Вітчизняні експерти у галузі археології запевняють: Україна є однією з найбагатших на археологічні пам’ятки країн Європи. Однак стара радянська традиція та системна державна криза призвели до того, що нині у цій галузі зайнято лише близько 300 фахових спеціалістів. Про те, як розвивається сучасна археологія, які нагальні проблеми вона має, чого вдалося досягти за останні роки, розповів «Дню» доктор історичних наук, професор, керівник магістерської програми «Археологія та давня історія України» Національного університету «Києво-Могилянська академія», завідувач відділу кам’яної доби Інституту археології НАН України Леонід ЗАЛІЗНЯК.
— Леоніде Львовичу, чим нині може пишатися сучасна вітчизняна археологія?
— Ситуація, що склалася, не є простою. Адже на території України є величезна кількість археологічних скарбів, пам’яток, надзвичайно цікавих, історично ціннісних речей. Наприклад, гірський Крим знаменитий тим, що там найдовше в Європі жили неандертальці. Україна була батьківщиною багатьох народів індоєвропейської мовної сім’ї. Зокрема, звідси вийшла більшість слов’янських народів. У Надчорномор’ї багато пам’яток античної археології. Київська Русь — це перша в Східній Європі держава, історичну спадщину якої використали для державного будівництва не тільки Київ, а й Москва та Вільнюс. Тобто ключі багатьох проблем первісності — саме на території України. Нам все це треба не тільки вивчати, але й зберегти для нащадків за умови майже повної відстороненості від проблеми держави, адже не буває цивілізованої європейської країни без археології...
Однак проблема полягає в тому, що, попри надзвичайне багатство української археології, діючих археологів у країні дуже мало. Усього їх близько 200—300 на всю країну, а це катастрофічно мало. Для порівняння зазначу, що у Польщі, яка за розмірами менша за Україну і втричі бідніша на археологію, працює вдесятеро більше, ніж у нас (близько 2000) археологів. Відсутність фінансування з боку держави неминуче веде до поглиблення кризи в цій галузі. Можна сказати, що археологія тримається зараз на чистому ентузіазмі. Не можна залишити без уваги і той факт, що така криза на державному рівні породжує явище так званої чорної археології, або грабіжництва.
— Хто займається цим і чому відповідним чином не реагує держава?
— До явища, відомого під назвою «чорна археологія», давно долучилися люди, які мають великі фінансові можливості, у тому числі, наші олігархи. Найчастіше вони хочуть вигідно вкласти гроші в раритет чи зробити незвичайний коштовний подарунок комусь із своїх близьких чи знайомих, когось вразити екзотичним дорогоцінним презентом. На жаль, нині в Україні існує попит на такі подарунки, що абсолютно неприпустимо в цивілізованих країнах світу. А попит на історичні раритети провокує пропозицію. Як наслідок, дядьки беруть лопати і йдуть грабувати безцінні для науки поселення та могильники. Іншими словами, заробляють копійчину, руйнуючи безцінну археологічну спадщину майбутніх поколінь.
Зрозуміло: якби багаті люди не купували, то ніхто б і не займався кримінальною справою — розграбуванням могил пращурів. Бездіяльність правоохоронних органів також стимулює «гробокопателів», як вони звалися в минулому. Їх не варто називати «чорними археологами», бо вони такі ж археологи, як відомий серійний вбивця Чикотило-хірург.
— А як справи з «білими» археологами, чим зараз займаються науковці?
— «Білих» археологів завжди було мало. Зарплату вони отримують, а на розкопки, на видання книжок, на наукові відрядження вже давно держава нічого не дає. Археологічні експедиції та монографічні видання Інституту археології вона не фінансує з 1990 року. Однак, незважаючи на всі проблеми, ми копаємо на власні та закордонні гроші, коштом новобудов та університетів, що надсилають своїх студентів на археологічну практику до різних експедицій.
Однак найсумніше те, що молодь відвернулася від науки взагалі, у тому числі, й від археології. Молоді воліють мати все й одразу. На тлі численних прикладів фантастичного, хоч і не праведного, збагачення в сучасній Україні їх можна зрозуміти. Нове покоління бажає отримувати нормальну зарплатню, а наука у нашій країні — це не та сфера, де можна заробити.
Із вимиранням старої генерації археологів ми можемо втратити не тільки власне науку, але й значною мірою археологічну спадщину України. Тому з метою поповнення старіючої української археології перспективною молоддю спільними зу силлями «Києво-Могилянської академії» та Інституту археології НАНУ в 2000 році була заснована перша в історії української освіти магістерська програма з археології та давньої історії України.
