Антонівка — бригадне село цього сільгосптовариства. «Наш ударний виробничий підрозділ. Продовжує правити за взірець як Куневу, центральній садибі господарства, так і бригадним селам Кам’янка, Долоччя», — хвалить мале село Анатолій Матвійчук.
Директор переконує, що настанову Петра I було виконано. Бідніших грунтів, ніж тут, годі знайти: «Що тут? Шар піску, до якого близько прилягають підгрунтові води. Якщо, бува, літо дощове, то ми урожай не збираємо. Люди далеко довкіл посіяли і, як кажуть, забули, а ми чекаємо, коли вже Вілія увійде у свої береги». Отака, мовляв, особливість господарювання в Антонівці.
Довкола — поля, які широкими не назвеш, сіножаті, природні пасовища, де радіють весні та травам худоба, коні. Звідти до малого села вітерець несе запахи паруючої ріллі та несіяного різнотрав’я.
Тут, в Антонівці, біля кожної хати — по скирті-дві ще торішнього чи й позаторішнього сіна. Скирти дбайливо, майстерно вивершені. Воно ж, сіно, й на возах, що повільно сунуться парами ситих кінських сил уздовж сільської вулиці.
Анатолій Матвійчук щоразу робить екскурс у далеку й ближчу минувшину Антонівки: «До 1939-го такий порядок був, що чоловіки йшли на сінокіс у вишиванках, а молодиці — у білих сорочках і білих спідницях. Ніхто не мав права цей порядок порушувати. Були змушені ставати спинами до кордону Батьківщини. Ага, у селі були комендатура і чотири застави. Колгоспне село вважалося дзеркалом соціалізму, в яке дивилися з-за Вілії і заздрили».
Він того на власні очі не бачив, бо народився по війні у недалекому від цих місць селі Борисово, та від місцевих старожилів чув про тодішні звичаї. Одначе сінокоси, пасовища були й будуть для Антонівки найдорожчим скарбом. Як переконаний учитель історії Кунівської загальноосвітньої школи Віталій Денисюк, «перші чехи прийшли сюди на дику, ніким раніше не підкорену природу». Вчитель знає, що каже. Довго працював з архивними документами у Кам’янці-Подільському, Хмельницькому і навіть у Луцьку. Вважає: «Окультурюючи угіддя, чехи зробили наголос на скотарство».
«Традиція зберігається й по цей день, жодного разу не порушувалася», — мовить літній Леонід Кейн. Він сидить на лавочці біля своєї хати. Не знічев’я, звісно ж. Йому звідси видно, як від ферми до поля, що через дорогу, «прокладають рейси родючості» трактори. «Т-150 уже зробив одинадцять рейсів, МТЗ-80 — десять», — підрахував поставлені власноруч крейдою палички з двох боків паркана.
Рільництво тут підпорядковано фермі, що дає «найгіршим угіддям» органічне добриво. Директор СТОВ «Кунівське» Анатолій Матвійчук згадує стародавнє «вітчизняне» правило: скотарство та рільництво повинні мати задовільного розміру зміст. Тобто: слід утримувати стільки худоби, скільки можеш прогодувати. Та не менше, ніж можеш прогодувати. Вельми актуальна настанова, коли, куди не кинь довкола Антонівки, то скрізь фермські будівлі порожні — руйнуються, розносяться по цеглині, по шиферині, одвірках, віконних рамах.
У Антонівці ж корови, телята, великі й малі, хмарами ходять. На землі, а не в небі. Тече в їхніх жилах «чеська» кров, розбавлена за століття селекційної роботи кров’ю худоби української, голландської і ще хтозна якої породи. «Що на даному етапі найперше забезпечили? Так, повну трудову зайнятість працездатного населення», — розповідає Анатолій Матвійчук. На фермі має роботу все працездатне населення Антонівки. А. Матвійчук — про списковий склад: п’ятеро трудяться доярками, двоє — доглядачами телят, семеро — їздовими, двоє — конюхами. Є сторож, є слюсар... Ніхто не сидить без діла. Якби були бажаючі, то ще двох працевлаштували б доярками.
Головне ж, що ця тяжка праця вчасно й добре оплачується. «Лише молоко дає шістдесят тисяч гривень чистого прибутку за рік», — вказує на джерело фінансування найважливішої з усіх статей витрат директор СТОВ. Він радіє, що період розрухи не занапастив традицію, що передавалася від покоління до покоління чехів у Антонівці: «Хто зберіг стадо, той тепер на коні». Хоч і про гній згадати б: «Звідусіль йдуть і їдуть, просять, аби продав з тонну. По тридцять гривень за тонну відпускаємо своїм людям. Усім не вистачить. Гній — то гострий дефіцит».
До речі, про коня-трудягу. Тут, у малій Антонівці, — цілий табун. На фермі трактора не побачиш. Усе — кіньми, дешевою тягловою силою. Це в зимовий період. А від ранньої весни і аж до пізньої осені худобу утримують на пасовищах, на підніжному кормі: «Беремо дешеві пудові надої екологічно чистого молока».
