— «Веселые ребята», здається, були першим у Радах досвідом гумористичного телешоу?
— «Веселые ребята» виходили в двох форматах. Один був конкурсним: люди сиділи всередині перевернутого капелюха й змагалися, хто поїде до Габрова. Там же був конкурс пародій, мініатюр. А друга форма телевізійніша: там уже були й відеотрюки, тема якась, інтерв'ю, навіть відеокліпи (нові технології для телебачення того часу). У першому циклі ми робили музичні пародії. А в другому вже стали з'являтися й «Акваріум», і Макаревич, Агузарова і «Центр», Володимир Маркін.
— За першою освітою ви інженер, потім закінчували вищі сценарні курси при ВДІКу (з документального кіно). Усі такі серйозні спеціальності, як же вас таке спіткало — сублімація, чи що?
— Вважалося, що я повинен виправдати надії предків. Клас у мене математичний був. Дід мене ще накачував алгеброю і тригонометрією. Потім п'ять років опір матеріалів, термех... А там — і аспірантура не за горами. Але я взяв і, як ящірка, хвіст залишив там — і на телебачення злиняв.
— А тепер ось книги?..
— Так, вийшла «Тоже книга» і наступна за нею — «Уколы пера», не плутати з «Акулами пера». Вона у мене, правда, вважається третьою...
— Є ще якась неопублікована?
— Та ні. Від автора там іде вступ: «Це вже моя третя книга — другу я вирішив не писати».
— Чи стала в пригоді якимось чином ця вся математична база — логіка мислення?
— Вона організує мислення, допомагає якось себе редагувати. Я ж на телебаченні починав редактором. Автором не належало бути. Авторами були люди абсолютно «ліві». Дружина режисера, потім дружину прорахували, тоді подруга дружини... Потім пізніше й Артем Троїцький вважався автором випусків. Він навіть на підозрював, про що випуск, але автором уважався.
Утім, на передачу він таки впливав. Я на ньому перевіряв свої музичні пристрасті. З його подачі в програмі з'явився «Центр», він мене познайомив з Василем Шумовим. Першу «Акваріум»-ську котушку теж він мені дав послухати, а потім уже й подарував.
— Я пам'ятаю вашу розповідь про те, з якими труднощами вдалося «пропхнути» групу «Акваріум» в передачу. Останнє, чим могли підколоти, фразою — «ну паскудненькі, звичайно, хлопці»... Які докори доводилося чути на адресу передач?
— Коли я дивився на обличчя тих ВІА, які співали про мир, про дружбу з пустотою в очах — це мені здавалося паскудненьким. І коли про хлопців зі своїм обличчям і оригінальністю говорили «паскудненькі», я скипав. Думав: «Гади, я ось вам на зло їх протягну». У результаті ми знімали їх так, метрів із 15. Жодного великого плану, але ті, хто хотів — бачив. Також пам'ятаю й Макаревича — з верхньої точечки його знімали. І все одно нам щоразу по «гарбузу» давали. То раптом іноземний кореспондент так похвалить, що ми начебто вороги — нас же ідеологічний ворог хвалить.
— Ви самі як лавірували в цьому шаленому світі?
— А в мене є така скоромовка до сьогодні — «деідеологізували, доідеологізували й доідеологізувалися». Ну, як я лавірував?.. Пам'ятаю, читав у концертній студії свій тлумачний словник («аероплан» — завищене зобов'язання, «напасть» — намордник). А це був вечір Держтелерадіо — у першому ряду партком, у другому — райком, у третьому — місцевком, а далі глядачі-глядачі. І всі регочуть, добре приймають. Раптом я наприкінці наважився прочитати «трепанація» — що розшифровувалося як радянський народ. У залі сміхом і похлинулися. Перші ряди кам'яні, тиша. А читати більше нічого... Наступного дня почалося — усіма сходами тягали вгору-вниз. Змінний одяг возив у сумці: костюм, комсомольський значок.
— Джинсам віддавали перевагу?
— Звичайно. У джинсах, светрі — альтернатива, одним словом.
— І порушник спокою....
— Ну, те, про що я розповів — не найрозумніший жарт, але деяке піддражнювання ідеологічного монстра. Я ж пам'ятаю, яким було ставлення у ті роки до Жванецького — всі партпрацівники колекціонували його касети, всі рвалися на концерти, а в своєму кабінеті — відразу ж «правильні» слова.
— Частим буває відчуття, що люди сміються з жартів не найвищого гатунку?
— Та це взагалі парадокс! Просто естрада — такий жанр, що ти перевіряєш на собі, смішно чи ні. Якщо немає зовнішньої реакції, то людина почувається незатишно, але ж це не означає, що жарт не вдався. Запам'ятовуються іноді найбезглуздіші речі.
— А що зараз у вас з телебаченням — не складається?
— Якщо все вийде, то наступні півроку пройдуть під знаком телевізійної антени. Я давно вже не розминав свою телевізійну руку.
— По-моєму, торік я бачила 1 квітня на «ТВ-6» програму з вашою участю?
— Це був, радше, творчий вечір. Це не те телебачення, яке мене цікавить. Мені воно цікавіше, швидше, як бачення, як форма з усілякими образотворчими рішеннями, ілюстрацією якихось розумових ходів, ідей. Візуалізація — ось що мене цікавить. Мої майбутні програми матимуть якийсь сюжет, якусь структуру. І максимальну різноманітність жанрів: інтерв'ю, трюки, скетчі, пародії й трохи музики. Для мене головне, щоб там була якась осмисленість. Те, що по-англійськи називається «месседж».
