Якось я отримав листа, в якому мій однокласник скаржився, що, опинившись надовго в іншій країні, почав втрачати прямий зв’язок із рідною землею. Після повернення додому на моє запитання, як це слід розуміти, він відповів, що перестав відчувати її запах. «Ти відчував на чужині її запах — рідної землі?» — здивовано запитав я. «Так, — нехитро відповів мій приятель. — Я завжди вирізняв його з-поміж інших, тому й занепокоївся». І тоді я пригадав свого вчителя професора В. М. Пащенка. Він, гуманістичний ландшафтознавець, в одну категорію звів візуальні, вербальні, тактильні й запахові елементи ландшафту, які запам’ятовуються, особливим чином відкладаються в мозку, і сприймаються ним у знаковій формі. І закладаються в пам’яті поколінь, і передаються спадково. І тоді я зрозумів, що не метафору я маю в назві, а цілий дискурс.
КІЛЬКА НУДНИХ, АЛЕ ПОТРІБНИХ ТЕОРЕТИЧНИХ РОЗДУМІВ
Залучення до географічно-наукових дискурсів, просякнутих поняттями «ідеал», «ідеальна сутність» та «ідеальна цінність» [ландшафту], а також занурення в проблему національної ідентичності тощо зумовлює потребу відобразити ідеалізовану похідну пізнаваної дійсності, що ми визначаємо як ідея. Окреслення деяких рис нової галузі географії — геоіміджелогії (як складової частини гуманістичного ландшафтознавства) — допоможе нам у цьому.
Є багато способів розчленувати ландшафт на окремі сингулярності, тобто властиві певному ландшафтному комплексові особливості, що їх розглядають і в матеріальному, і в ідеальному аспекті, аби кожна співвідносилася одна з одною як суміжні, при тому, що всі вони не мають стати обтяжливими для понятійного узагальнення. І є безліч способів репрезентувати ландшафт вже як суму категорій загальнокультурного рівня.
Сучасне поняття «ландшафт» інтерпретує і навіть «націоналізує» смисли — відколи особливий ландшафтний спосіб світоосягання з’явився і «завоював» культуру: жоден інший не передає універсальну залежність людини від земних реалій. І збагачує її когнітивно, тому що максимально зближує іманентність видимого: «ландшафт» із трансцендентністю уявленого: «ідея». Інакше кажучи, ідея ландшафту — це сума образів навколишнього середовища. В незавершеності та нерозгаданості його форм ми завжди шукатимемо зразки неосяжної істини, а людське, переважно суспільне, втручання у світ природи розглядатимемо як фатальну необхідність. Сутнісно осяжна ідея має бути простою і зрозумілою. Так само і з поняттям національної ідеї. Вихідним пунктом (знаковим посиланням) рефлексії національного ландшафту є ідея ландшафту, а національним є образ — ландшафтний образ. Будь-яка національна ідея — це породжене екзистенцією існування в геовіртуальному просторі, або намагання відобразитися в ноосфері унікальною територіально локалізованою в земних реаліях людино-ландшафтною цілісністю.
Отже, українська національна ідея така: намагаючись відбитися у ноосфері суто українською людино-ландшафтною цілісністю, ми територіально локалізуємо себе в земних реаліях суверенною, визнаною іншими національними спільнотами державною — інтелектуально запрограмованою на розвиток у майбутньому.
ЯКІ ПІДСТАВИ МИ ДЛЯ ЦЬОГО МАЄМО: ВРАЖЕННЯ
.З рюкзаком за плечима я ступаю невеличкими кроками, і босі мої ступні відчувають то колючі стебла торішніх трав, то м’яке ганчір’я, то молоду і пружну трав’яну павутину, що обплітає ноги. Наді мною ясно-блакитне небо без жодної хмарки, за спиною — урочище Кам’яні Могили на узвишші. Берегом Молочного лиману степ обривається, але зберігаються запахи трав. Від них паморочиться в голові. Чебрецеві, полинові та інші — з тисячами химерних відтінків — аромати ці неповторні й незабутні. Тонко пахнуть поривчасті струмені сухого вітру, рине в далину їхній задумливий мікс. Щемить у грудях від цих ароматів. Минуле таїться в душі, і ось прокидається. Як непорочна юність, як чистий ранок буття. Минуле — його не забуто. Воно стоїть незабутньою вічністю і батьківщиною. У глибині пам’яті віків криється коріння сьогодення і живляться нею.
