукові експозиції, присвячуючи їх епохальним датам у медичній науці, великим подіям, знаменним інтелектуальним рубежам міжнародного плану, поєднуючи їх із конференціями, зустрічами, симпозіумами в музейних стінах, для чого й сьогодні є всі можливості.