— Що це за програма і скільки студентів нині навчається археології?
— Магістратура має назву «Археологія та давня історія України» і готує нове покоління молодих археологів країни. Лекції читають шість професорів та 12 кандидатів наук, які є співробітниками академічного Інституту археології. Щорічно ми набираємо 15 студентів з усієї України, яким протягом двох років навчання провідні фахівці України читають близько 30 курсів лекцій з археології. Причому 70% студентів не є киянами. Головне — щоб вони хотіли бути археологами. Абітурієнтів відшукуємо по всіх регіонах країни серед молоді, яка має нахил і здібності до археології. Тобто це люди, які проявили себе в експедиціях, знають, що таке археологія, розуміють особливості професії, тобто фактично уже є археологами-початківцями.
Тому й коефіцієнт корисної дії програми високий — дві третини її випускників стають археологами. За сім років роботи програми 35 наших колишніх студентів уже працюють в археологічних установах або стали аспірантами за спеціальністю. А це більше ніж 10% всіх діючих нині в Україні археологів. Особливо багато наших випускників серед науковців та аспірантів Інституту археології та «Києво-Могилянської академії».
Зазначу, що навчання на програмі — фактично безкоштовне. Ті невеликі кошти, що повинні сплачувати студенти університету, стараємося компенсувати зі спонсорського фонду. З часу заснування програми постійним і безкорисним нашим меценатом є професор Техаського університету США Д. Картер, який не тільки заснував щорічні стипендії для кращих студентів, але й забезпечив програму оргтехнікою, профінансував ремонт та обладнання аудиторії-музею, археологічної бібліотеки. На жаль, наші олігархи, що на словах нібито «рятують» історичну спадщину України, не дали ні студентам, ні програмі ні копійки. Вони більше переймаються власними колекціями награбованих археологічних старожитностей, тим самим фінансуючи своє кримінальне дітище — «чорну археологію».
— Чи співпрацює Україна у галузі археології з міжнародними організаціями і яким чином?
— Багаті західні країни, їхні науковці та університети зацікавлені в Україні, де дуже багато різноманітних археологічних цінностей. Тому за роки незалежності створені численні спільні програми, експедиції. Суть їхня така: археологія наша — гроші ваші. І це дуже вигідно країні. Наш науковець отримує право на розкопки, що неможливо для іноземців. На цих засадах утворюється спільна експедиція. Викопане у процесі спільних робіт лишається в Україні, результати спільних досліджень видаються на західні гроші. Ця кооперація в умовах відсутності державного фінансування археології в Україні надзвичайно вигідна для національної науки.
— Які ще проблеми переживає сучасна археологія?
— Проблем багато. Археолог повинен, по-перше, копати, по-друге, писати. Ні перше, ні друге давно не фінансується. А якщо всупереч обставинам ти власним коштом щось накопав і написав, то створив для себе велику особисту проблему. Мало того, що ти власноруч накопав матеріал, написав книгу, сам проілюстрував її, ти маєш за свій же кошт все це видати. А наукові видання не є бестселерами, тобто їхній продаж ніколи не поверне витрачені гроші. Про додатковий заробіток взагалі не йдеться. Навіть у радянські часи передбачалися кошти на видання наукових книжок, а в наш час ми навіть не мріємо про таке. Сучасна українська археологія, як кажуть, це «закат солнца вручную».
В умовах ігнорування науки державою залучати молодь в археологію морально важко. Адже починаючим археологам у столиці нелегко, якщо ти не син олігарха. А таких серед археологів, слава Богу, немає. Коли молода людина приїздить до Києва з Тернополя чи з Луганська, щоб присвятити себе археології, їй, як мінімум, треба мати дах над головою. А квартира в столиці нині коштує стільки, що навіть професор не має можливості орендувати чи, тим більше, придбати її. Та й на аспірантську зарплату в Києві не проживеш. Усе це змушує українських археологів називати свою професію «індивідуальним трудовим підрядом з непередбачуваними наслідками». Тому саме тут збереглася рідкісна можливість проявити власну індивідуальність.
Разом з тим, я оптиміст. Оскільки усі країни світу мають власну археологію, то й в Україні вона безсмертна. Однак державі на цьому не варто спекулювати і сподіватися на ентузіазм археологів, який, однак, не безмежний. Якщо знаходимо великі гроші на футбол, на більш ніж сумнівну «священну трипільську Аратту», то пора згадати й про фахову археологію, від якої безпосередньо залежить збереження археологічної спадщини України. Тобто археологія — це не тільки наукові, але й матеріальні, моральні та політичні проблеми, без вирішення яких Україна не стане цивілізованою країною сучасної Європи.