ЯКІ ПІДСТАВИ МИ ДЛЯ ЦЬОГО МАЄМО: ПІДСУМКИ
Має рацію філософ Лосєв, сказавши якось: «Вічне, рідне — воно, це минуле, стоїть десь у серці». Невинним кольором розцвітає душа, коли вона в одному пориві з іншими долями знаходить свій імператив простору. І здається, що саме тут, довкола Кам’яних Могил, тисячоліття тому відбувалося те, що сьогодні ми назвали б «космічним завершенням саме цього куточка планети». Можливо, і не історія тебе створила, а туга за твоєю красою, за твоєю цнотливістю? Sik tranzit gloria mundi 1 — і тому для народу, що знайшов свій спосіб здійснитися, ти народилася в душі як поезія, і твоє поняття звучить як метафора. Образ, образ... близький за духом образ місцевості — як тебе знайти?.. У кожного — своя реальність, і скільки людей, стільки реальностей, і ніколи не вмістяться вони в одній картині світу. Образ, образ... він створюється... не для чужинців створюється, а для «своїх», які «не продадуть», не «поділяться таємницями», хоча для них самих те, що вони відтворюють, ніколи таємницею не було. За клинописом стертих рядків ми дізнаємося, як називалися боги на цій землі. За знаками пам’яті, що знайшли відображення на стародавніх кам’яних плитах, ми простежуємо, як пролягала твоя біографія. Степовий вільний вітер — один із сенсів, що йдуть з минулого, і верби над плесом — лише картина в розумінні ледь осяжного образу. А гомін прадідівських сурм козацьких?.. Чи чується він — крізь бурі і шторми? Ще як чується!.. А інакше давно нас не було б. Нас і так намагалися і намагаються стерти з лиця землі — мовляв, немає нас, не існує, ми, мовляв, певний фантом у нашій уяві, а насправді ми є лише частина великого і неподільного цілого під назвою... вони й самі не знають, як їм правильно називатися і скільки їх насправді. Образ, аби забезпечити наступним генераціям хоч якийсь шанс відтворити свою належність саме до цієї землі, має бути стандартний. Так-то воно так. Ми всі маємо звикнути до цієї специфічної форми колективної автобіографії — з тими компонентами cogito2, що дадуть змогу наділити її вже своїми сенсами. Усе правильно, усе правильно. Але цього не досить. Самою лише уніфікацією не відбудешся — тут креатив потрібен, тут унікальність править бал.
Земля моя, край мій, У-край-на моя, — чому хтось, що вважає себе великим, продовжує називати тебе своєю околицею? І не приходити до тебе гостем — «в Україну», а навалюватися тілом: «Харчі, кажуть, дешеві в Україні, і клімат гарний».
З яких таких семантичних джерел випливає, що територія Середньої Європи її ж, Європи, є «околицею»? Околицею чого? Околицею села Москви? Так язичницького того села і в помині не було, коли месіанський тягар Христа вже ліг на плечі сліпучої Степової Еллади. Вавілон був, і Ассирія була — минули, як сон, розвіялися, як дим. Але були! На її теренах починалися вони! А інакше звідки у Святослава-воїна «оселедець»? У сина київської княгині Ольги, що прийняла християнство в Херсонесі, звідки знак належності до арійських вождів-брахманів: пасмо довгого волосся на поголеному черепі? Так, змішання доль — але ж це і є образ; так, зміщення епох — але ж це і є спадщина. Лежать ще, під руїнами й курганами, золотом горять, у надії бути знайденими, сліди тисячолітні Слави України. А що під болотами угро-фінськими — оксько-волзькими, рязано-суздальскими? Золотої Орди спадщина, Золотої Орди.
