Маленький кругленький чоловічок, який підвівся з ліжка, щоб подати мені руку, виламувався за стандарти пересічного готельного сусіда. Був лисий, на потилиці кучерявий, носив баки, на носі мав окуляри, а біля вуха слуховий апарат, дроти від якого спускалися в червону кишеню, нашиту поверх матроської тільняшки. Труси, смугасті, як матрац, не ховали мавпячої волохатості ніг, крізь яку визирали рожеві колінця.
— Я — Симоненков, — відрекомендувався він. — Кандидат энтомологических наук. Любитель-таксидермист, и люблю пиво.
«Ентомологічні науки», вочевидь, були жартом, бо комахознавців атестують як біологів; таксидермія — це цікаво, бо вражає вправність, із якою люди вміють робити опудало з горобця чи слона; не сподобалося оте «в», яке однозначно засвідчувало скаліченість нормального українського прізвища. Коли я розпакувався та порозкладав свої причандали, сусід поцікавився:
— В шашки играете? Только не отказывайтесь, умоляю.
— В «чапаева». С пионерских лет.
— Говорите громче, вас не слышат.
— Не играю в шашки!!!
— Я так и думал. У шашистов особое выражение.
— Выражение чего?!!
—Не надо так орать. Пива хотите?
З-під ліжка Симоненков вийняв почату пляшку, але я відмовився. Він закинув голову й почав заливати рідину, не торкаючись пляшкою губ.
— А чучела у вас с собой нет? — поцікавився я.
— Есть, конечно, — відповів Симоненков. — Чучело с собой — это я сам. И вы для себя тоже. Опудало.
— Ви знаєте українську?
— Так я ж із Краснодара. Трохи знаю, чом би й ні?
Чи випадало комусь із вас, добірне товариство, пробитися зі своєю книгою в ленінградське видавництво «Наука»? Якщо таке траплялося, то знаєте, що науковий рівень вашого твору був чимось, що не підлягало обговоренню: «тюльку» не друкували. Лишалося малозрозуміле плетиво уподобань тих людей, які відповідали за видавничу тематику. На це не було ради. Навіть київські торти й горілку з перцем — так мене вчили — можна було возити на береги Неви лише після того, як книга вже потрапляла до робочого плану. Так чи інакше, але справа зробилася. Гарного літнього дня я переступив поріг видавництва, щоб «довести» рукопис, працюючи з редактором. Така робота може бути приємністю (якщо редактор розумний) або прокляттям (якщо трапиться упертюх, котрий тішиться владою над автором). Я вже мав і таких, і сяких. Їдучи до Ленінграда, знав абсолютну зброю: речення, чи абзац, чи навіть невеликий параграф, стосовно яких не щастить домовитися, треба викреслювати, і це буде найдешевшою платнею за редакторське свавілля.
У тилах Ермітажу лишалися, як виявилося, непрезентабельні халупи на два-три поверхи, одна з яких була готелем. Вікна або не зачинялися, або не відчинялися, двері від шафи для одягу стояли під стіною, столи та стільці мали по три ніжки. Але народу жило море, тож для екранізації Ільфа та Петрова можна було б знімати Воронячу слобідку без додаткових декорацій.
— Не сломайте конечность, — порадив мені Симоненков, коли пізно ввечері я повернувся до готелю. — Вон там… видите? В полу дыра, если угодно — отверстие. Как лучше сказать?
Я находився містом і хотів спати. Нашвидкуруч приготував чай, з’їв домашній бутерброд, і ліг. Перша зустріч із редактором мала відбутися завтра о дванадцятій, відтак зранку матиму час, щоб переглянути рукопис (який і так знав напам’ять). Прокинувся я задовго до ранку — начебто сам по собі, але не зовсім. Симоненков — тихенько, був босий, — сюди-туди вештався кімнатою, жестикулював, здіймав руки до стелі, а тоді обережно, щоб не грюкнути, опустився навколішки і почав бити поклони, мало не опускаючи голову в «отверстие». В Ленінграді квітували білі ночі, й у містичному світлі неприродньо ясного неба ця пантоміма була вельми виразною. Не знаю, чи підтвердила б це статистика, але маленькі й кругленькі здаються мені не схильними до шизофренії, тож я спокійно поцікавився:
— В шашки играете?
— Говорите громче, — порадив Симоненков, — а подглядывать некрасиво, жуть!
Сів на ліжко й залив у себе дещицю пива, не маючи, вочевидь, бажання щось пояснювати. Я трохи покрутився і заснув, хоча й дратувався: цей комахознавець перебрав на свою персону мої думки, коли десь там чигає хижий редактор із червоним олівцем.
