Навколо ходили дзьобаті лелеки, а я сиділа в альтанці, оповитій квітами й думала: напевно, так має виглядати рай. Така благосна хвиля накрила душу, такий спокій раптом невідомо звідки з’явився, що мало не заплакала. Чи то через вдячність до людей, які вміють жити по-людськи, чи то через таку кількість птахів і тварин поряд, чи то через атмосферу теплоти, яку створює щасливе подружжя, причому щасливе вже дуже давно й тому зовсім цього не приховує. Як добре, що Марек Цинкарж, відомий польський радіожурналіст, нас сюди затяг. Інститут «Мости на Схід», який привіз до Польщі газетярів зовсім з інших причин, досліджуючи господарську тематику, начебто не мав цього робити. Але Марек сказав: «Ми — зовсім поруч, і тому не можемо обійти цей будинок. Ви не пошкодуєте…»
І ми не пошкодували. Підходили до лелек, роздивлялися сов, яких побачити разом у такій кількості можна хіба що в якому-небудь великому зоопарку, дружньо вітали собак. Один із них, Наполеон, якось дивно ступав — «це тому, що до мене його принесли з відрізаними лапами. А потім та сама жінка хвилин за сорок принесла й лапи. І я їх пришив. Щоправда, всі вони тепер різної довжини й навіть трохи інакше вивернуті. Але собака бігає й цілком задоволений життям». Так розповідав про свого чотириногого друга Анджей Федачинський. А потім про інших: «Із цього я вийняв з півкілограма заліза». «А цей зовсім без лапи, але, як бачите, також, хоч і кульгавий, але ходить. І також налаштований добросердо. Всі вони в мене живуть».
Цікаво, що всі собаки навіть після того, що з ними зробили люди, зовсім не боялися приїжджих, до всіх лащилися і їли з рук. Так само, як і домашня сарна Бамбі. Лише гігантський орел гордовито поглядав на всіх, удаючи, що до всіх йому байдуже…
От уже багато років у цей будинок на околиці Перемишля мало не з усієї Польщі несуть лелек, що зачепилися за лінії електропередач і впали та поранилися. (А заразом і всіх інших птахів і тварин). Та що там із Польщі?! Везуть навіть із Данії й Голландії. У день нашого приїзду по маленькій садибі гуляли 67 лелек, а кажуть, що їх буває й 115. Усіх їх добрий лікар Айболить лікує, годує, кого 6 місяців, а кого й рік тримає в себе. Тому він працює по 17-18 годин на добу. Держава виділяє кошти на утримання кожного птаха протягом 12 днів. Але хіба за 12 днів зростеться зламане крило? Та якби й сталося таке диво, куди, наприклад, полетить заслаблий птах узимку? До першого стовпа?
Пан Анджей щодня витрачає на годування птахів і тварин не менше ніж 25 доларів. Цікаво, що ніхто з домочадців, ні дружина Йоланта, ні троє дітей, ні навіть онучка Юлечка не проти таких витрат. Звісно, вони могли б жити в більшому будинку, та й обставленому багатше, але їх усе влаштовує. Може тому, що кожен має своє заняття — старша дочка, як і мати, архітектор. Друга дочка перукар- модельєр. А син, як батько, — ветеринар.
Сам пан Анджей змалечку знав, ким буде. Його ще маленьким хлопчиком ветеринаром звали. А кілька років тому почали до пана Федачинського приїжджати люди й просити залишити в себе, наприклад, собаку, поки вони у відпустку з’їздять. Так виникла ідея створити щось на зразок готелю для собак і кішок. Найцікавіше, що, відбувши свій термін, тварини, хоч і зустрічали радісно своїх господарів, але виїжджати звідси не хотіли. Бо жили весь цей час на волі, бігали в дворі й маленькому садочку, гралися з іншими вихованцями ветеринара — словом, насолоджувалися життям сповна.
— Що вам, пане Анджей, все-таки приносить радість, заради чого живете?
— Заради задоволення… попрацювати, поспілкуватися з моїми дітьми, які також люблять возитися з тваринами; з друзями посидіти, які, до речі, також мою пристрасть до роботи добре розуміють. У моєму житті так переплелися робота й задоволення, що навіть складно передати. Я — щаслива людина й радий бачити, коли всі інші отримують від життя задоволення. Дивіться, який красень-кіт! А в нього ж були проблеми в спілкуванні з кішками. Я зробив невеличку операцію, й тепер усе буде гаразд. А в цього собаки на морді було новоутворення. Він тільки- но після операції й також ще побігає!
Журналісти розуміли, що треба вже їхати, хоча не хотілося. Дві години пролетіли, як єдина мить. Сіли в машину й усе дивилися на будинок, який і є — повна чаша, такий собі Ноєв ковчег, що зібрав усе найкраще, що є на землі. Найдобріших людей, звірів, птахів… Таку добросерду атмосферу, в якій людина лише й може бути щасливою. Зовсім не в грошах тут річ, і не в рівні влади. А в такій-от безмежній потребі бути потрібним і корисним.
