«Скажіть, а у вас є щось із Забужко? А Жадан? Залишилась тільки поезія? Шкода, поезії його я не дуже сприймаю... Історія України для дітей! А можна декілька примірників для бібліотеки? Це ж скарб! А чи немає у вас літератури про йогу? А щось зі східної філософії?..» — люди найширших вікових та соціальних категорій налітають на книжкову ятку, як бджоли на мед. Ні, це не Форум видавців, як може видатись на перший погляд. Це Донбас, місто Рубіжне Луганської області. У цьому місті з населенням близько 70 тисяч людей немає жодної книгарні. Фестиваль «Із країни в Україну», який подорожує звільненими від терористів містами, тамує літературний та культурний голод. У депресивних, по суті, регіонах, де, за великим рахунком, і поняття фестивалю раніше не знали.
МИСТЕЦЬКА РОТА
Організатор проекту «З країни в Україну», поет і бард Денис Блощинський розповідає, що ідея з’явилася під час музичних концертів у військових частинах. На одному з них у Харківській області артисти почули моторошну історію про те, як родину командира частини місцеві жителі тричі захоплювали в заручники під час появи майбутніх терористичних об’єднань. «Ми зрозуміли, що треба щось робити, просто концертів замало! — розповідає Денис. — Потрібно показувати людям, що те, чого вони бояться й від чого намагаються відмежовуватися — Україна, — насправді прекрасна країна з дивовижними традиціями і культурою».
Два автобуси, фура й автівка рухаються містами Донбасу й дорогою заїжджають до військових і добровольчих постів. Для останніх — гуманітарка, музика й спілкування, а для перших — фестиваль із концертом, кінопоказом, фотовиставкою, поетичними читаннями, майстер-класами з гончарства та хенд-мейду, інтерактивними іграми для дітей. Окрема частина «контрабанди» — це книжки «Відкритої бібліотеки». Ініціатива зі збирання різноманітної літератури тривала впродовж місяця в одній із центральних кнайп столиці, жителів східних областей підтримали сучасні письменники та історики, котрі надали свої праці. За задумкою, книжки мали бути роздані безкоштовно в процесі інтерактивного спілкування: перш ніж взяти подарунок, людина мала пояснити, чому саме ця книжка прийшлася їй до душі.
20 ВЕРЕСНЯ, ОДЕСЬКИЙ ГУРТ «НУМЕР 482» ВИСТУПАЄ У СЄВЕРОДОНЕЦЬКУ / ФОТО ВІКТОРА ТІМОХІНА
Цього разу фестиваль проїхався містами Рубіжне, Сєверодонецьк та Лисичанськ, перед тим об’єктами арт-вторгнення стали Слов’янськ, Дружківка і Краматорськ. На черзі — Артемівськ, Константинівка, Сватове, Попасна, Старобільськ, Маріуполь, інші міста. Підтримку гастролерам — помешкання й харчування — забезпечують місцеві підприємці, котрі в таких спосіб прагнуть допомогти регіону. Скільки можуть — допомагають місцеві патріотичні об’єднання: в Рубіжному — «Колос», в Сєверодонецьку — «Очищение», в Лисичанську — «Творча молодь Лисичанська».
КНИЖКОВИЙ ГОЛОД
«Я — художник-графік, ілюстрації цієї книжки надихатимуть мене, писатиму картини на парканах!» — пояснює літня жінка. «Маленький Принц» українською!» — захоплено вигукує дівчинка років десяти, хапаючи видання «Кальварії». Ця ж книжка привернула увагу іншої жінки, й вона тягне її до себе: «Я бібліотекар, так цю книгу зможе прочитати ціле місто, будь ласка, віддайте мені!» — ледь не кричить вона, і ти мимоволі підкорюєшся голосу раціо й віддаєш книжку бібліотекарці.
Біля ятки скупчилося багато дітлахів, більшість із них просить детективи або... літературу з історії. «Це історія для дорослих — для студентів!» — пояснюєш школяреві років 12-ти. «Я знаю, та нічого — я читаю такі книжки!» — гаряче переконує той.
У Рубіжному вчителька приносить на ятку книжки, зібрані всією школою № 8 — такий собі подарунок у відповідь. Жінка ніяково просить записати десь, що її школа долучилася до проекту. Хлопець, почувши це, негайно підхоплюється: «О, а в мене є хороша добірка наукової фантастики, я теж можу її принести!»
Люди на площах дякують, кажуть, що наш приїзд став променем світла у суцільному мороку. Дехто дорікає, що приїхали запізно. Несуть яблука, цукерки, кошти на потреби військових і для наступних гастролей. Їхня реакція на наш приїзд і кількість інтелігентних, освічених та проукраїнськи налаштованих людей вражає до щему й боляче контрастує з картинкою «дикого» Донбасу, від якого «слід відгородитися бетонним муром».
Вечірня програма — виступи гуртів «Телері», «Неспроста», «428», поетичні читання українською та російською мовами, а також показ короткометражного кіно гурту «Вавилон-13», учасники якого тут же знімають чергову картину. Артисти «запалюють» публіку, люди — відриваються. Панує атмосфера драйву і свята.
