Як на мене, «Ї» на сьогодні є тим часописом, який хочеться критикувати, бо зробити це непросто — так немало в нього чеснот. Але за деякою загадковістю не стільки його концепції, скільки уподобань, орієнтирів та принципів комплектування матеріалів по темах, про яку мені кортіло розпитати його редактора Андрія Павлишина, приховується не менш цікава діяльність цілої громадської організації. Тобто в «Ї» (цікаво, що отримуючи електронною поштою листи, я потроху звикла, що вони підписані цією літерою, ніби вона стала живим організмом) ми зустрічаємося з колективом особистостей, які досить давно свідомо працюють як одне ціле. Погодьтеся, це не зовсім типово для журналістської братії. Але про такі речі Андрій Павлишин розповідав як про самозрозумілі речі...
— Пане Андрію, «Ї» відрізняється від інших часописів незвично сталою і тематичною структурою, яка не змінюється вже упродовж багатьох років.
— Німецькі колеги з Фонду Гайнріха Бьолля навчили нас певним структурним технологіям, які дуже допомагають у повсякденному житті. Західні європейці — майстри простих, на перший погляд, комбінацій та побудов, які спрацьовують завдяки систематичності. Ми, слов’яни, звикли кинутись на амбразуру, полежати там і померти, а вони люблять працювати повільно, впевнено, довго. «Ї» — це громадська організація, основним завданням якої ми вважаємо формування певного інтелектуального простору, в якому вчені, літератори, перекладачі мали б змогу самовдосконалюватися шляхом виступів на семінарах і конференціях, написання чи перекладання текстів з тим, щоб тексти цих посередників і медіаторів послужили ширшому загалові. Хотілося б впливати на масштабнішому медіальному полі, але... Ми намагаємося, по великому рахунку, і самі вчитися, і наших друзів навчати нових методологій мислення, пізнання, самовиразу. І от з цих семінарів та конференцій ми готуємо наші тематичні числа щоквартальника «Ї».
Кожне число ми можемо готувати рік, коли треба — то й два. Коли формується номер, ми визначаємо провідних редакторів, своєрідних диригентів, які можуть порадити, куди рухатися, познайомити з іншими фахівцями у певній галузі. На цих відповідальних редакторів ми пізніше навішуємо презентацію чисел широкій громадськості, саме вони відповідають перед журналістами.
Окрім того, чимало матеріалів надходять завдяки нашому сайтові (сторінці у мережі Інтернет). У віртуальному просторі вміщено повний архів «Ї», навіть тексти перших, андеґраундних чисел, яких немає в жодних бібліотеках, а також додаткові матеріали, котрі не поміщаються у паперовій версії. Поза тим, ми публікуємо на сайті наші коментарі до поточних подій, фотогалерею, бібліотеку українських літературних і літературознавчих текстів, куди включені, наприклад, енциклопедія «Плерома», повне зібрання віршів Антонича, переклади й оригінальні філософські твори Тараса Возняка, тексти Володимира Цибулька, загалом усі книжки, які раніше видавав «Ї». Ми маємо дуже багато відгуків з-за кордону від тих українців, які читають ці книжки з монітора в далеких Австралії чи Казахстані. Інакшого способу сягнути до них у такий швидкий і дешевий спосіб поки що не існує.
Переклад — це один з наших улюблених «пунктиків», — ми намагаємося формувати школу перекладу. Львівський університет має добрі зв’язки із закордонням, і склалася ситуація, коли чимало молодих людей уже встигли побувати на навчанні за кордоном і навіть повернутися. На батьківщині вони не вимагають зарплатні американських комп’ютерників, працюють за пристойний мінімум, до речі, не такий високий, як у Києві, але мають навзамін відчуття, що вони — вдома, і потрібні саме тут. Коли певний час поживеш за кордоном, починаєш усвідомлювати, що «там» до тебе ніколи не ставитимуться як на батьківщині.
В Європі дуже важлива річ — довіра. Її не можна втрачати в жодному разі, її треба підтримувати гарними справами. Для нас в Україні це дивно, бо, зазвичай, скільки б хто не робив чого путящого, певні люди «на горі» полюбляють одним ударом нищити у партнерів цю довіру, чавлячи кованим черевиком навіть найменші паростки «іншого». Як би там не було, ми хочемо створити гарну маску, яка б поступово приросла до обличчя тих, хто забажає її вдягнути. Це ще одна технологія: європейців, японців, американців навчають усміхатися, отож вони мають гарний шанс стати добрими, принаймні — більший, аніж у тих, хто не усміхається.
— Чому основними матеріалами у «Ї» є матеріали політологічні, адже ви — за визначенням культурологічний часопис?
