БАТЬКО

Народний артист СРСР, лауреат двох Державних (Сталінських) премій, професор, орденоносець, знаний у світі, занесений до енциклопедій, улюблений глядачами, герой численних публікацій і монографій Амвросій Максиміліанович Бучма мені не батько — дід або дєдік. І всі його величні титули я сприймаю як театрознавець, а не як онука. Бо дід їх «не носив», він їх і не відчував, мабуть, у повсякденні, а використовував лише для доброчинності — захистити Кирилівську церкву, влаштувати на операцію колегу, полегшити долю репресованої людини тощо. А Батьком його називали молоді франківці і ті, хто відчув на собі його доброту. І був він Батьком для багатьох.

Для своїх студентів зокрема. І морально, і матеріально. Одержавши в Москві у червні 1941-го гроші Сталінської премії за «Украдене щастя», Амвросій Максиміліанович купив своїм студентам-акторам, що переходили тоді на четвертий курс, відрізи тканин — хлопцям на вихідні костюми, дівчатам на концертні сукні. Пошити завадила війна… Повоєнний студент Кость Степанков згадує, що коли він тяжко хворів у гуртожитку, худрук його курсу Бучма навідав свого учня і залишив сусідові, майбутньому відомому театрознавцю Юрію Бобошку, чимало грошей, щоб хворий отримав достатнє харчування.

Я ж пам’ятаю п’ятдесятирічного кремезного мужчину трохи вище середнього зросту (втім, зріст актор умів змінювати в залежності від ролі, як і довжину кінцівок та будову обличчя), з округлими плечима, міцними широкими долонями, легким сивим волоссям і очима кольору квіткового меду. В одязі Бучма був трохи франтом, носив шляпу ледь набакир, ходив з палицею із закругленим кінцем — на фронті Першої світової війни унтер-офіцер австро-угорського війська, артист «Руської бесіди» був поранений в ногу, що не заважало йому згодом бути справжнім каскадером на кінозйомках німих фільмів і атлетом у житті (щоб розім’ятись, вижимав «стійки» на поручнях балконів). На полювання і риболовлю одягав стару гімнастерку. Не дуже полюбляв сорочки (але якщо вже потрібно, то обов’язково з тугими крохмальними комірцями) і краватки. Найчастіше одягав під піджак вишиванку — і це в часи, коли «націоналізм» вбачали навіть у вживанні рідної мови на вулицях міст.

Дід завжди й усюди розмовляв українською, до речі, без галичанського акценту та карпатських інтонацій, чистою літературною. Хіба що проскакували суто львівські слівця — «філіжанка», «вуйко», «шпацірувати» тощо. Російські слова вимовляв трохи дивно, наприклад «кумфета» (цукерка), та з якоюсь округлістю вимови, що добре чути у фільмах «Подвиг розвідника» (підпільник Лещук) та «У далекому плаванні» (боцман Дзюба). Відповідно з Батьком усі спілкувались українською. Російську мову принесла в сім’ю моя мама, білоруска Ірина Зубова. Хоч зрештою вона добре засвоїла українську, яка домінувала в нашому побуті.

Страшенно полюбляв Амвросій Максиміліанович всіляку животину. У нього завжди були собаки. Кирпатий боксер звався Собмор (Собача морда), шалено некрасивий пес-простюган одержав ім’я Яквас. Жахаючись його виду, знайомі питали: — Як його звуть?— Як вас. Перед війною була в нас німецька вівчарка, друге покоління від вовка Треф (Бучма полюбляв карти). Коли почали бомбити Київ, Треф лягав біля мого ліжечка охороняти. Він був добре навчений і пішов на фронт. По війні були в нас мисливські собаки (хорт Лорд, сеттер- ловерак Чон) і безпородна розумниця Бембі. Перед революцією об’їждчик цукроварень Бучма їздив на коні Водевіль, взагалі був прекрасним вершником, що загодилося для фільму «Тарас Трясило». Жила в нього мудра ворона Катя. Приїжджаючи кудись на гастролі, Амвросій Максиміліанович обов’язково кришив на підвіконня хліб горобцям, і вже за кілька днів вони вимогливо стукали дзьобиками у вікно. Водились у нас і коти. Складалось враження, що Амвросій Максиміліанович з тваринами розмовляє, і то цілими діалогами.

