У «Дні» від 20.09 ц.р. було надруковано два матеріали, присвячені мовним проблемам. У першому з них — «Рукописи горять! (Чому ми послуговуємося кримінальним арго, сленгами та жаргонами?)» — опубліковано думки з проблем деформації мови, висловлені такими відомими особистостями, як письменник Василь Шкляр, фольклорист, поет Юрій Лисенко (Позаяк) та культуролог Вадим Скуратівський. Ці думки у мене особисто будь- яких заперечень не викликають. Бажання подискутувати викликає інший матеріал цієї сторінки: інтерв’ю головного редактора наукового журналу «Мова і культура» Дмитра Бураго.
Щодо «реформи мови Миколи Жулинського» (саме так висловились інтерв’юери) п. Бураго стверджує: «Реформа повинна бути підготовлена самою мовою. Вона повинна відобразити внутрішні зміни, які переходять у закономірність. Говорити про такі зміни в українській мові рано». Із цим можна було б цілком погодитись, якби не одна «дрібничка» — історична: протягом десятиріч українська мова підганялась (у тому числі, й через правопис) під стандарти іншої мови — російської. Тобто русифікації піддавались не лише українці, а й їхня рідна мова: залишаючись загалом українською, вона набувала рис російської, відчутною мірою втрачала самобутність, українськість. А через такий механізм змінювали світосприйняття, менталітет українця, наближали його до світосприйняття й менталітету росіянина. Робилося це задля того, аби українець питав: «Кака разниця, на якой мове балакати? Хоча краще, конечно-шо, по-руськи»; не вважав себе іншим від росіянина; не читав, не писав і, головне, не думав українською; аби Україна, навіть залишаючись формально незалежною, уявлялась йому нічим більшим, ніж філіалом Росії, без поради, а то й вказівки якої, — ані кроку; аби бачили сни й плакали російською мовою не лише Б. Чичибабін, якого згадує Д. Бураго, не лише М. Зощенко і Ю. Олеша, про яких йдеться у коментарі В. Скуратівського, а й М. Гоголь, В. Короленко, М. Волошин, І. Еренбург, К. Паустовський та багато- багато інших, і не тільки літераторів. Чи не занадто щедра подать, що сплачували українці своїм «благодійникам»?.. Чи те ж місце, що зараз, посідала б Україна у світі, якби усі вони, згадані й не згадані, бачили сни українською? Тож русифікувати українців було справою вельми прибутковою.
Для того, щоб подібне відбувалось не лише за царських, а й за радянських часів, більшовиками було скасовано розроблений 1929-го року видатними українськими вченими-мовознавцями «Український правопис» — вже надто чітко проглядали в ньому відмінності української мови від російської, українця від росіянина. А це аж ніяк не відповідало «генеральному курсу Коммунистической партии на сближение языков и народов и создание единой исторической общности — советского народа» (совка).
«Реформи мови Миколи Жулинського» — не що інше, як розробка проекту змін у діючому на сьогодні «Українському правописі», якими були б усунуті штучні нашарування, що з’явилися у ньому за останні десятиріччя і які не відповідають принциповим засадам українського правопису, української лексики, української мови загалом. Завдяки запровадженню пропонованих змін, український правопис і мова загалом мають повернутися до першоджерел. Лише за таких умов мова зможе нормально функціонувати й розвиватися.
Оцінюючи рішення Нацради України з ТБ і радіо, «згідно з яким усі канали повинні через рік говорити українською», п. Бураго зазначає: «Думаю, це нереально». На підтвердження цієї думки він згадує мудрого короля, героя казки А. де Сент-Екзюпері «Маленький принц», і доходить висновку: «... Краще дочекатись сприятливих умов, а умови будуть сприятливими тільки в певний час доби за календарем». Коли ж, нарешті, дочекаємося тих «сприятливих умов» і настане той «певний час»? Коли українців, які дивляться сни українською, потрібно буде реєструвати у «Червоній книзі зникаючих видів»? Або коли на одну книжку, видрукувану українською мовою, друкуватимуть не 56, а 156 російською? Чи, може, тоді, коли українського слова вже не почути буде в останньому селі? Можливо, у вирішенні мовного питання нам іти тим же «ефективним» шляхом, що й у вирішенні економічного: «до основанья, а затем...»? Досвід доводить, що, йдучи саме таким шляхом, ми невдовзі дивуватимемо світ темпами розвитку...