— Термін «культурологія» актуальний для нас насамперед у сенсі методу пізнання. Основний наголос ми робимо на есеїстичній формі подачі матеріалу, на метафоричному баченні світу. Не йдеться про те, що ми прагнемо займатися лише проблемами культури. Часопис — це фіксація швидкоплинного часу, тому у нас багато перекладених текстів, запозичених із преси інших країн. Років отак через 50—100 люди, читаючи наш журнал, зрозуміють, яка це була епоха, а опис політичних подій сприйматиметься не як «політика», а як зразок літератури, зразок інформаційного шуму, який супроводжував наше життя.
— Як ви просуваєте «Ї» до читачів?
— Наш журнал — жахливо затратний, він просто не може продаватися за собівартістю, адже сама лиш поліграфія обходиться щонайменше 12—15 гривень за номер, а додаймо ще вартість інтелектуального продукту, кошти поширення. 300 примірників ми даруємо академічним, університетським та універсальним бібліотекам України, розсилаючи журнал поштою. Іноді приходять обурені листи: «Просимо вашого бандерівського ... не надсилати», але частіше надходять листи з подяками і проханнями, на які ми радо відгукуємося. Криза дистрибуції в країні не дає можливості організувати передплату на паперову версію, тому періодичністю ми особливо не переймаємося, дедалі глибше занурюючись у Інтернет. Але водночас ми занадто естети, занадто багато нам важить дизайн, щоб у нас залишилася лише віртуальна версія часопису. Тут і виявляється наша підла галицька натура — щось знайшли і файно, тримаймося того. От чим ми ніколи не будемо, то це глянцевим журналом.
— Чому Польща є об’єктом вашої особливої уваги?
— Тому що на лінії Німеччина— Польща—Україна вирішується доля усіх нас — нашої політичної системи загалом, культури, дискурсів, які формують ментальність Європи. Звичайно, дуже важливими є зв’язки з іншими державами, але до цього матеріалу поки що руки ще не дійшли. Сьогодні нам важливо, аби наші читачі відривалися від величезного російського магніту і ставали автономними особистостями. Я б у жодному випадку не хотів, аби нас сприймали як русофобів, ми б дуже хотіли, щоб в Україні знали справді модерний російський дискурс, але ідеальною для нас є ситуація, коли б цей дискурс стояв поряд з іншими, а не беззастережно домінував.
Ми й далі зберігатимемо відданість прикордонній темі, і не тому, що це таке собі галицьке божевілля, — ми доволі іронічно ставимося до ідеї галицького сепаратизму, бо насправді це великий постмодерністський жарт. Чимало людей сприймають львівський стьоб надміру серйозно, але ж зрозуміло, що ніхто не має наміру перекроювати карту Європу, до того ж і говоримо ми на мові «полтавських загарбників», а не на гуцульському діалекті.
— Ви вважаєте «Ї» явищем галицької культури?
— Це було заявлено ще в першому номері, обкладинка якого прикрашена портретом найяснішого цісаря. Забавка, доросла гра, але ми ніколи не забудемо, що Австро-Угорщина була легалістською державою, де шанували закон, де любили добру музику і мистецтво, де в суспільній свідомості панувала повага до людської особистості, цікавість до світу. Мене завжди захоплювало, як мешканці Дунайської імперії, такі різні за національністю, віросповіданням, традиціями, цікавилися один одним, жваво і приязно реагуючи на інакшість. До речі, в російському імперському типі культури мене завжди відштовхувала її автаркічність, байдужість, ігнорування іншого, надмірна увага до власних проблем. Галицька традиція — інтерес до кожної людини, навіть марґінальної чи абсолютно невідомої, галицтво ми розуміємо як мультинаціональність міської культури, чого менше було в інших реґіонах України. Історично так склалося, що галичани були урбанізованим, переважно міським елементом, мешканцями хоча й невеликих, але містечок, які від середньовіччя пишалися маґдебурзьким правом. Українці тут на рівних творили елементи культури разом із поляками, євреями, вірменами чи німцями. В інших реґіонах України українці були населенням монопольно сільським і тому творили унікальний, але водночас дуже замкнутий рустикальний дискурс, який не допускав «чужого», не поєднувався з ним, не перетинався. Можливо, цей тип культури виглядає дуже яскраво і оригінально, але у тотальному конфлікті з російсько-імперським дискурсом він неминуче запозичив у свого противника риси войовничості, ексклюзивізму, подекуди, автаркізму. Я не скажу, що галицтво треба насаджувати, як кукурудзу, квадратно-гніздовим методом. Це — місцевий феномен, ми його плекаємо і будемо плекати, а по всій великій Україні хай розквітає тисяча квітів.