Будучи природним, неспотвореним цивілізацією та політикою українцем, дєдік у житті не розрізняв людей за національними ознаками. Серед його друзів і приятелів зустрічались росіяни, євреї, вірмени, грузини, поляки. Первинна реакція на людину в діда — доброзичливість. Мабуть, добре виховала його мама. Вона одного разу побачила, як малий син артистично передражнює колоритного львівського єврея- лахмітника. Марина Степанівна запросила старого в хату, посадила до столу, примусила Бронека вибачитись і поцілувати йому брудну руку. Урок закарбувався на все життя. Ображених Бучмою людей не знаю.

Дєдік був великим артистом, а тому дуже емоційною людиною, плакав, коли німці взяли Київ, коли дізнався про смерть Остапа Вишні. Але, як правило, домашніх своїми внутрішніми проблемами не навантажував, навпаки, намагався організувати нам несподівані радості, свята, добрий настрій, щоб полегшити та прикрасити досить суворе життя.

А воно таки було суворим. Гинули, зникали друзі, знайомі — Курбас, Гірняк, Чкалов, Бабель, Міхоелс, Вишня… Чекав на арешт і Амвросій Максиміліанович. Коли репресували Курбаса, він, найближчий його друг і перший актор «Березоля», тримав у передпокої спаковану валізу, на всяк випадок. Минулося. Мабуть, захистила шалена популярність кіноартиста, бо статус кінозірки тоді був космічно високим. Тобто врятувала Бучму величезна любов народу, який його обожнював. А ще він на той час вже уславився в німому кіно, зігравши Тараса Шевченка, і зачепити актора означало зачепити самого Кобзаря, бо в свідомості пересічного глядача артист і образ зливаються навіть тепер. Та й картина Петра Чардиніна обійшла світ, повсюди захоплювалися талантом Бучми, серед інших і Чаплін.

Бучма опинився серед тих, кого влада піднесла, кого плескала по плечу, як той український нарком, котрому так сподобався Бучмів «чарівний негідник» поліцмейстер Іван Коломійцев з п’єси М.Горького «Останні» (1937 рік!). «Я не винен, що у вас споріднені душі», — відповів артист. Він, здається, нічого не боявся. Можливо, тому, що смерть повсякчас крокувала з ним поруч життєвою дорогою.

Починаючи з дитинства, коли раптово і підряд померли семеро його старших братів і сестер, коли сам він прокинувся якось в обіймах померлого батька. Він був поранений на Першій світовій, засуджений до розстрілу за ляпас офіцерові, опинився в облозі Перемишля, де мало не загинув від голоду і холери. Потім у російському полоні «австріяка» Бучма вижив у недобудованій церкві на Звіринці в Києві, коли з усього ув’язненого гурту полонених вояків вийшла звідти половина. Вижив, розбираючи завали порохових складів на Лисій горі, вижив у мокрих шахтах Донбасу і на будівництві Турксибу, де так гарно пригрілася на його сонних грудях отруйна гюрза. Втік з Середньої Азії на Україну, сховавшись у тендері паротягу. В Андрушівці його, хворого на тропічну лихоманку, тихо поклали на землю, бо вважали мертвим. Вилікувала якась бабуся козячим молоком і махрою.

