За багаторiчною звичкою купувати книжки увесь Київ їздить на Петрівку. Переважно це студенти та особи різного віку, що прагнуть набути знань у певній області — від того, як бути красивою та веселою до догляду за домашніми улюбленцями й історії танкобудування. Ще одна важлива категорія — люди, що не розучилися читати. Мабуть вона найцінніша, з огляду на те, що жодної примусовості чи видимого стимулу для неї не існує — є лише прагнення слова, прагнення тексту, прагнення знань і досвіду. Однак мусимо, на жаль, констатувати, що вона найменша. А якщо зробити ще й «якісний» розтин споживаної літератури цією останньою категорією, вимальовується й геть сумна картина — переважно це покет-буки з сердечками, пістолетами, стегнами й іншими атрибутами з життя кінематографічного казино. Зрештою, всі прагнуть до краси в міру свого розуміння цього метафізичного поняття.
Що ж собою являє сьогодні найбільший столичний книжковий базар? Для пересічного споживача, не обтяженого розумінням належної технології книгорозповсюдження — це справжній рай. Тут тобі й купа книжок, і відносно великий вибір тематики, і поторгуватися можна (в залежності від ціни рівень знижок коливається від 1 до 30 гривень), а якщо зовсім туго з фінансами — можна піти у самий кінець базару, вийти на вулицю й покопирсатися у секонд-хенді, щось обов’язково підійде. Петрівка як кількість вже давно набула певної ваги; натомість інша шалька терезів — якість — залишається лише трохи притрушеною попелом розпачу зразків достойності, що випадково потрапили сюди. Звісно, перша завжди і в усьому переважувала другу, але ж не в такій жахливій диспропорції. Почати цей матеріал годилося б з епіграфу, що його мимоволі підслухано й сумлінно записано мною у блокнот на центральній алеї базару: «Щось купити така проблема...» або «Один раз прийти на базар, блін...» Достойні цитати є свідченням не тільки звичайного, мовити б побутового, ставлення покупців до цього книгоскопища, але й доволі точно характеризують його структуру й внутрішній устрій.
Поміж книгами багато лоточків, де торгують компакт-дисками (добре, що хоч не ковбасою, хоча цигарок, які колись перебували у складі Укрхарчопрому, навалом). Стою, роздивляюся. Раптом за спиною тихенький вкрадливий голос: «А вам база-09 не потрібна?» Обертаюся, а там хлопчина з переляканими оченятами вгадує чи я не з «органів». Автоматично відмовляюся, але згадавши про своє журналістське призначення, питаю скільки коштує. Каже, що покаже місце, а там домовлюсь. Все ж таки скільки? Ну, хочемо сорок гривень, але не поспішай, скинемо ціну, база ж нова й хороша... Звісно, така «нелегальщина» виглядає просто смішно у порівнянні з будь-яким іншим базаром, клубом чи готелем. Але й торгують тут не чим-небудь, а книжками. Взагалі, Петрівка справляє враження неорганізованого вулика, хоча у природі таке й не зустрічається. Жодного тобі розподілу за тематикою, видавництвами чи іншими критеріями. Усе скопом, як на розкладках наших китайських і афганських друзів. Виключенням з правила є місця, де продають масу, ну просто масу, літератури з іноземних мов (включно з оксфордськими original словниками), книжки й журнали про автомобілі, шкільне начиння й схвалені раніше покет-буки. Більш-менш організовано на «дитячих» розкладках, де наразі відчутно превалює видавництво «Росмен» зі своїми «льготами...» Є й десятки назв художньої літератури англійською. Ціна — 10 гривень. Якість паперу низька, про міцність книжок взагалі краще промовчати, але ж ціна... Почитати світову класику мовою оригіналу — будь ласка! Питаю, чому такі дешеві. Продавець трохи роздратовано пояснює, що вони й у Великої Британії коштують один фунт. Що ще не зрозуміло? Є японська лірика російською та вічно актуальний на «наших» теренах шедевр «Як вижити у тюрмі» — за 18 гривень. Це ціна така на базарі — «там» такими грошима напевне не відкупишся, а зарікатися, як відомо не треба... Напевне зайве нагадувати, що дев’ять з десяти бачених мною книжок або російською, або надруковані в Росії. Йдеться навіть не про експансію, а про тотальну окупацію ринку. Лінь та задавнена звичка чекати вказівок, що у нас культивується під безхребетною назвою «гостинність», виразно представлена на Петрівці. Різні книжкові палати й асоціації гостинно прочинили свої двері...
