Табір «Супутник» у Святогорську колись був базою відпочинку, що належала ртутному комбінатові. Базу орендувала і, врешті, викупила громадська організація, понад десять років тут працює дитячий християнський табір. Зараз у «Супутнику», у світлій будівлі з цегли, мешкають переселенці. Ми знайшли цей табір випадково. Втім, зустріли нас привітно.
У темному холі на першому поверсі тихо перемовляються дві жінки. Підходить адміністратор табору. Просимо поспілкуватися з переселенцями. Працівниця зникає, а за кілька хвилин приходить група жінок. «Ми живемо на одному поверсі, Дебальцеве та Горлівка. Дружимо. Дебальцеве було під Україною, Горлівка давно під «ДНР», тепер вони в однакових умовах. А людям, за великим рахунком, все одно, хто їх бомбить», — починає Людмила з Горлівки. Вона тут на кшталт коменданта, відповідає за прибирання та прання.
Разом із переселенками піднімаємося на другий поверх. Бежеві стіни обліплені дитячими малюнками, на столику розсипані великі пазли, стоять один на одному блакитні стільці. Нас усаджують на диванчик, жінки беруть стільці й вмощуються навколо. Переселенки говорять емоційно, інколи перебивають одна одну. Біля вікна спостерігає за бесідою адміністратор табору Світлана.
ПРО МАРОДЕРІВ І ЗІРКИ
«Нам все одно, яка влада. І з одного боку гинуть люди, й із іншого. Коли в нас стояла «ДНР», стріляла Нацгвардія. Прийшла Нацгвардія — «ДНР» стріляє. І від тих руйнування, й від інших. А все, що лишається, забирають мародери — вони є й серед солдатів, і серед місцевих», — каже вчителька з Дебальцевого Наталя. У її батьків злодії зарізали п’ять корів. Зробили це за «ДНР».
И ВЗРОСЛЫЕ, И МАЛЕНЬКИЕ ПЕРЕСЕЛЕНЦЫ БРЕДЯТ МИРОМ. РАЗГОВОР НА ЛЮБУЮ ТЕМУ СВОДИТСЯ К СЛОВАМ: «МЫ ЗА МИР»
«Коли в нас Нацгвардія стояла, мародерства не було. Як вони відступили, крадуть», — зауважує Тетяна з Дебальцевого. «Українські військові ведуть себе по-різному — залежно від того, який батальйон. У когось суворий порядок, а хтось що хоче, те й крутить. За «ДНР» справді грабують. Мовляв, добре жилося при Україні, то отримуйте, — визнає Наталка. — А яке моє діло? У мене є керівництво. Хоч яка б влада прийшла, я працюватиму».
Через війну Наталя, мабуть, уперше побачила зірки над своїм будинком. У Дебальцевому жінка мешкає поряд із величезною сортувальною станцією, де формують потяги з різними вантажами, тим же вугіллям. Поки чула скрип на станції, була надія, що все налагодиться. Також на станції завжди було багато світла — і зірок не бачили. «Коли станція погасла, і все затихло, зрозуміла: це — кінець», — підсумовує Наталя.
У ПОШУКАХ ПРАВ
Вічний біль переселенців — перепустки. «Допоможете з виїздом? Може, хтось приїде сюди, щоб оформити перепустки? Ми приїхали у Святогірськ із зимовими речами, вже потрібні весняні. Треба подивитися, чи вціліли наші будинки», — бідкається Валентина Павлівна з Горлівки.
«Щоб отримати перепустку, треба довести, що маєш житло в Дебальцевому. Або показати довідку, що там хтось похований. Хіба недостатньо прописки? Коли втікали, не думали про документи», — розводить руками Наталя. Люди скаржаться на черги в пунктах прийому документів. Також до цих місць далеко й дорого добиратися.
ХЛОПЧИК-ПЕРЕСЕЛЕНЕЦЬ ВАНЯ НАПИСАВ ВІРШ ПРО МИР. ТВІР ВИВІСИЛИ У ХОЛІ «СУПУТНИКА». ДОРОСЛІ ПИШАЮТЬСЯ ВІРШИКОМ І ВСІМ ЙОГО ПОКАЗУЮТЬ
Людмила не розуміє, як українська влада бачить долю переселенців. Жінка каже: «Нам пропонують переїздити до інших міст, але майже ніде не надають житло. На Майдані лунали гасла про волю і свободу. Зараз у нас немає волі та свободи пересувань і дій».
МИРОМ ПРОТИ ВІЙНИ
Переселенцям важко згадувати про рідні міста, побиті війною. «Які нам тільки «квіти» не дарують! «Тюльпани», «Піони», «Гвоздики», — сплескує в долоні — Можливо, треба «розійтися» з Донбасом, щоб потім зійтися й жити разом? Як чоловік із дружиною, коли стають немилі одне одному, розходяться, а потім — сходяться. Неможливо вирішувати конфлікт ціною життя стількох людей. Не знаю, хто обстрілював Горлівку, але зруйнували школи, дитячі садки. Допускаю, що хтось спеціально підтримує ненависть».