Бучму мало не розстріляли, коли з театром Миколи Садовського він їхав на Захід, до матері, хворий на цингу — звинуватили в крадіжці друкарської машинки. Врятував випадок. У Вінниці білополяки хотіли заарештувати його, бо вважали більшовицьким агентом. Бучма сховався у божевільні, де йому влаштовували не один консиліум. Врятувала майстерність — правдиво й переконливо зіграв божевільного. Потім відтворив цей образ у фільмі «П’ять наречених» (Йоселе). На зйомках «Тараса Шевченка» застудився так, що перейшло у відкриті сухоти, ледве врятувала його дружина. На зйомках «Джіммі Хіггінса» розбився на мотоциклі. В Бучму стріляли на сцені, на полюванні. Він був на Сталінградському фронті з бригадою франківців. Міг сказати гостре слово можновладцям.

Але найчастіше Амвросій Максиміліанович уникав будь-яких контактів з владою. Його колеги засідали манекенами у тодішній Верховній Раді, а Бучма вище Київської міськради не піднявся. На урядові запросини до Кремля не ходив — «хворів». Добрий приятель Валерій Чкалов спробував якось у московському театрі в антракті познайомити Амвросія Максиміліановича з Йосипом Віссаріоновичем. Бучма з партеру розкланявся зі Сталіним в ложі та швидко пішов… з вистави.

Амвросій Максиміліанович був мудрою й прозорливою людиною, розумів справжню суть речей. Скажімо, загибель геніального єврейського актора Соломона Міхоелса визначив як вбивство. Їдучи з акторською бригадою франківців на Сталінградський фронт найтяжчої для країни осені 1942-го, сказав стурбованій родині: «Я привезу вам перемогу».

Там, на фронті, Бучма став комуністом. Це був сплеск емоційної хвилі всенародного опору фашизмові і вперта, хай сліпа, але природна надія на світле майбутнє, заради якого й потерпіти можна й треба. Амвросій Максиміліанович в партактиві не перебував, скоріше належав до партпасиву. Але був вірний своїй землі, Україні. Коли близький приятель і колега Йосип Гірняк, щойно чудом звільнившись з таборів, умовляв Бронека будь- що кинути Радянський Союз, Бучма категорично відмовився. Подробиць їхньої розмови сам на сам не знає ніхто, аргументи співрозмовників невідомі. Відомі наслідки: Гірняк скінчив свій життєвий шлях забутим на чужині за океаном, де його найбільшим здобутком були зафіксовані спогади про Курбаса і «Березіль», а Бучма упокоєний в серці України, і його досі пам’ятає чимало глядачів, його акторський геній і сьогодні дивує й захоплює у старих фільмах. Мабуть, дєдік не міг розірвати своє коріння, якою б гнилою не була верхівка та сама Система, яка начебто осипала ласкою артиста: ордени, премії, слава, квартира, машина, шана і повага — все при ньому. Та обіймами можна й задушити.

Творче життя Бучми було збіднене, обмежене, йому не дозволили зіграти вимріяні ролі, позбавили права на сценічну трагедію, як і весь український театр в цілому — годилося бачити і в мистецтві, і в радянській дійсності тільки хороше і ще краще. Тому й мелодрами артист укрупнював до масштабів трагедії («Украдене щастя», наприклад). Творчість Бучми відбувалася у великому протистоянні Системі, в опорі її офіційно-ідеологічним засадам. Так, він не був відкритим дисидентом. Його протистояння виявлялося інакше. Пануюча ідея сталінського суспільства — тотальна уніфікація геть усього. Державний девіз «рівності» обертався на вирівнювання до випрасуваної площинності, до масової однотипності. Оспівана простота перетворювалась на спрощеність, обструганість, що протилежно природній складності, правді неоднозначності.

А Бучма в кожній, найменшій ролі творив крупний, неординарний характер, складну особистість. Він уникав одноклітинної типовості, йдучи до вищої, філософської узагальненості через виокремленість, неповторність своїх героїв. «У кожній ролі шукай складний характер», — так прямо й називалась одна з його статей. Таким чином Бучма повертав глядачам майже знищене реаліями життя призабуте почуття їхньої «самості», їхнє право на особистість, на окремість, на індивідуальність, на власний вибір долі. Люди в аурі його творчого акту (і життєвого побуту) переставали бути «гвинтиками», «нулями» при одиниці, переставали радіти тому, що хтось думає за них, а починали мислити самостійно. Чи не за те так любили вони Бучму, чи не за те вони називали його Батьком?

