Шановні читачі, запрошую вас відвідати задзеркалля. Зазвичай такі місця надзвичайно втаємничені, і потрапити туди можна хіба що за допомогою Білого Кролика. Але моє задзеркалля має навіть точні географічні координати: 48°02`34`` північної широти, 38°08`33`` східної довготи. Це місто Харцизьк.
Мешканці Харцизька щиро сподівалися, що війна, яка палала у Слов’янську, а потім перебралася разом з терористами до Донецька, омине їхнє місто. Чи то через розташований у ньому трубний завод — один з активів Ахметова, чи то через те, що Ростовська траса — важлива магістраль зв’язку з Росією, проходить околицею, не розрізаючи міста, як, наприклад, Макіївку. Але вже місяць тут лунають вибухи й гинуть люди. Військова техніка терористів перебралася в місто, «гради» відстрілюють боєкомплект прямо з городів містян, з-під вікон лікарні.
На цій території все має префікс «анти-», як повелося з антимайдану. Серед так званих диванних вояків популярна думка, що війна сприяє прозрінню прибічників різноманітних «народних» республік. Ні, не сприяє. Якби хотіли, то прозріли б давно. Наприклад, ще в березні, коли мітинги «за референдум», ініційовані та організовані місцевими бонзами, починалися словами ведучого: «Ми — ваша влада, ви повинні нас захистити!» (Хто не вірить, дивіться відео https://www.youtube.com/watch?v=foMNDrBoVQs). От і захищають, як можуть. Ось у Харцизьку місцевий «переворот» очолив мер. І навіть активісти-деенерівці розводили руками: «Він і нашим і вашим». Але мера не чіпали, дісталося тільки його заступникові, якого з матюками й відеозйомкою виштовхали з кабінету. Через деякий час відомого хабарника поновили на посаді. Можливо, навіть вибачилися. Прикро, але нема в кого запитати. З початком бойових дій мер та його заступник зникли з міста. Вони захищати мешканців Харцизька, очевидно, не планували. Зараз у Харцизьку «мер» — самопроголошений, таке там антинародовладдя.
А ще в задзеркаллі відбулася антинаціоналізація. Продукти є тільки в ахметівських магазинах, пальне — тільки на ахметівських заправках. На потреби «молодої держави» «націоналізували» силу-силенну автівок у пересічних громадян. Зараз у «ДНР» найпопулярніше авто — «Таврія». Український автопром не очікував такого успіху на ринку «незалежних народних республік», а то налагодив би випуск малолітражок. До рук нових господарів життя перейшло обладнання СТО, верстати малих підприємств, зварювальні апарати — в господарстві все згодиться. Таке викривлення реальності б’є передусім по самих прибічниках сепаратизму. Але вони воліють не помічати цього.
Юля, дівчина з Харцизька, тепер святкує два дні народження. У липні, коли бойові дії впритул наблизились до містечка, батьки наполягли на тому, щоб вона виїхала до Києва. «Ми їхали звичайним пасажирським автобусом, дуже хвилювалися, коли проїжджали блокпост «ДНР», але вони нас навіть не перевіряли, посміхалися ніби доброзичливо, — розповідає Юля. — Біля блокпоста стояли міномети, я їх навіть сфотографувала. Коли дісталися території, контрольованої українською армією, зітхнула з полегшенням. Але невдовзі по нас почали стріляти. Перший вибух був далеко від дороги, а другий — ближче. Уламком вибило передні двері в автобусі й розтрощило скло. У стюардеси опік на руці, водій не постраждав, тільки піддав газу. Виходить, в обличчя нам посміхалися, а в спини стріляли. Коли я розповіла це друзям, співчуття не було. Мені сказали: «Денеерівці не могли по вас стріляти, бо вони наші захисники». Така у людей логіка...»
Не так давно у знайомих із Харцизька відібрали автомобіль. Запитую, хто? «Якісь бандити в камуфляжі, зараз стільки їх видає себе за ополченців, — така відповідь у місті, повністю контрольованому бойовиками, — «наші» такого зробити не можуть». Через деякий час автомобіль бачили спаленим біля Іловайська. Звичайно, ні про яку компенсацію не йшлося. Родина залишилася без засобів до існування, адже старенька «дев’ятка» була єдиною годувальницею.
Іловайськ, підпорядкований харцизькій міськраді, раніше був відомий завдяки величезній мармуровій будівлі залізничного вокзалу, яку буцімто збудували спеціально заради проїзду залізницею Леоніда Брежнєва, щоб було, що показати генсекові. Тепер місто має сумну славу. Людина, яка побувала на примусових роботах терористів, розповідає: «Раніше хапали начебто лише алкоголіків і наркоманів. Тепер хапають усіх, на кого тільки можна натрапити, бо терористам не вистачає робочої сили. Вони не просто бандити, вони звірі. І до нас, до захоплених, ставилися як до худоби. Спати доводилося на голій цементній підлозі, працювати до виснаження. І окопи копали, і ховали вбитих, і ремонтували техніку. На моїх очах убили молодого хлопця, котрого звинуватили в мародерстві. Ні про які докази, суд, бодай щось подібне, не йшлося. Просто вистрілили в голову, я навіть не одразу зрозумів, що сталося». Штаб денеерівців в Іловайську розташований у колишньому приміщені міліції. Біля воріт, досі пофарбованих у синьо-жовті кольори, щодня збираються близькі зниклих безвісти, щоб забрати додому своїх чоловіків, батьків, братів. У терористів навіть є журнал, до якого заносять відомості про бранців. Іловайськ — у руїнах, у місті небезпечно пересуватися через міни та розтяжки...
Єдині досягнення «держави», замішаної на радянському минулому і ненависті до всього українського, — це розгул бандитизму, зруйновані інфраструктура регіону і домівки мешканців, понівечені долі. Але якісь дивні фільтри в голові не допускають до свідомості «новоросців» інформацію, яка може зашкодити ретельно вибудованій задзеркальній реальності. Тому й вірять в акторів хунти у звільненому Слов’янську, в розіп’ятих хлопчиків, у карателів-укрів.