До розмови долучається чоловік із Дебальцевого: «Якщо я їду до Слов’янська і мені треба п’ять літрів бензину, я не наливаю в бак тільки три -, раптом доїду. Україні вистачало сил, щоб утримувати Дебальцеве: ми бачили, як багато там стояло солдатів і техніки. Чому здали місто?» Переселенець жив поряд з лінією зіткнення. Бувало, йшов кудись з дітьми, і раптом доводилося укриватися від снарядів. «Лежимо під забором. Дітям цікаво, розпитують, що трапилось. А я ошелешений повністю», — згадує житель Дебальцевого.
ДІТИ ВІЙНИ. ЖІНКИ-ПЕРЕСЕЛЕНКИ НЕ ХОЧУТЬ ФОТОГРАФУВАТИСЯ, АЛЕ ДОЗВОЛЯЮТЬ ЗНІМАТИ СВОЇХ ДІТЕЙ. ЗАГАЛОМ У «СУПУТНИКУ» ЇХ ПОНАД 20
Переселенець розповів про тактику бойовиків: спочатку луплять із важкої артилерії, утворюються величезні воронки. Потім заходять всередину міста, стріляють зі зброї меншого калібру — так, що б’ються вікна. Врешті, підключають міномети, від яких багато осколків.
«Тепер виходить, що схід поганий. Бо із заходу туди їде молодь, а повертаються труни. Розділили Україну. Розлютили людей. Як пробачити, якщо в мене немає рідних, будинку?» — питає Наталка. «Час прощає!», — відповідає їй літня Валентина Павлівна.
«Вихід один: постати всім миром проти війни», — каже Людмила. «І зброю не брати до рук», — піддакує Тетяна.
РОЗПУТТЯ
Поки переселенці одомашнюють тимчасове помешкання. Так і табору допомагають, і відволікаються від турбот. Жінки щось підфарбовують, чистять. Чоловіки зробили відкоси для підвіконь. Працюють декілька годин на день. Діти-переселенці — тут їх близько 25 — прикрасили стіни малюнками про мир.
«Ми дуже вдячні цьому табору. В інших місцях немає опалення, люди платять за електрику, а тут інакше, — каже Людмила. — Тут нам видають мило, порошок — усе, що треба. Дітям дали іграшки: скакалки, м’ячики, альбоми. Але не хочеться жити утриманцями». Переселенцям допомагають і міжнародні організації: закупили пральні машини, обіцяють передати взуття для дітей.
Людмила розуміє, що скоро почнеться сезон відпочинку дітей, і переселенців «попросять». Шукати житло далеко від рідного дому страшно. У Горлівці її мати, якій потрібна допомога, та й численні пожитки. «Доводилося їздити країною. Бачила по селах багато покинутих будинків. Може, кинути клич сільським головам, щоб віддали ці помешкання переселенцям? —розмірковує Людмила. — Сину треба йти до школи. Потрібне місце, де він постійно вчитиметься. Напевно, доведеться повернутися до Горлівки, бо там є житло. Ми хочемо додому. І ми проти війни. Ми —за мир».
ПІСЛЯМОВА. ПРО ТАБІР
—Перших переселенців ми прийняли ще влітку, то були мешканці Слов’янська. Із січня приїздять люди з Дебальцевого, є мешканці Донецька і Харцизька. Зараз у нас живуть майже сто переселенців. Вони можуть лишатися в нас, доки не визначаться, що робити далі. Колектив нашого закладу — десь вісім осіб. Також усі переселенці допомагають табору, — розповідає Світлана Данілейченко, адміністратор табору «Супутник».
За словами Світлани, виручають волонтери. «Так, вони встановили котельню — адже табір літній, не призначений для життя взимку. Їжа також за рахунок волонтерів. Нам привозять крупу, молоко, консервацію, сардельки, рибу, солодощі для дітей. Ось батюшка із Хмельницької області передав сало в банках. Люди дізнаються, що приймаємо переселенців, і допомагають.
Елементарно нам були потрібні електричні чайники. Годуємо тільки обідом та вечерею. А з чайником люди ще гарячого поп’ють. Дали інформацію в Інтернеті, й громадяни одразу відгукнулися, купили чотири чайника.
«Супутник» — приватний християнський табір. Добре було б, щоб держава хоча б знизила тарифи на електроенергію, бо платимо, як звичайні підприємства. Борги ростуть, і ніхто не йде нам на поступки. А люди потребують багато...» —підсумовує адміністратор табору.
