В іспанському фільмі «Жили-були двічі» Хуана Пінсаса (ця картина вважається першою на Апеннінах, у якій реалізовано творчі принципи знаменитої данської «Догми»: знімати тільки з природним освітленням, тільки з рук тощо — інакше кажучи, знімати так, мовби на плівці фіксується саме живе життя) колишні однокурсники, котрі десять років тому закінчили журналістський факультет університету, мають намір під час уїк-енду відзначити цю подію. По суті справи, всі вони входять до вищої інтелектуальної еліти, всі благополучно влаштовані і задоволені життям. І, мабуть, пересичені буржуазним комфортом. А тому привітний господар, письменник Розендо (Монті Кастіньєрас), пропонує їм повернутися не просто в юні літа, а й в умови, наближені до первісних — пожити в наметах, поставлених у саду, поринути у чари природного життя.
Вони й поринають. Два дні у нескінченних розмовах про задоволення, дивацтва і перипетії сексу. Бруно ж не лише говорить, а й робить — спочатку в дикому оргіастичному захопленні від його послуг популярна телеведуча Беатріс, а потім і Патрісія, що забрела на це свято життя. А ще оргія в басейні. А ще Начо, гомосексуал, який намагається спокусити господаря... Певно, «блакитні» вияви не дуже природні, бо Начо вабить ванна в глибинах розкішного дому. Словом, дали вихід тваринним інстинктам. Чи то автор розкрив те, що знаходиться під красивою цивілізаційною оболонкою? Користуючись методом «догматичного реалізму». Власник методу — сам письменник Розендо. Бо прокинувшись уранці в понеділок, він виявляє, що цих двох днів мовби й не було — вони ще попереду. Це він так «відірвався» — чи то у сні, чи то в уяві. Проте ось так, без ілюзій про те, що і чим є сучасний інтелектуал... Зривання всіх і всяких масок. Такі заповіти «Догми». І не тільки. Класик Лев Миколайович скільки разів обурювався: циніки! Співають і пишуть про любов, а річ проста — він її хоче просто трахнути (лексикон був, звісно, іншим). Тепер все простіше — якщо хоче, так і каже або мовою тілес складає фрази й фразочки.
Тому метр Тінто Брасс, котрий був гостем Московського фестивалю, вже не сприймався як щось екзотичне. Хоч інтерес публіки і журналістів до нього не вщух. Маестро охоче давав інтерв’ю і навіть теоретизував. «Загальноприйняті еротичні фільми вирізняються особливою концепцією еротики, в основі якої лежить католицький вплив на всю західну культуру. У ній асимілюються два терміни — Ерос і Танатос, любов і смерть. Я вважаю, — обурювався Брас, — це приниженою концепцією еротизму. Це все одно, що сказати: «Будьте обачні з еротикою, будьте обережні з заборонами, бо потім неминуче настає покарання і смерть». Для мене ж еротизм є синонімом радості життя, задоволення плоті, гри і свободи... У моїх фільмах головною дійовою особою є жінка. Вона — це суб’єкт бажань, а не об’єкт чоловічого задоволення».
Маю повідомити співвітчизникам, з почуттям глибокого задоволення, певна річ, що сьогодні головна жінка Тінто Брасса — це 22-річна українка Юлія Маярчук. «Я зустрів її, — оповів режисер, — в Неаполі, у піцерії, де вона працювала офіціанткою. На ній була міні-спідниця, навіть точніше мікроспідниця. Подаючи їжу на сусідній столик, вона нахилилася — і я побачив приголомшливу панораму. Тут на мене відразу ж найшло натхнення. Я запропонував Юлі знятися у моєму новому фільмі, і вона погодилася. Скажу чесно, що я задоволений своїм вибором — мене не розчарувала її робота» («Спутник кинофестиваля», № 2). Фільм, показаний у Москві, називається «Порушуючи заборони». І Брас пророкує розширення кордонів авторського кіно до території порнофільму. Он ідол великого арткіно Ларс фон Трієр заявив уже, що наступною його картиною буде саме порнофільм...
