У вирі передвиборчих обіцянок можна було почути багато всякого. Школи, садочки, дороги, мости, парки, ремонти, тарифи та усілякі інші покращення. Знайшлося місце для молодих батьків, перспективних підприємців, водіїв, пасажирів... От тільки бездомні опинилися поза увагою. Вони здебільшого не мають документів; але й ті, що мають, навряд чи приходять на дільниці, адже зайняті щоденним виживанням — тож оплачувати білборд, який обіцятиме краще життя бідним та бездомним, щонайменше нерентабельно. Тим паче, що важлива і ресурсна частина електорату часто вважає: оце саме краще життя у часи прогресуючої неоліберальної успішності кожен і кожна можуть легко здобути собі самі, якщо захочуть і докладуть зусиль. Ті ж, кому не охота старатися, опиняються на вулиці, і тут вони самі собі винні. Не змогли протриматися до зарплати, позичити грошей у друзів, пожити, поки скрутно, у родичів, запустити стартап, розпізнати квартирних шахраїв, побороти ментальні і не лише хвороби, проявити неймовірну стійкість до тисячі й однієї проблеми чи повернути кредит банку — і тепер вам немає місця в державних політиках.
ХТО СТАВ БЕЗДОМНИМ ПІД ЧАС КАРАНТИНУ?
Якщо говорити про соціальні політики загалом — бездомним там відводиться дуже мало місця, та й те, що є — зазвичай це лише умовна формальність. Не винятком стали й заходи, пов’язані з Covid-19: тих, хто живе на вулиці, знову не передбачили. Тут варто уточнити: до тих, хто на початок спалаху пандемії уже ночував просто неба, доєдналися люди, які мали поденну оплату праці та ліжко-місце, прив’язане до роботи, і які втратили це з початком жорсткої фази карантину, а також ті, хто не змогли виїхати з великих міст через припинення залізничного сполучення й шалений ріст цін на альтернативні види транспорту (BlaBlaCar чи послуги нелегальних перевізників). Також умовно до категорії «бездомних» іноді зараховують самотніх людей старшого віку, які мають житло, однак не мають досить коштів, щоб забезпечити себе харчуванням та медикаментами, сплатити житлово-комунальні послуги. Часом на вулиці чи на заходах гуманітарних ініціатив неможливо відрізнити одних від інших.
ДО ЧОГО ТУТ БЕЗПЕКА?
Під час моніторингу безпеки бездомних та волонтерів, які їм допомагають, Cedos концентрувався на понятті захищеності. Часто говорячи про безпеку, ми маємо на увазі «убезпеченість» — відсутність прямих загроз життю і здоров’ю, захист людей та майна від умисних загроз, який зазвичай забезпечують структури на кшталт поліції. Це більш вузьке поняття, але доволі часто саме воно розуміється під безпекою.
Натомість «захищеність» — це про відчуття захищеності від імовірної шкоди, певний внутрішній стан, на який впливає дуже багато факторів. Далеко не останні серед них — наявність безпечного місця ночівлі, гарантованого та якісного медичного піклування, харчів і засобів гігієни, а також певності, що у скрутний момент їх можна буде легко отримати.
Пандемія істотно вплинула на відчуття захищеності у кожного з нас — новий вірус, від якого немає не те що ліків, а й навіть невідомі чіткий перелік симптомів та алгоритм діагностування; непослідовність та недосконалість державних політик: від системи охорони здоров’я, яку не забезпечили достатніми ресурсами для боротьби з Covid-19, до заборони виходити на прогулянку в парки, від чого не було жодної користі, крім залякування. І справді: в такій ситуації не те що захищено, а й безпечно почуватися складно. Проте при можливості працювати вдома, наявності авто і грошових заощаджень витримувати карантинні обмеження набагато легше — а от для бездомних ця ситуація стала геть критичною.
ЩО ЗМІНИЛОСЯ ПІД ЧАС ЖОРСТКИХ ОБМЕЖЕНЬ?