Коли я прокинувся, Симоненкова вже не було. На підвіконні стояли порожні пляшки та непомитий після гоління помазок; бракувало невипраних шкарпеток.
Редактором виявився ніякого зросту з ніяким обличчям і ніяким голосом доктор наук одного з науково-дослідних інститутів. У видавництві просто підробляв, відтак іще не мав того апломбу в стосунках із авторами, який заважає співпраці. Дав мені шкільний зошит зі своїми зауваженнями; ми домовилися кожного ранку обговорювати те, що я виправив, і те, з чим не погоджуюся. Влаштувавшись тут же, на східцях видавництва, я переглянув зошит і з полегкістю зітхнув, побачивши, що йдеться здебільшого про технічну правку, повтори чи пропущені слова або рядки (чого, не маючи бодай крихти коректорського хисту, не помічаю у віддрукованих машиністкою текстах). Світило сонечко, біля знаменитого сфінкса фотографувалися туристи, а блякла невська вода віддзеркалювала пухнасті хмари.
Години півтори я просидів у Літньому саду, гортаючи папери на колінах, і з чистою совістю помандрував уздовж Невського проспекту. Додивлявся до людей і марно намагався визначити, в чому саме полягає різниця між обличчями петербуржців і москвичів, хоча різниця була дуже помітною.
Симоненков спав, підклавши руку під щічку, але відразу прокинувся і заатакував:
— Если я глухой, то не надо топать ногами.
— Пшепрашам пана.
— Это — в смысле «пардон»?
— Ентшульдіген зі, бітте. Ваш слуховой аппарат лежит на подоконнике.
— Дерьмо, а не аппарат. Свистит, что сам захочет. Заспіваємо?
Що може співати Симоненков із Краснодара, щоб похвалитися перед кимось із України своїм «коренями»? «Розпрягайте, хлопці, коні…» — і нема на те ради. Я, позбавлений співочого дару, трохи помугикав, а тоді запитав:
— А які ще пісні співають на Кубані?
— «Подмосковные вечера»! — відрізав Симоненков. — Мы, собственно, не хохлы, а бастарды. Вы знаете такое слово?
— Байстрюки, — сказав я, щоб помститися за «хохлів».
— Ну, неправда… Лично я — пчеловод. — Симоненков засміявся — по-людськи, без того малорозумного вивиху, який постійно відчувався в його інтонаціях. — И никакой я не кандидат… это заметно?
Його звання мене не обходило; радше я хотів дізнатися, що за виставу він влаштував серед ночі, вимахуючи руками й падаючи навколішки. Але про це мій сусід не говорив, а я не допитувався.
Попрацювавши трохи ввечері й трохи вранці, на зустріч із редактором я поніс сторінок сто виправленого тексту; лише одна чи дві позиції мали не технічний, а смисловий відтінок, і я вже почав думати про квиток на Київ. Як виявилося, передчасно.
Тієї ночі Симоненков виліз на стіл і, молитовно склавши руки, перехилився у відчинене вікно. Третій поверх не дуже високий, але якщо головою вниз — вистачить.
— Что вы там бормочете? — запитав я, побачивши, що він ворушить губами.
— Спасу от вас нет! — огризнувся він. — Говорите громче, я плохо вижу.
— Вызвать к вам психбригаду?
Несподівано легко Симоненков зіскочив зі столу (підлога хруснула), сів на хиткий стілець, зняв окуляри, причепив слуховий апарат і заплакав — трохи штучно, з собачим підвивом.
— Что тут у вас происходит? — поцікавилася чергова, просунувши голову в двері. — Понажирались, да?
— О, мадам! — зірвався на ноги Симоненков. — О, мадам! И я не тот, и вы уже не та… Живете вы с красивым добрым мужем, и не нужна вам эта суета, и сам я вам ни капельки не нужен…
— Ложился бы ты!
Чергова покліпала очима і зникла.
— С хорошим умным мужем, — поправив я. — Нечего перевирать классиков.
— А вы почем знаете? — мляво відгукнувся Симоненков і вийняв з-під ліжка пляшку пива. — Целенькая… Хотите?
Ми випили пива і полягали. Що сусід «при собі» і не потребує психбригади, було зрозуміло, але в яку гру він грається, я не знав.
