1. Які уроки ХХ сторіччя Ви вважаєте найбільш
важливими для подальшого розвитку цивілізації?
2. Які тенденції в розвитку українського суспільства на межі сторіч
турбують вас найбільше?
3. Місце й роль церкви в житті суспільства у нас і за кордоном.
Які вони зараз і якими Ви б хотіли їх бачити?
АНКЕТА «Дня»
1. Минуле сторіччя довело обмеженість і небезпеку однобічно
технократичного шляху розвитку цивілізації. Запровадження високих технологій
не зробило людину щасливішою. Платимо за напружений ритм життя стресами,
депресіями, які становлять похмуре тло індустріального проґресу. Трагедія
Чорнобиля внесла в постіндустріальне суспільство постійний острах виходу
модерних технологій поза контроль людини.
Ми дістали жорстокі докази згубності узалежнення людини
від влади ідеологічних доктрин. Більшовицька Росія, гітлерівський рейх,
Китай Мао Цзедуна, червоні кхмери виразно засвідчили: скрізь, де соціальна
демагогія перемагає, народ чекають розчарування, жертви, суспільні потрясіння.
На подив, чимало українців навіть після перенесених на собі соціальних
експериментів схильні повторювати спроби повернення до суспільства тоталітарної
влади ідеї над особистістю.
Ліберальна ідеологія суспільства споживання відновила давно
випробувану античним Римом концепцію підпорядкування цивілізації задоволенню
головно матеріальних потреб людини. І хоча для зголоднілої України слова
«не самим хлібом житиме людина» (Мт. 4:4) лунають двозначно, слід зважити
на гіркий досвід Заходу, якому ліберальна ідея принесла разом із матеріальним
насиченням культ насильства, падіння моралі, загальну зневіру.
2. Розчарування у власних силах, суспільна апатія. Плекання
ворожості й підозріливості до людської ініціативи.
Збереження самодостатньо консервативної настанови у свідомості
переважної частини суспільства; втеча від викликів суспільного проґресу
в марево повернення ідеального минулого: для когось — пасторального побуту
гетьманської доби, для когось — романтики визвольних змагань Директорії,
для інших — голодної рівності часів Володимира Щербицького.
Легковажне ставлення до закону і його ролі в суспільному
житті, яке чи не найміцніше об'єднує сьогодні всю спільноту на засадах
кругової поруки.
Обернення месіанських передчуттів на конкретних суспільних
лідерів. Чекаючи сильну й енерґійну особу рятівника нації від корупції
та злочинності, інші народи не раз приводили до влади диктатора. Не думаю,
що ми ґарантовані від повторення цієї помилки.
Комплекс меншовартості, що починається з копіювання американських
чи російських телепрограм і миттєвого переходу Президента України на російську
мову в присутності гостей із півночі. Зведення мотивів людської поведінки
до кількох матеріальних збудників: насичення, сексуального задоволення,
захисту життя в боротьбі з оточенням, кар'єри, збагачення. Платимо за це
початком виродження, кризою родини, карикатурно примітивними постатями
представників «нових еліт», сотнями тисяч рабів, яких постачаємо до Туреччини,
Росії, Польщі, Чехії...
3. Парадоксом є, що сьогодні Церква в Україні має більший
суспільний авторитет, ніж у західному світі, але неефективно використовує
кредит довіри, який у суспільства мусить врешті-решт вичерпатися. Фундаментальною
проблемою є здобуття Церквою фактичної незалежності від інших суспільних
інститутів і перехід до партнерських стосунків із державою. Перспектива
суспільного служіння церков — у виробленні власної соціальної доктрини
із чіткими пріоритетами, відстоюваними через політиків, що належать до
цих церков. Мусить прийти елементарна свідомість християнської солідарності,
що здолає сучасний абсурд, коли православні церкви вдаються до підтримки
атеїстів, аґностиків і неоязичників у боротьбі одна з одною.
Розрахунок бездіяльної і корисливої частини священства
полягає в державній підтримці, законодавчому захисті Православної Церкви
від конкуруючих тоталітарних сект і неорелігій. Приклад Росії, де пішли
цим шляхом, свідчить про його безперспективність.
Українські церкви входять до сучасної постіндустріальної
цивілізації не готовими до здійснення пастирської місії за її умов. Страшну
небезпеку становлять масові рукоположення у священики людей малоосвічених
і позбавлених загального виховання. Цей процес заохочується згубною гонитвою
за сфери впливу між церквами, виявленою в нарощуванні кількості парафій,
священиків, єпископів, монахів.
Ясна річ, що для будівництва храмів, утримання кліру і
причету, здійснення суспільного служіння необхідні чималі кошти. Проте
спроби їхнього знаходження нині ставлять окремі церкви в залежність від
влади, від тіньового, а часто й прямо кримінального бізнесу. Ми в посткомуністичному
світі ввійшли в смугу гучних скандалів, пов'язаних із фінансовими аферами,
де задіяні окремі священнослужителі. Незабаром мине час, коли панує кримінал,
і мені важко уявити, якими вийдуть із цього випробувального терміну церкви,
котрі тепер квапляться скористатися із шансу на прибуток.
Лише в архаїчних, відсталих суспільствах сьогодні Церква
може хизуватися пишністю інтер'єрів, багатством облачень, розмахом прийнять
і кількістю нагород прелатів. Адекватною відповіддю на виклик сучасності
є скромність побуту, функціональність внутрішнього устаткування і єпархіального
офісу, і храму, тактовність та стриманість духовних осіб. А також, звичайно,
висока духовна культура, ґрунтовна церковна й загальна освіта, глибоке
відчуття духівництвом і мирянами своєї тотожності як християн. Не ховатися
від гострих проблем за псевдопатріотичною патетикою й антизахідною демагогією,
а давати повсякденний взірець щирості, розуміння й любові кожному, хто
звертається за підтримкою та порадою, — ось єдина перспектива апостольського
служіння Церкви в Україні, як і в цілому світі.
Ведучий рубрики Валентин ПУСТОВОЙТ
Архієпископ Харківський і Полтавський Iгор IСIЧЕНКО
(Українська Автокефальна Православна Церква). Народився 28 січня 1956 р.
Закінчив філологічний факультет Харківського державного університету (1979),
богословський факультет Колеґії Патріарха Мстислава (1998). Кандидат філологічних
наук (1987). Доцент Харківського національного університету. Автор книжок
і статей з історії української літератури епохи бароко, з історії Церкви
в Україні. 1988 — 1990 рр. брав участь у створенні культурологічного товариства
«Спадщина», Товариства української мови, Народного Руху України, Харківського
православного братства, перших парафій УАПЦ у Східній Україні. Голова Всеукраїнського
братства апостола Андрія Первозваного (1991-1992). 1992 р. прийняв монаший
постриг. 1993 р. рукоположений на ієромонаха, а потім на єпископа Харківського
і Полтавського. 1996 р. призначений керуючим справами Патріархії УАПЦ.
Ректор Колеґії Патріарха Мстислава, член правління Українського Біблійного
Товариства.