Карантин залишив тих, хто живе на вулиці, без тих мінімальних можливостей поїсти й помитися, які у них були перед тим. Закриття закладів громадського харчування позбавило шансів потрапити до вбиралень, де, крім задоволення гігієнічних потреб, можна було набрати для себе питної води. Відсутність громадського транспорту унеможливила потрапляння на заходи благодійного харчування чи до пунктів нічного перебування — державних чи благодійних, у яких, до слова, в сотні разів менше місць, ніж треба. Втім, не зникли практики поліціювання бездомних, найкращим результатом якого може бути цілковите ігнорування, а найгіршим — грубе примушування залишити парк або лавку під багатоповерхівкою у спальному районі чи жорстока зачистка із застосуванням фізичного насилля, як це було на площі перед київським залізничним вокзалом.
Згадувані заходи благодійного харчування — осередки і рушійна сила допомоги безхатькам, до якої передусім вдаються волонтерські ініціативи, неурядові громадські організації, благодійні фонди та релігійні спільноти. Маючи серед ресурсів лише пожертви, вони передусім намагаються прогодувати людей. Від органів влади до пандемії не було жодної підтримки та допомоги, з її приходом відбулися мінімальні позитивні зрушення: у Львові дали більше коштів на харчування в муніципальному центрі — крім вечері, додався обід (якщо не доїдати вечерю, то залишається на сніданок, тож можна уявити, що технічно місцева влада інколи забезпечує три прийоми їжі — це вже як вони самі собі заменеджерять); у Києві навесні на два місяці скасували оплату в муніципальній нічліжці, хоча потім різко повернули. Чому? Може, тому, що якраз відкрили пункти прийому вторсировини, а з прибутком від такої діяльності, наскільки відомо, не так складно забезпечувати себе житлом самостійно.
Однак якщо без сумних жартів, то держава завдала всім, хто займається благодійною діяльністю, значно більше турбот, ніж допомоги. Не було жодної ясності щодо того, наскільки можливі заходи благодійного харчування за жорстких карантинних обмежень, тож деякі організації переформатували діяльність кожна на свій лад, деякі мали неприємні бесіди з поліцейськими і нагадування про штраф у 17 000 гривень, а деякі, побоюючись останнього, взагалі призупинили діяльність. Також волонтерів не включили у список працівників, які мають спецперепустку для громадського транспорту, тож добиратися до місць проведення таких заходів мали змогу лише ті, в кого є власне авто чи хто мешкає в пішій доступності.
ЯКІ НАСЛІДКИ СТИГМАТИЗАЦІЇ ТА ВИКЛЮЧЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОЛІТИК?
Ігнорування проблеми бездомності владою та стигматизація бездомних підривають як захищеність, так і їхню убезпеченість. Виключення з усіх політик, відмова від збору відомостей про те, скільки безхатьків в українських містах і хто вони (що, зокрема, призводить до утримання абсолютно нерелевантної кількості притулків), — залишає бездомних у неймовірно вразливому становищі, яке лише погіршилося з початком пандемії. Не відстає й суспільство — байдужість та постійні звинувачення, пропозиції всім, хто виявляє хоч якесь співчуття, забрати додому безхатьків, «якщо їх так шкода» (хочеться радити таким пропонувальникам посадити дерева на балконі, якщо вони хочуть зеленіше місто; прокласти велодоріжку із ванни до вітальні, якщо їх не вистачає на вулицях, і далі продовжувати цей безглуздий список, ніколи не вимагаючи системних змін).
Можна було б пропускати подібні немудрі думки повз вуха — але їх чимало, і вони мають наслідком дегуманізуючий ефект, який, зрештою, уможливлює катування й убивства бездомних, адже вони нікому не цікаві й не потрібні люди — та не дуже то й люди... Дуже хотілось би запитати чиновників, які радять бездомним іти працювати, де можна перед тим зробити флюорографію чи проконсультуватися з психологом, почистити зуби чи випрати сорочку? Скільки таких місць у кожному районі вашого великого міста? Але навряд чи вони розмірковують над цими питаннями, адже набагато ефектніше та веселіше «запалювати» мости, ніж перейматися тими, хто під ними ночує.
