Перші
кроки в опановуванні правил дорожнього руху і навичок водіння здалися мені
на диво успішними. За винятком кількох подряпин на досить новому «Москвичі»
та постійного нервового поту на лобі, пересування на автомобілі видалося
вельми цікавим і захоплюючим заняттям. До того моменту, коли доля дала
можливість випробувати себе у більш серйозній справі.
Мала відбутися поїздка на досить значну відстань від Києва до Конотопа.
І перші прикрощі не примусили себе довго чекати. Біля селища з незрозумілою
назвою Кіпті — пост ДАІ. Зменшую швидкість. Даішник діловито показує в
бік — думки плутаються, що ж все-таки порушив? Виходжу з машини, віддаю
документи. Близько хвилини він мовчки вивчає їх. Потім повертається у бік
поста й не поспішаючи рухається в його напрямку. Я мовчки шкандибаю за
ним.
— Штраф — мінімум 10, максимум 17 гривень! — безапеляційно заявляє він.
Я починаю запинатися, намагаючись видавити з себе членороздільні звуки:
— За що?
— А мої діти не будуть ждати, поки ти порушиш, — ламаною українською
пояснює старшина, не підіймаючи голови та дописуючи свій вердикт. І додає:
— У мене план.
«Планове» пояснення примушує замовкнути й потягнутися по гаманця.
Зітхаючи, сідаю за кермо, так і не вияснивши для себе, чого ж чекати
далі.
А далі — веселіше. Від’їхавши кілометрів п’ятдесят Московською трасою,
помітив у кущах «Жигулі» дорожньої інспекції. Серце завмерло, піт на лобі
висох, гаманець у кишені «заворушився»... Врятував мене «Мерседес», який,
«не дивлячись на обличчя», лихо обігнав мене і відразу ж потрапив у палкі
обійми усміхнених даішників.
Пронесло!.. Тріумфую я і рухаюся далі. Однак, не встигнувши проїхати
і тридцяти кілометрів, потрапляю до селища Вертієвка, де ВСЕ знову повторилося.
Даішник зробив рух у бік. Я вийшов із машини і, навіть не питаючи, що трапилося,
простяг документи. Він, видно, відчув слабинку в моїй приреченій поведінці,
і для більшої грізності вивернув з-за спини обрізаний «калашник». Якийсь
автолюбитель із пивним черевцем доводив збоку свою «невинність», а я мовчки
побрів у бік поста.
— А шо там у вас? — зав’язував розмову даішник.
Я здивовано повернув у його бік голову.
— Чорнобиль знову бабахнув? — продовжував він, уже виписуючи черговий
штраф.
Бажання щось розказувати не було. Заплативши «данину», я мовчки віддалився.
І лиш коли сідав, почув уривки розмови «пивного любителя» та сержанта ДАІ.
— Мені шо, кожному виставляти шлагбаум?.. Мені вже обідати пора, а грошей
не назбирали...
І тут я зрозумів, що перед постом стояв шлагбаум, на якому висів знак
«СТОП» — обов’язкова зупинка. Його спеціально відкривали, й на цьому «порушенні»
заробляли гроші. Далі я їхав дуже пильно і перед черговим постом ДАІ настільки
перестарався із зупинкою, що мій «Москвич» просто заглох. Під єхидні усмішки
даішників я кілька разів тремтячими руками намагався завести двигун. Коли
він усе ж таки піддався, машина різко стартувала і, обдавши дорожню міліцію
клубками диму, понесла мене вперед. Уперед до чергового поста...
На зворотному шляху гаманець мій був пустий. По дорозі я нарахував вісім
місць, де мене могли зупинити. Однак чи то міліція відчувала, що з мене
немає чого взяти, чи то я дійсно їхав «за правилами», та до Києва я доїхав
благополучно.