Герої конкурсного фільму тридцятирічного фінського дебютанта Аку Лоухімієса «Неприкаяна» також не завдають собі жодних клопотів про якісь заборони. Двадцятисемирічний Арі (Мікко Ноусіайнен) то й зовсім ледь чи не щодня віддається плотським утіхам — і щоразу з іншою дівчиною. Щоправда, на відміну від Тінто Брасса, еротика і секс не приносять йому радості і задоволень — щоб по-справжньому. Нарешті він зустрічає вродливу дівчину Тіну (Лаура Малміваара), і з нею починаються регулярні зустрічі. Та от халепа — зіпсований він якийсь. Ніколи ні в кого не закохувався, і хоч як не прагне Тіна — не виходить. Трахатися одне, а любити інше. Фізика долає метафізику, не зрушиш ніяк... А чому, в чому річ — на ці запитання режисер відповіді, мабуть, не дає. Він знімає у дещо іронічній манері, мальовничо виписуючи «їхні вдачі», фотографуючи «суму еротичних технологій», а заодно й знімаючи тривожний пейзаж людських душ.
Тіна знайомить Арі зі своєю компанією — мистецтвознавець Ілона, священик Хана зі своїми коханими чоловічої статі. Досить швидко одна з подруг, Ілона, заманює Арі до ліжка, що приводить до деяких ускладнень. Хана, як і годиться її санові, намагається наставити друзів на шлях істинний. Однак і їй дошкуляють гріховні пристрасті. Арі кохається і з нею, після чого вже вся шістка заплутується остаточно. У хід ідуть пістолет, істерика, всім хочеться рвати і метати, рвати і метати. Фінал трохи штучний, як для такої досить тверезої і безілюзорної картини — Арі і Хана, здається, знаходять один одного. Причому на рівні вище пояса. Ну, треба ж коли-небудь і там пошукати якісь цінності.
В іспанському «Лео» Хосе Луїса Борау також вирують пристрасті. Дівчина Леон з юних літ має сексуальну залежність від свого вітчима, тренера Габо. Вона просить Сальво звільнити її від цієї напасті. Після деяких вагань той і здійснює акт відплати... Кримінальна драма, однак, нудна і дуже втоплена у жанровій умовності, без серйозного виходу в реальність.
У китайському «Місячному затемненні» Ван Цюаньаня (це його дебют у великому кіно) все влаштовано складніше й цікавіше. Люди тут роздвоюються, втрачають ясність контурів, на очах стають таємницею і предметом метафізичних досліджень. Хоча режисер ще й нетвердий у побудові фільму, втрачаючи по ходу і темп, і глядацький інтерес до того, що відбувається.
Та чи не найцікавішим (із бачених мною) фільмом фестивалю була стрічка американця Спайка Джонса «Бути Джоном Малковичем». Коханці і коханки заплуталися у своїх стосунках, а щоб їм було ще цікавіше, автори відправляють їх... у мозок актора Малковича. Лялькар Крейг (Джон Кьюсак) виявляє темний коридор, що веде саме туди, і в результаті реалізовується бізнес-проект: бажаючі можуть за двісті доларів побачити світ очима знаменитого актора. А тут ще одна жінка заманює іншу через того ж Малковича... Потім Крейг перемагає Малковича, вселяючись у нього і повністю підпорядковуючи собі. Легка, артистична картина, сповнена вигадками і грою розуму. І розказує вона про щось реальне — сучасний світ людини так заплутався, винайшов стільки механізмів впливу і контролю над психікою, що це не може не зацікавити мистецтво.
Хоча разом із тим цивілізація у чомусь і звільняє особистість, даючи їй можливість режисувати власне життя. На цьому наполягав, зокрема, російський міністр культури Михайло Швидкой. На одному з «круглих столів» він із запалом говорив саме про це: про насолоду творення свого життя. Звідси, згідно з його версією, і менший вплив мистецтва на людину, звідси ж і менший інтерес держави до культури. Ні на фіг вона їй не потрібна — думайте самі, вирішуйте самі, кого і що мати. «Я не міністр, — заявив Швидкой, — я завгосп». До душ художників, мовляв, більше не ліземо, знаємо — не продається натхнення. А ось грошенятами іноді допомагатимемо. Заключним акордом фестивалю і стало оголошення указу президента Росії про державну підтримку ММФК. Залишається сподіватися, що приклад Москви — у відомих українських традиціях — і наші власті сподобить на щось подібне.
Сергій ТРИМБАЧ
(Закінчення. Початок див. у «Дні» від 3 серпня)