Дмитро Бураго каже: «Можна за один-два роки навчити всіх українській мові (до речі, української мови. — Ю. С. ), але примусити мислити цією мовою неможливо». Абсолютно справедливо: можна оволодіти японською, турецькою, іншими мовами, але при тому ніколи в житті цими мовами не мислити. Та чому ж ті євреї, які переїздять до Ізраїлю, доволі швидко починають не лише читати, розмовляти, а й мислити на івриті? Тому що вони не тільки обов’язково вивчають ту мову на курсах за рахунок держави, а й потрапляють у, якщо можна так висловитись, івритомовне середовище: іврит домінує в органах влади, засобах масової інформації, освіті, науці, культурі, виробництві, у друкованій продукції тощо. Так має бути і в нас, але, зрозуміло, із мовою українською. Тому рішення Нацради з ТБ і радіо, про яке йшлося вище, слід лише вітати: якщо воно справді буде виконуватись такими впливовими засобами масової інформації, як телебачення та радіо, то неодмінно сприятиме тому, щоб українська мова посіла належне їй місце в житті українського суспільства.
«Проблема суржику — це не проблема двох споріднених мов», — стверджує п. Бураго. Якщо абстрагуватись від конкретних обставин, тобто виходити з того, що ці мови функціонують на окремих територіях, то заперечувати щойно наведене твердження немає підстав. Та справа в тому, що дві мови — українська і російська — одночасно функціонують на одній території — на усій території України. У науці такий стан визначається терміном «двомовність». А жодна людина, тим більш головний редактор наукового журналу «Мова і культура», не має морального права виходити зі своїми міркуваннями з мовного питання на широкий загал без глибокого усвідомлення того, до чого та двомовність призводить. Переважна більшість соціолінгвістів світу вважає, що коли якась людська спільнота переживає стан двомовності, то між двома мовами НЕОДМІННО точиться, в буквальному розумінні слова, війна не на життя, а на смерть: ОДНА З МОВ ПЕРЕМАГАЄ ІНШУ, ПОГЛИНАЮЧИ ЇЇ. ТОБТО ОДНА З МОВ ПЕРЕХОДИТЬ У СТАН МЕРТВИХ. НАРОД — НОСІЙ ЦІЄЇ МОВИ — ПЕРЕСТАЄ ЕТНІЧНО ІСНУВАТИ. Суржик же — лише один із проявів процесу поглинання.
Насамкінець зауважу, що обидва згаданi матеріали мають один недолік: не містять пропозицій щодо шляхів виходу з ситуації, що склалася. Між тим, один із найдієвіших засобів підвищення культури мови: формування української національної інтелігенції. Головним чином — через гуманітаризацію нашої освіти (див. «День» від 20.07.2001 р. ).
І ще. Досі точиться дискусія, в якому віці — шести- чи семирічному — віддавати дітей до школи. На мій погляд, у семирічному. Але навчання у дошкільних дитячих закладах має бути організоване таким чином, щоб за два роки, що передують вступу до школи, малюки цілком оволодівали тією сумою знань та навичок, якою зараз вони оволодівають після закінчення першого класу. Батьків тих дітей, які не відвідують дошкільних дитячих закладів, слід зобов’язати двічі на тиждень приводити своїх дітлахів у ці заклади (кожного разу на два уроки). Це дасть змогу компенсувати половину тих навчальних годин, що втратить школа в результаті скорочення терміну навчання. Другу половину можна компенсувати в інший спосіб. У багатьох країнах літні канікули у школярів тривають не три, а два місяці. Тож чи не варто й нам зробити те саме? По місяцю у кожний з десяти років — ось вам і десять місяців. Запровадження пропонованого дасть змогу не лише зберегти ту кількість уроків, які учні відвідують зараз, а й надавати щотижня школярам 1-го та 2-го класів ще один вільний від занять день — приміром, середу. Як педагог за освітою, стверджую, що це їм вкрай необхідно. Доплачувати ж учителям за зайвий місяць занять потреби немає. Бо зараз із 25-го травня по той день, коли йдуть у відпустку, своєю основною роботою вони не займаються.