Найдорожча книжка, що мені вдалося відшукати її на базарі, коштує дві тисячі гривень. Спочатку подумав, що в її обкладинку вмонтовано невеличкий ноутбук — виявилося, ні, просто шкіряна палітурка й такий же чохол. Називається «Русская живопись». Така сама без шкіряних наворотів — 700 гривень. Є англомовний двотомник Ван Дейка, теж у футлярі — 1100 гривень. «Золоті імена України» спромоглися лише на 300. Базар усе розставляє на свої місця.
Прямую до єдиної ятки, де торгують виключно україномовними книжками виданими вітчизняними видавцями. Тут все до ладу, ретельно розставлено за видавництвами. Все впізнавано до болю, бо за декілька місяців асортимент, на жаль, майже не змінився. Продавець зізнається, що справи, в принципі, йдуть непогано, найбільше запитують продукції видавництв «Основи», «Кальварія», «Літопис», «Юніверс» та «Смолоскип». З конкретних авторів найкраще йде Кожелянко та Андрухович. Питають багато чого, а інколи таке, що й вам соромно сказати... Цікавлюся чи з’явилися в них, як «монополістів», конкуренти. Доволі іронічно каже, що да, але... Не стали уточнювати. Пішов, знайшов конкурентів — вибір за багатством сягає статків церковної миші.
На згадуваному секонд-хенді знайшов унікальне фотомеханічне видання «Кобзаря» 1840 року за 1 гривню.
Петрівка-книжкова є таким же анахронізмом, як подряпані кіоски з жувачками і шоколадними батончиками, розкидані «від південних гір до північних... заповідників». Насправді ж питання набагато глибше. Навіть якщо звести де-небудь у столиці щось на кшталт Будинку книги, з великою територією, зручностями і т.iн., я не впевнений, що завтра всі підуть туди купувати книжки. Йдеться про елементарну споживацьку культуру. Люди звикли задовольнятися малим, якщо б не сказати мізерним і зіпсованим. Краще місити болото ногами, а на голову хай ллє дощ, краще мерзнути взимку, а літом ховатися в тінь від поліетиленового накриття, краще відчувати себе маленькою частинкою великої юрби, аніж людиною, що прийшла вільно купити книгу, краще... Подібних узвичаєнь маса, а на їх подолання може піти не одна п’ятирічка — Мойсей водив свій народ сорок років. З огляду на те, що десяток уже минув, а інформаційні технології трохи просунулися вперед, є надія на скорочення «канонічного» терміну бодай вдвічі. Можна піти й іншим шляхом: підключити до питання знаного в народі будівничого мера Києва. Побудував же такий вокзал, що всі їздять дивитися, як на восьме чудо України — відгрохає й книжковий палац. Купувати просто так залізничні квитки якось не з руки, а от книжку, як сувенір iз оглядин дев’ятого чуда, можна й придбати. Дивишся — і торгівля піде, і податки платитимуть, і слава покотиться... При сьогоднішній ситуації такий індіанський метод заохочення (завойовники континенту підкуповували аборигенів блискучими скельцями) може виявитися самим дієвим. Тільки от кажуть, збирається Сан Санич у Верховну Раду. А туди як потрапляєш... Всі письменники, як один, кажуть що не треба сьогоднішній владі ні слово, ні книжка, ні самі літератори. Мовляв, понаписують правду, а народ почитає й збунтується. Тому, напевне, й не бачити нам Будинку книги, як власних вух без дзеркала. А може він і дійсно нікому не треба?