Наступного ранку Симоненков знову зник раніше, ніж я прокинувся. Стосунки з редактором трохи зіпсувалися. Про кілька важливих для мене тез щодо еволюційно-генетичних механізмів старіння редактор мав свої уявлення. Загалом я вже звик, що люди вважають себе знавцями геронтології лише тому, що мають стареньку матір. Викреслювати — за своєю методою — дискусійні абзаци я не хотів, відтак вирішив переписати їх іншими словами, не змінюючи змісту. Це дратувало; коли десь о п’ятій на порозі матеріалізувався веселий Симоненков, я зустрів його стримано. Сусід мовчки розклав на ліжку папери, читав і щось виправляв напереміну однією з трьох кольорових ручок. Нарешті не втримався:
— Вы что — совсем не любите мед?
— Совсем.
— Надо же… Смотрите сюда! — Він витяг з-під ліжка велику валізу, розкрив і показав з десяток банок і баночок із різного кольору медами.
Уночі я не прокидався і симоненкових пантомім не бачив. А близько дев’ятої вже сперечався з редактором. Розійшлися навзаєм незадоволені собою, вирішивши повернутися до дискусійного місця пізніше. І тут у редакційну кімнату зайшов Симоненков у піджаку з двома медалями, яких я раніше не бачив, і розставив на столах меди й медочки («это гречиха… а это клеверный»), щоразу додаючи «дегустационный… дегустационный…»
Симоненков наздогнав мене у вестибулі й збуджено сказав:
— Все, пестик им в тычинку! Избавился… У меня книга по пчелам, а у вас? — Але насправді все лише починалося: схопивши мене за рукав, він зазирнув у вічі. — Умоляю… меня принимают в театр… пойдемте на прослушивание, а? По-человечески!
— Будете бить поклоны и плясать?
— Запросто! Пойдемте?
— А какой театр?
— Да так, ерунда… Важно зацепиться.
Симоненков заховав у кишеню окуляри та слуховий апарат, зупинив таксі й повіз мене туди, де будинки були довгі й закопчені. Ми трохи почекали у вестибулі якогось клубу, а тоді прийшла дама, схожа на коцюбу, і тицьнула пальцем у мій бік:
— Вы, что ли, провинциальный гений? — Здивувалася, що геній — не я, і розвеселилася, оглянувши Симоненкова, — басни будете читать или монолог дяди Вани?
Спочатку Симоненков читав великі уривки з «Дами з собачкою». Це було щиро й зворушливо — і по-сценічному, і по-людськи. А тоді почав нецікаво декламувати нецікаві вірші.
— Ну, как я выглядел? — прилаштувавши слуховий апарат, запитав він на вулиці.
— А как вы будете на сцене… ну, из-за ушей?
— По губам читаю… не понравилось?
— А чего вы на стол вылазили… и поклоны эти?
— Король Лир. — Із двох його медалей одна, жовтенька, була така, як у всіх, хто служив під час війни, а інша, біла — «За отвагу»; якби в мене була така, носив би її на лобі; перехопивши мій погляд, Симоненков пояснив, — я был батарейным сиротой.
— Как это?
— Ну, сын полка, что ли… Какого к черту полка — на батарее меня прятали от начальства, как собачонку. Потом уже обладилось.
— А уши…
— Уши — контузия. А, черт… — Він підхопив свою валізу і дременув назад до клубу; повернувшись, пояснив, — забыл мед отдать, а теперь чемоданчик пустой.
— Уедете в театр — а пасека?
— Что — пасека? У меня темперамент!
Симоненков поставив валізу «на попа», причесав свою лисину — і раптом рушив по колу, гостро зігнувши руки в ліктях, ступаючи з п’ят на пальці та примовляючи-приспівуючи якусь нісенітницю: «Ах, красавица-мадам, на шелках заплаточки! Я принес вам чемодан — в чемодане тапочки». Не знаю, що це було; вочевидь, щось чаплінське, бо дивитися на це з кожним кроком бджоляра ставало дедалі сумніше і дедалі смішніше; скидалося, що Симоненкову треба було б пробиватися не на сцену, а на арену — у проміжках між дресированими пінгвінами й силовим акробатом. «Ах, красавица-мадам, ноготочки аленьки! Я привез вам чемодан — в чемодане валенки». Симоненков хизувався перед цією «мадам», водночас — у тому образі, який для мене розігрував — усвідомлюючи свою нікчемність і безнадійність залицяння. «Ах, красавица-мадам, голубые глазики! Я привез вам чемодан — в нем для вас алмазики…»
Сяк-так я домовився з редактором, і вже наступного дня вирушив додому. Симоненков лишився для подальших перемовин із режисеркою.