ІЛЛІЧ ТА ВАТА
Можна вважати це за збіг обставин, а не кармічний зв’язок, але протягом останнього вояжу спостерігалася чітка залежність між вождем пролетаріату і концентрацією ворожості до гастролерів. Так, у Рубіжному від Леніна не залишилося й сліду, і жодного прояву агресії з боку місцевих мешканців до нас не було. У Сєверодонецьку маячив сиротливий постамент із жовто-блакитним прапором. Серед деяких мешканців панував страх — чимало охочих прийти на концерт не наважились на це: «А раптом «вони» повернуться й дізнаються, що ми були на тому концерті!» — казали місцеві знайомі артистам у слухавку...
У Лисичанську маячив гігантський кам’яний бовван, скинути якого означало би перетворити центральну площу на яр. Саме там на експедицію чекало найбільше несподіванок. Спочатку не вийшло з ночівлею — напередодні поселення надійшла інформація, що проти приїжджих готуються провокації, тож артистам довелося негайно шукати притулок в одному із санаторіїв сусідніх селищ. Місцевій міліції на допомогу прийшли хлопці батальйону «Тернопіль», котрі під час заходу оберігали порядок на площі та прилеглих вулицях. А ввечері під час концерту «гостинна» міська влада знеструмила сцену. Проте свято тривало — бійці батальйону «Львів», котрі з’явилися під вечір послухати концерт і допомогти побратимам із «Тернополя», оперативно підключили генератор, і світло та звук відновилися. Можна було зустріти людей, які надавали перевагу російськомовній літературі, а перехожі на вулицях кричали услід: «бандерівці!». Часом у людях проявлявся відвертий страх спілкування — на миролюбне запитання: «Чому ви хочете взяти саме цю річ?» — дехто клав книжку на ятку і квапився піти геть. Дехто, навпаки, поспішав мовчки забрати книжку, або навіть прихопити ще — попри правило «по одній книжці на руки»...
Дехто недовірливо брав історичну літературу, бурмочучи: «Почитаем и эту версию». Така категорія — тих, хто вагається і прагне критично усе осмислювати, — певно, найцінніша з усіх.
Крім книжок, роздавали чотири інформаційних брошури: «Історія України» — енциклопедичні відомості з усіх епох, «Украина любит свой Донбасс, Донбасс любит свою Украину» — питання і відповіді щодо найсуперечливіших моментів історії та сучасності регіону; «Разрушая стереотипы. Ответы на 15 мифов российской пропаганды», а також добірка викритих фактів дезінформації «Правда или ложь. Самые отвратительные ляпы российских СМИ о событиях на востоке Украины».
ПОЕЗІЯ В ОКОПАХ
У батальйоні «Айдар» нас приймають «на ура». Тут вистачає провізії та амуніції, проте дуже бракує надії. Тому за жартівливі злободенні пісні та поетичні читання хлопці гаряче дякують — мовляв, гарно підняли бойовий дух. Львів’янин із позивним «Пушкін» зачитує свої вірші — пам’яті загиблим побратимам. Боєць на прізвисько «Балу», котрий, як він сам зізнається, «спокутує гріхи кров’ю», співає для нас псалом — не знімаючи «калаша» з плеча. Від цього стоїть ком у горлі. Водночас хлопці кепкують, перепрошують, що не можуть почастувати нас російськими немовлятами — «останнього з’їли вранці, тепер треба чекати, коли нових надішлють».
Батальйон «Тернопіль» стоїть на одній базі з бійцями МВС України. Голова місцевої міліції — уродженець Волині, проте вже понад десять років мешкає тут. Його дружина — з Луганська. Вона і двоє доньок приходять послухати наш виступ, коли ми завітаємо у гості до бійців. «Я сильно ризикую, що приводжу сюди сім’ю, — зізнається чоловік, — але я не бачу іншого способу показати людям, що не треба боятися й ховатися». За словами начальника міліції, коли місто захопили бойовики, із 300 його підлеглих 80 відмовилися присягати на вірність так званої ЛНР і долучилися до українських бійців.
Наостанок заїжджаємо до батальйону «Львів». Їхню базу нещодавно вдалося відбити у терористів, тож пересуватися територією треба обережно — невідомо що може бути приховано у траві обабіч доріжок. Кажуть, днями сюди потрапив ворожий диверсант. Під ногами купа гільз — забираємо як сувеніри в кишені. Львів’яни жартома погрожують нам полоном: «Не поїдете, доки не вип’єте всіх «сліз Волині» (настоянка на журавлині).
Проект «Із країни в Україну» — насамперед хід інформаційної війни. Покликаний зруйнувати низку штучно зведених кордонів між людьми і зруйнувати стереотипи про «маргіналів-східняків», «продажних ментів», «пихатих столичних», «фашистів-западенців» та низку інших народних страшилок. «Спочатку плануємо привести контент на схід, налагодити зв’язки, укріпити ті, що вже є, а потім почати формувати спільний культурний простір, — розповідає організатор проекту. — А ось коли хлопці зі східних областей почнуть масово приїздити зі своїми проектами до Києва, до Львова, привозити власне бачення сучасного світу — ось тоді можна буде вважати, що ми досягли своєї мети».
І наостанок, квінтесенцією фестивального туру виявилася фраза немолодого чоловіка, котрий шукав історичну літературу на нашій ятці в Лисичанську: «Дякую, що нагадали нам, що можна не лише брати, а й давати!».