ЗА ДОБИ БРОНЗОВОЇ КУВАЛОСЯ НАШЕ АРІЙСТВО...
Наукові дослідження довели, що за доісторичних часів Пра-Україна розтікалася людськими потоками в різні сторони світу, подібно до гейзера, що періодично випліскує внутрішні свої води. Вона давала життєву силу багатьом народам, збагачуючи їх духовно. Англійський археолог, історик, лінгвіст, знавець мистецтва професор Леонард Вуллі довів, що шумери, які створили небувало високу культуру в Месопотамії, — а це межиріччя Тигру і Єфрату — прийшли туди з України. А після того, як чеський археолог Хвойка відкрив наприкінці XIX століття Трипільську культуру, вчені констатували її зв’язок із культурою хеттів, самаритян, фінікійців і шумерів. Черепи трипільців, встановили антропологи, тотожні черепам стародавніх племен Малої Азії та Близького Сходу. Безперервний розвиток території тривав аж до княжої доби. Французький археолог Мішель Буль стверджував, що арійська раса і культура, належністю до якої так хизувалися розбалансовані Гітлером німці, прийшли до Західної Європи з України. Згідно з одним з компетентних джерел, на території Пра-України вперше одомашнили коня, в землеробстві почали використовувати вола як тяглову силу, було винайдено колесо, що дало поштовх далеким масовим міграціям, і розпочався процес великого товарообміну та культурних запозичень. До широкого кола взаємин залучено було прикавказький і придунайський регіони, весь Балканський півострів, материкові землі й острови Егєїди, території Малої та Передньої Азії, Єгипту і Скандинавії. Мине зовсім небагато часу, і проляже з батьківщини трипільців торгівельна магістраль у бік Піренеїв — за таким потрібним за доби бронзи оловом, а за міддю — у бік копалень казахського дрібносопковика. Знову ж таки зі сходу, з передгір’я Алтаю, почне надходити до Європи золото; вироби з нього прикрасять житло і палаци багатьох вождів і царів. Троянська війна, оспівана в «Іліаді» Гомером, була спричинена прагненням європейських эгейців охопити своїм впливом східне узбережжя Чорного моря з його золотоносними річками і північне узбережжя, багате на зерно. Троя лягла — і світ середземноморський впритул наблизився до світу чорноморського, звідкіля сам він колись вийшов. Торговельні судна фінікійців, кораблі критян і мікенців, а також киликів, карів і лелегів могли тепер без прешкод заходити в понтійські гавані, аби трюми-палуби завантажити рудою і зерном, рибою і медом, шкурами тварин, дорогоцінними металами і витривалими рабами. Порти, що виникли в прибережній місцевості північного заходу Понту, забезпечили товарообіг і стали основами майбутнього розвитку Ольвійськой хори, а згодом і «дороги з варяг у греки». Береги Дніпра і Південного Бугу вже тоді були густо заселені людьми, які перед усім світом могли похвалитися витонченістю зброярських виробів, загалом своїм бронзово-ливарним виробництвом. Вони обмінювали предмети свого виробництва на речі, що імпортувалися, і здобували від цих купецьких операцій не збитки, а лише вигоду. На всіх проміжках майбутньої Великого водного шляху — від купецького Константинополя до варязької Сканзи — несли вони зовнішньому світові «про себе» гарний меседж. До чорноморського Сівера прямував ще однин шлях, який розпочинався в Гімалаях, виходив з території, що прилягала до верхів’їв річки Інд. Він, цей найдавніший шлях, пролягав Бактрианським нагір’ям у північно-західному напрямі, проходив через перевали Гіндукушу і вів до річки Оксос, що нині Аму-Дар’я, біля східних берегів Каспію він роздвоювався і, оминаючи море і продолжуючись у савроматських степах, доходив до Приазов’я. Тут, на кордоні Азії і Європи, що його визначив Страбон, було стародавнє святилище Кам’яні Могили, і відвідини його були сакральним сенсом всього заходу. Він продовжувався й далі — «шлях з аріїв до нових аріїв і назад» — уже просторами Степової Еллади, справжньої прабатьківщини дорійців-греків, які в межиріччях Дону й Донапру, Бугу й Донастру загартувалися в юності і вирушили в похід до Середземномор’я. Аби потім античністю своєю затьмарити всі інші цивілізації і назавжди завоювати світ.
