Безмовні фасади будинків у реаліях сьогодення виявились беззахисними перед неконтрольованим потягом народних мас до розширення та вдосконалення життєвого простору. За умов управлінського хаосу, що панує в Україні, природне бажання людини жити в теплій і затишній домівці ввійшло у конфлікт із законом, етичними нормами і здоровим глуздом. Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна — саме цим нігілістським принципом і користуються аматори від архітектури. Якщо на фасаді будинку ще якось можна віднайти дві однакові конструкції, то в одному стояку пощастить не часто. Цілком по-нашому, по-українськи, коли всі віконні рами в будинку білі, а комусь захотілось вставити, скажімо, зелені або сині.
БУДИНОК «ПІД ШУБОЮ»
«Вишукана» пластикова вагонка і гламурне дзеркальне скло на фасадах столітніх будинків лише підкреслюють рівень культури та смаку їхніх мешканців. І лише наївні вірять, що охоронна табличка «Пам’ятка архітектури» гарантує захист від екзекуції народною творчістю. Ще більш руйнівним для архітектурного вигляду будинків є зовнішнє утеплення стін пінопластом, мінватою чи, даруйте, стиродуром. Навіть на тлі балконно-лоджійного хамства воно виглядає зухвало. Бо якщо в першому випадку теоретично ще можна відновити первісний вигляд фасаду, то при наклеюванні шару утеплювача на стіну, облицьовану фасадною плиткою чи «шубою», це вже неможливо, як із хіміко-фізичних, так і з економічних міркувань.
І якщо балконно-лоджійну «ліпнину» можна демонтувати з квартир, то з утилізацією утеплювача на висотних будинках не впораються ні ескадрильї карлсонів, ані батальйони людей-павуків. Короткий екскурс в історію цього специфічного явища варто розпочати з того, що зароджувалось воно за часів розвинутого соціалізму, із забудови прибудинкових територій погребами — такого собі андеѓраунду. Тоді ж почалось масове засклення балконів. На відміну від дня сьогоднішнього, робилось воно якось сором’язливо, в межах пристойності. За горбачовської перебудови захмелілий від перших ковтків свободи народ завзято вхопився за розширення перших поверхів — добудови прихалабків до кухонь та підвалів під балконами.
Як результат, міста і містечка України сьогодні нагадують Шанхай середини минулого століття. Хай пробачать мешканці цього поважного мегаполісу, але саме так колись називали хаотичне нагромадження халуп. Сьогодні ж спадкоємцем цього малопривабливого образу через масові самовільні зміни архітектурного вигляду будинків може стати вся наша країна на чолі зі столицею.
Під час прогулянки спальними районами не хочеться піднімати голову — минулорічні недопалки та биті пляшки під ногами настрій псують менше, ніж жалібний вигляд скривджених будинків. Прогресуючої ерозії архітектурного обличчя країни влада вперто не помічає. Або не хоче. Естетика моменту вимагає появи якого-небудь матроса Желєзняка, який би цю вакханалію припинив. Бо речі, про які йде мова, не такі вже й невинні, як може здаватися. По-перше: спотворення архітектурного вигляду будинків псує й так доволі вбогу, переважно совдепівську, естетику українських міст і негативно позначається на іміджі країни. По-друге: з точки зору відеоекології (є така доволі нова наукова дисципліна), все, що бачать людські очі, впливає на її здоров’я. Основними наслідками впливу протиприродного візуального середовища є зростання агресивності людства та кількості психічних захворювань.
Забруднювачами візуального середовища наука визначає голі поверхні та поверхні, що містять багато однакових, рівномірно розподілених видимих елементів, а також велику кількість прямих ліній, прямих кутів, статичних поверхонь великого розміру та бідної кольорової гами. Словом, ніби з наших вулиць писано.
І коли по телебаченню показують черговий репортаж, звуку і субтитрів не потрібно, щоб за картинкою на екрані безпомилково упізнати нашу країну — іржаві, латані-перелатані дахи, похмурі облуплені фасади, казармена сірість, притрушена дешевою мішурою реклами. Про Софію чи Бессарабку не треба — ми ж про типове. А інородні тіла у вигляді «несподіваних» балконів чи «веселих» латок утеплювача на фасадах — це вже ніби контрольний постріл у голову знедоленої української архітектури.
НАВІЩО ПСУЮТЬ ЕСТЕТИКУ МІСТ?
Для вирішення цієї проблеми в країні, на перший погляд, є все — і відповідне законодавство, і органи, які повинні цими питаннями опікуватись. Відсутність видимих результатів у виконанні свого головного завдання Держархбудінспекцією та її територіальними органами, мабуть, має якесь логічне пояснення — неефективне законодавство, брак повноважень, недостатня штатна чисельність, неадекватні штрафи, низькі зарплати тощо.
І все це правда. Бо важко, погодьмося, притягти особу, яка зіпсувала фасад будинку, до відповідальності, коли штраф за це правопорушення становить максимум 170 гривень. Але ж і демонстрація олімпійського спокою в той час, коли у підвідомчих сферах панує Содом і Гоморра, а ситуація з кожним роком лише погіршується, є недоречною.
Виправити раніше скоєне вже ніколи і нікому не вдасться. І справа навіть не у громіздкості судових процедур, не у технічній складності та економічній дорожнечі демонтажу, а в тому, що сплюндрували будинки не вандали, а його величність електорат. Жоден політик не спокуситься простягнути руки до святая святих своїх виборців — їх приватної власності. Тому мову сьогодні можна вести не про поліпшення архітектурного обличчя українських міст, а про зупинення його подальшої деградації.
Із цією метою до законодавства повинні бути внесені зміни і доповнення, які б слугували дієвим запобіжником від архітектурної сваволі. Зокрема, державні будівельні норми доцільно доповнити положенням, яке б забороняло проектування та спорудження жилих будинків із незаскленими балконами та лоджіями. Розмір штрафу за самовільну зміну архітектурного вигляду будинків повинен бути таким, щоб ні у кого не чесалися руки.
Необхідно встановити порядок, який би передбачав можливість здійснення будь-яких робіт, пов’язаних зі зміною архітектурного вигляду будинку лише в усьому будинку, а не в його окремих частинах. І звичайно, зважаючи на високий потенціал конфліктності, який несуть у собі повноваження Держархбудінспекції, персонал цього органу повинен мати високу мотивацію, адекватне забезпечення і захист.
Пророчі слова Достоєвського — «Краса врятує світ», які так любить цитувати новоспечений президент, в Україні, на жаль, не почуто. У розвиток цієї фрази класик писав: «Якщо в народі зберігається ідеал краси і потреба в ній, значить, є й потреба у здоров’ї, нормі, а отже, тим самим гарантовано й вищий розвиток цього народу».
Цілком очевидно, що, помістивши людину в недружнє візуальне середовище, пробудити в ній потребу у красі неможливо. Між тим відеоекологія дозволяє нам зробити висновок, що не лише наявністю та масою ковбаси у шлунках громадян пояснюється те, що рівень злочинності та психічних розладів у країнах Європи є набагато нижчим, ніж у країнах пострадянських. Чи не тому звіріємо, що живемо у менш гармонійному і більш агресивному візуальному середовищі, ніж європейці?