Корова тут, як в Індії. Священна тварина. Хоча окремі представники старшого покоління антонівських вважають, що худоба потроху втрачає цей статус. «Я вже говорила: якби мала здоров’я, то показала б, як треба доїти», — киває у бік ферми Мирослава Соколовська. Вона вийшла за поріг своєї хати до хвіртки. Згадала, що «десь із тиждень тому приймала дорогих гостей». «І ви були, дякую, що не забули», — звернулася до директора СТОВ Анатолія Матвійчука. «Вітали Мирославу Антонівну з семидесятиліттям», — пояснює директор. — Був отакий період в Антонівці, що тільки телят тут держали. Молочне стадо в іншій бригаді утримували. Бо була внутрішньогосподарська спеціалізація за вказівкою з району. Коли ж вирішили повернути корів у цю, антонівську бригаду, то до кого звернулися? До Мирослави Антонівни. Вона вже давно була на заслуженому відпочинку, та, як кажуть у народі, пішла нам назустріч, виколисала з теличок високоудійних первісток».
Різного пережила Антонівка. Того ж самого дня, коли М. Соколовська святкувала свій ювілей, директор привітав і Марію Добжанську з вісімдесятиліттям: «Вона повернулася на свою малу Батьківщину аж із Казахстану. Її батьків туди відправили за те, що були заможними господарями». Свого часу була Антонівка і у списку неперспективних сіл — школу, навіть цвинтар закрили...
Наразі одну корову порає Мирослава Соколовська. На своєму подвір’ї. «Ластівка — так я її називаю. Ой, вона мене цього разу так підвела... 18 січня мала бути з телятком, та скинула телятко. 10 листопада це лихо скоїлося. 30 побігала, то знову чекаю телятко у кінці дев’ятого місяця. Якщо перенесе, то на початку десятого місяця буде.»
Вдова Соколовська радіє, що троє дітей з п’ятьох, яких вона разом із своїм покійним чоловіком Едвардом виростила і в люди вивела, тут-таки, в Антонівці: «Сини, невістки помагають. Улітку траву косять — на горищі, в скирти складають. Купили мені два мішки ячменю, привезли...»
Бабуся згадує, що коли дівкою була, в Антонівці почався великий рух: «Сталін помер, дозволили людям їхати додому, до Чехословаччини. Півсела виїхало, хати віддавали за безцінь. Батько наш не волів їхати. Я, каже, тут на фронті воював. Як мама була жива, то розмовляли у хаті чеською. А це вже до кого маю чеською балакати?..»
Навпроти — хата її сестри, Люби Кейн. А Люба — дружина того самого Леоніда, який рахує «рейси родючості». Вона вийшла за поріг своєї хати, присіла на лавочці біля Леоніда. Запевнила, що з усіх звичаїв чехи найнадійніше зберегли цей — повагу до скотарства.
На подвір’ї Кейнів — дві корови. «Немає такого подвір’я, де не було б корови чи й двох- трьох», — зазначає Анатолій Матвійчук. Отож, щодня до, здавалося б, забутої Богом і людьми Антонівки з далекого Острога, сусідньої з Хмельницькою Рівненської області, прибуває порожній молоковоз, їде «назад» повним-повнісіньким.
«Розраховуються за продукт справно. Бо де ж іще стільки візьмуть, як не в нашій Антонівці», — продовжує Анатолій Матвійчук.
Йдемо селом. Директор продовжує знайомити кореспондента з приязними антонівськими людьми, розповідає про їхні родоводи: «Ось, познайомтеся з Валентиною Доценко. Яке, Валю, твоє дівоче прізвище? Ага, Гудовсик. ЇЇ батько Іван Гудовсик повернувся з фронту орденоносцем, та на одній нозі. Друга була дерев’яною. А ніхто в районі, поки на власні очі не бачив, не йняв віри, що він півтори сотні телят сам доглядає. Ото був трудяга з трудяг. А тоді, щоб ви знали, все вручну на фермі робили. Ага, Іван Гудовсик був нашим антонівським Мересьєвим».
Валентина Доценко-Гудовсик погоджується із тим, що каже директор СТОВ «Кунівське». Говорить про іншу місцеву традицію: «П’яного на роботі в нас не побачите». Вона стоїть біля довжелезної будівлі: «Так будували: хата, клуня, стодола, комора — все під одним дахом. Не треба було навіть за поріг хати виходити, аби попорати худоби». Це і є вона, особливість чеської архітектури. Як сказав би фахівець, збудовано за принципом господарської доцільності. Хоча й не тільки за цим принципом. Було ж сказано, що корова в Антонівці, як в Індії. Священна тварина. Люди її від себе не відокремлюють. Однак забудова садиби по-українськи переважила чеську. За довгі літа відбулося взаємопроникнення традицій і звичаїв. «Від цього ніхто й нічого не втратив», — упевнений Анатолій Матвійчук. Відтак згадав: «Вони тут і хмелярством займалися, та в роки планового господарства органи на цій традиції поставили хрест». Планує відродити хмелярство...