ТАК, СЛОВ’ЯНИ МИ, ТАК, ТРІПІЛЬЦІ!..
На Правобережній Україні, де поєднуються дві ландшафтні зони — степова і лісостепова, відбулося становлення цивілізації, що умовно зветься Трипільська. Свій почесний статус «цивілізації» об’єднання хліборобних племен Придніпров’я здобуло завдяки наявності низки поселень-міст, які можна порівнянти з мегаполісами наших часів. Щодва покоління жителі реосвоювали територію, переносячи міста на інше місце. Понад два тисячолітття тривав цей сталий, відповідний екоумовам розвиток, який сьогодні визначають терміном sustainable development. У наші дні академік Микита Мойсєєв дав одне з небагатьох сутнісних визначень такого — збалансованого з природою — розвитку суспільства. Він назвав його «коеволюцією» — синхронною взаємозалежною зміною параметрів суспільства і біосфери для досягнення динамічного і сталого балансу між ними на основі законів, що визначають взаємодію суспільства і природи. І всі, хто серйозно думає про сталий розвиток, сприймають цю тезу. Вона є для них керівництвом до дії. Щодо трипільців — вони вживали інші слова, й інші вирази були у них на слуху, але суть їхня одна: всі свої дії спрямовувати на пошук організації такої життєдіяльності людей, яка здатна забезпечити гідне продовження роду і майбутнє людства на Землі. Останні слова визначають трипільську культуру як онтологічно сутнісну, яка на практиці сформулювала критерії розумного розвитку людства і організувала його підтримувану форму, довівши цим самим своє всесвітньо-історичне значення, хоч би як банально і заштамповано це звучало. Назвіть ще одну таку культуру на земній кулі, таку цивілізацію, яка безболісно для довкілля і неагресивно щодо інших — близьких і далеких — народів проіснувала б понад дві тисячі років? Немає такої більше культури, і цивілізації немає! Як підсумок багатовікових зусиль трипільців ми, жителі сучасної України, дотримуємося парадигми збалансованого розвитку і згодні дотриматися рівноваги між потенціалом природи і посильними вимогами до неї. Ось і виявляється, що живе в українцях душа трипільців! І дедалі більше проявляється вона в людях, які не просто заселили територію, а скуштували її сіль. А все тому, що горить у них вогник, що має стосунок до пам’яті землі, до заповіту предків — невмирущий дух трипільської культури горить! Так тліє вуглинка під купою хмизу і чекає свого часу. Ген трипільця, спадкоємця пракультур Балкан і Малої Азії, проявлявся і за бронзової доби, і за «залізної доби», жив у скіфах, у носіях і придніпровської зарубинської культури, і причорноморської черняхівської. У їхніх нащадках русинах. І в будинах, лісових мешканцях, що займали великі простори лівобережного лісостепу. І в неврах, які були північною групою праславян. І в прибзьких алізонах — нащадках осілих кіммерійців. І в причорноморських калліпідах — змішаних із скіфами еллінах. Ймовірно, що саме в цей час остаточно складається і спільнослов’янська етнічна свідомість і самоназва «с/к/лавени» — «слов’яни», яку Геродот записав як «сколоти».
1 Sic transit gloria mundi — тут: вся слава світу проходить крізь тебе (лат.)
2 пізнання (лат.)