Коли ще тільки починалася програма «Куклы», мені запропонували стати її пишучим автором. Але я — непідходяща кандидатура. Я деполітизований і не зможу стежити й один раз на тиждень видавати жарти на рівні персонажів. От я й порадив Віктора Шендеровича. Але нещодавно до мене знову звернулись, і я зробив не прив'язаний до часу випуск. І саме цього тижня сталося вбивство Галини Старовойтової. Програму замінили, далі знову захлеснула подійність. Але, можливо, ще коли-небудь вийде.
— Судячи з того, що починали ви із цифр, а закінчили словом, вам цікаво випробувати себе на різних теренах?
— У принципі мені подобається пробувати різні проекти. Як, наприклад, із Голландією й репортажами про армію, які я там робив. Було це після закриття «Веселых ребят». І наших журналістів суворо розділили у висвітленні тем у цій маленькій країні: один — тюльпани, інший — безробіття, третій — поліцію, четвертий — футбольний клуб. А мені випав «лотерейний квиток» із голландською армією. Я обурився — їхати в таку чудову країну, щоб просидіти в казармі, нюхати онучі...
— А самі в армії служили?
— Я загалом у польових таборах провів службу. Не два роки, але досить добре уявляю, що таке наша армія. Однак у Голландії все-таки погодився й не розчарувався. Дуже демократизована структура. Якщо не сказати розперезана за нашими мірками. Там ходять — волосся до плечей, на територію військової частини дітей на екскурсії водять, кури гуляють, офіціанти в їдальні з «метеликами» їх обслуговують, квіти на столах стоять. Чистять автомати, а на стіні — красуні з «Плейбоя» і «Пентхауза» висять. Утім, за підсумками конкурсу-огляду НАТО, голландські вояки посідають перше місце. Голландці дуже організовані люди й не такі вимуштрувані, як німці.
— За цей репортаж ви отримали премію «Еммі» (зізнаюсь, вичитала у вашій книзі).Чи це жарт?
— У жодному разі! «Еммі» вважається американським «телеоскаром». Але присуджується не тільки національній телепродукції. Ось у регіональній категорії ми й стали найкращою інформаційною програмою.
— Ми — це хто? І якою ж інформаційною програмою було завойовано «дикий Захід»?
— 90-го я робив із групою американців серію репортажів про те, що відбувається навколо «Ігор доброї волі». Навколо самого спорту, і не тільки. Адже концепція «Ігор доброї волі», розроблена Тедом Тернером, полягала в тому, щоб відродити дух ще тих грецьких олімпіад, коли люди збиралися, щоб не тільки пострибати-побігати, списи пометати, а й пограти на кіфарі, почитати вірші. Саме цей бік ми відображали — мистецтво доброї волі. Це було на американському телебаченні 1990 року в Сієтлі, в телекомпанії PBS.
— Ви працювали як журналіст, режисер?
— Я був співведучим, разом із американкою, консультантом із російської частини, продюсером, своєрідним режисером і композитором, як не дивно. А 1992 року, теж в Америці, ми робили програму про вибори й американську демократію. Її показували навіть тут. Це був цікавіший проект. Я там виступав у більш притаманній мені якості. Їм потрібна була людина: а) свіжа, зі сторони; б) із сатиричним поглядом; в) яка в принципі не розбирається в політиці. Я витяг на цей проект свого приятеля Олександра Акопова, котрий, як ви знаєте, тепер генеральний продюсер РТР. І ми провели там тривалий час — республіканський з'їзд, демократичний з'їзд. Мали можливість усе порівняти. Зустрічались із сенаторами, конгресменами, бідними неграми в Гарлемі, звідки ледве п'ятами накивали. Об'їхали всю Америку — з фермерами в полі, з домогосподарками спілкувались, із Клінтоном на його літаку літали, коли він ще при владі не був.
— І яке було враження від найдемократичнішої держави?
— Американська демократія, вибори — це конкурс краси. Я задовго до рішення вирахував, що Клінтон переможе. Певною мірою він узяв тим, що успадкув імідж Кеннеді.
У нас, я маю на увазі Росію, все йде до того ж. Ми всіма силами прагнемо, щоб швидше стало так, як у них. Усе відбувається на рівні іміджу. Президент повинен подобатися народу — зовні, манерою поведінки, промовами... А справами — в останню чергу. Тому що кожен однаково зробить по-своєму. У нас має все відбуватися навіть брутальніше. Пучка від Жириновського, солідність — Примакова, жорсткість — Лебедя. Розумні повинні бути, як Явлінський і Гайдар, але не занадто. Книжки, мовляв, читали, але не розумніші за нас. Та й силу повинен мати наш президент, щоб просто загнати в щастя.
— Чи стало важче сьогодні жартувати, імпровізувати, епатувати? Чи помінялися ви самі слідом за цим світом?
— У мене немає такого надзавдання: жартувати або розсмішити. Це само по собі трапляється. Як хтось сказав про поезію, «вірші не пишуться, але трапляються». Та й ти теж змінюєшся. Можливо, повторюєшся, адже не знаєш, як до тебе це було зроблено. Гете сказав: «Все сказано, лише сказати все залишається». Але в мене іноді виникає відчуття, що я, як той бігун на стадіоні, який перегнав усіх на коло. Трохи менше, ніж на коло. І таке враження, що він останнім біжить. А він — без п'яти метрів як коло зайве набіг.