Бучма був ідеальним артистом Курбаса — філософом і арлекіном водночас. Звідки він такий? Хай арлекінність, скоморошність — це і є той Божий дар артиста. А звідки філософське мислення в людині з нерегулярною, м’яко кажучи, освітою? Трохи Львівської гімназії, трохи Київського муз-драміну, ніяких Віденських університетів (як у Курбаса). Щоправда, багато читання, саморозвитку, зустрічей і близької дружби з інтелектуалами вітчизняної культури. До філософських узагальнень Бучму вели власний неабиякий розум, досить висока загальна культура західноукраїнського театру, де він починав, весь його власний життєвий досвід — досвід горя, нестатків, втрат, страждань, тяжкої праці, поваги до людей, до кожного, навіть із самісінького дна житейського моря. Це відкрило в душі артиста здатність до співпереживання, до спів- чуття, великий дар відчути іншу людину в горі і в радості і виразити цю людину в її горі і радості. До речі, комедійних ролей в творчості Бучми було небагато, та й то здебільшого вони ставали трагікомедійними. А ще він постійно шукав мистецьких і людських вражень, знав іноземні мови, багато читав.

Амвросій Максиміліанович не мав виплеканої та стрункої філософської концепції в загальноприйнятому сенсі. Протистояння Системі було скоріше стійкою вірністю генетичному моральному коду людства, світоглядним інстинктом. І навіть не стільки самого Бучми — мудрої людини з багатющим життєвим досвідом, скільки інстинктом самозбереження народу, який міг вижити, зберегтись як нація, як історична одиниця, тільки народжуючи, висуваючи, виштовхуючи на поверхню публічності з глибини своїх надр тих, хто ставав путівними зірками, духовними пастирями, совістю народу, уособленням нації… Це доля і місія геніїв у всіх колах життєвого пекла.

Це доля і місія львівського хлопчика Бронека з-попід святого Юри, артиста Бучми, мого дєдіка, кого люди називали БАТЬКОМ.

P. S. Ім’я Амвросія Бучми було увічнене у Києві меморіальною дошкою на будинку по Володимирській, 14, вулицею на Березняках і надгробком на Байковому, пам’ятним знаком у Львові на вулиці Ольжича, пам’ятником на території Одеської кіностудії, річковим «трамвайчиком» в Херсоні, премією його імені Спілки театральних діячів України. Кораблик своє відбігав, премію, започатковану в Криму, занедбало Київське управління культури, надгробок, що «охороняється» Спілкою, роз’їжджається, меморіальна квартира зникла. І, можливо, хтось, надписуючи поштового конверта, спитає себе — що за дивне прізвище «Бучма», хто такий?

Бучмі у його теперішньому потойбіччі однаково, чи хто згадає, чи забуде його отут, серед живих. Та не однакова нам з вами пам’ять власного серця. Щоб добре жити, треба добре пам’ятати — своїх пращурів, своє минуле, себе. Тоді буде совісно перед дідами й батьками не виправдати їхніх надій, осоромити їхню пам’ять. Така пам’ять тримає тебе «в струні», стимулює до життя, дає психологічну підтримку і захист, додає сил. Чому так проблемно живуть сироти? Вони не мають на кого спертися, кого взяти за руку, щоб не пропасти поодинці. Тож не будемо духовними сиротами, згадаймо свій родовід, запишімо його для власних нащадків, для себе. І тоді народиться спасенна думка, що сам ти не перший, але й не останній. Все було, і все буде. Шануймося в пам’яті, бо ми того варті!

P. P. S. Шановні читачі! Якщо хтось з вас має в пам’яті бодай щось, пов’язане з творчістю та особою Амвросія Максиміліановича Бучми, я буду сердечно вдячна за найдрібніші згадки, надіслані на адресу редакції.