Минулий тиждень приніс кілька нових спроб посіяти вітер ненависті та ворожнечі на релігійному грунті. Усі ці спроби були здійснено нашими найближчими сусідами, й усі вони показали лише глибину нерозуміння ними України, її релігійної сфери, її традицій і сьогодення. Однак усі ці провокації словами та ділами, спрямовані на розкол народу на «істинно православних» і «чужих», завдавали болючих ударів по релігійному миру, були випробуванням нашої толерантності, а особливо небезпечно вдаряли по УПЦ МП, яка і так переживає часи внутрішньої кризи (див.: «Церковний фронт», «День» № 92 за 23 травня 2014 та «Війна в УПЦ», «День» №66 за 11 квітня 2014).
Отже, минулого тижня митрополит Іларіон, який є другою людиною в ієрархії РПЦ і «міністром закордонних справ» Московського патріархату, офіційно, в межах богословського діалогу із католиками, заявив католицькій стороні буквально таке: «В отличие от канонической УПЦ, которая сумела в эти трудные месяцы объединить лиц самой разной политической ориентации, в том числе тех, кто находится по разные стороны баррикад, униаты отчетливо ассоциировали себя с одной из борющихся сил. Агрессивные высказывания униатов, действия, направленные на подрыв канонического православия, активные контакты с раскольниками, стремление разделить единую многонациональную Русскую православную церковь, нанесли огромный урон не только Украине и ее жителям, но и православно-католическому диалогу... Сегодня одна часть Католической церкви вкладывает свои силы, таланты и ресурсы в укрепление православно-католического взаимодействия, а другая (пусть и имеющая автономный статус) делает все, чтобы, как и в прежние печальные времена, вбить клин недоверия и вражды между православными и католиками». Тиждень тому патріарх Кирило заявляв подібні тези на прийомі в російському міністерстві закордонних справ. Звісно, це виходило за межі дипломатичного такту, але принаймні це можна було оцінити як роботу на внутрішнього російського споживача пропаганди, якому треба пояснити, які саме сили «імперії Зла», тобто Заходу, воюють проти православ’я в Україні. Російське державне керівництво наполегливо шукає, яким чином представляти «київську хунту» як такого собі колективного Каддафі чи Садама Хусейна, проти якого РФ застосовує ті самі методи, які Захід застосовував у Лівії, Іраку та Сирії. Дивним чином із Церкви, яка доклала найбільше зусиль для збереження мирного характеру Майдану, роблять винуватця всього насилля, яке справді має місце в Україні. Хоча католицька соціальна доктрина дозволяла ієрархам УГКЦ благословити насильницький спротив режиму Януковича, однак вони послідовно закликали до збереження мирного характеру протестів навіть тоді, коли це вже здавалося зовсім неможливим. А під час усіх подій в Криму та на сході України позиція УГКЦ нічим не відрізнялася від позиції всієї Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Усі Церкви під головуванням УПЦ прийняли єдине рішення, якого тримаються весь час трагічних подій: рішуче засудження сепаратизму; визнання легітимним на території України лише нового київського уряду, затвердженого законно обраним парламентом; засудження використання мирного населення як живого щита і заклик скласти зброю й розпочати мирні переговори; засудження зовнішнього втручання в українські справи. Якщо УГКЦ і словом і ділом не відступає від загальної позиції всіх 19 Церков та релігійних організацій, що представляють 95% віруючих України — православних, католиків, протестантів, іудеїв та мусульман, — то чому РПЦ не засуджує нікого, крім УГКЦ і «розкольників»? Це — пряма маніпуляція та бажання представити світовій громадськості те, чого не існує в Україні, принаймні не існує в останнє десятиліття: цивілізаційного розколу між Заходом та Сходом за релігійною ознакою. Якщо наші українські протестанти — це теж сили Заходу, про що було заявлено російським баптистами з подачі російської влади тиждень тому, то як же могло так вийти, що в Донецькій області, плоть від плоті нібито «православного Сходу», цих самих протестантів більше, ніж православних? Як могло так статися, що на захист православної віри, яка нібито під загрозою з боку католиків, протестантів та розкольників, не стають українські громадяни — за визнанням самого ж Гіркі на, — і доводиться завозити «добровольців» із Росії? Як пояснити те, що найбільше та найдовше Януковича захищали лідери офіційного українського протестантизму, й за деяким винятком не переставали навчати, що «всяка влада від Бога», аж до трагічних подій 18 — 20 лютого? Українська дійсність — принципово складніша, ніж це можна малювати собі в геополітичних фантазіях. Наші Церкви не такі вже й хороші, але є одна риса, яка відрізняє українську ситуацію від всіх придуманих Москвою схем: рівень релігійної толерантності є високим як на рівні керівництва Церков, так і на рівні рядового народу — воцерковленого і не дуже, — що виявили численні дослідження українських та європейських соціологів. Особливо рівень толерантності стабілізувався на показниках, які на порядок кращі за російські та набагато кращі за середньоєвропейські в останнє десятиліття.
Минулого тижня росіяни були знову неприємно здивовані, що небувалі провокації не викликають загальної ненависті до УПЦ МП. Засудження громадськістю злочинних дій священика-терориста із Луганської області чи обурення демонстративною наругою над громадою УПЦ КП в с. Перевальному у Криму — не породжують ненависті, власне, до УПЦ. Зростає кількість тих, хто розчаровується в Московській патріархії, особливо після хвилі провокативних заяв від її співробітників, але ніхто не починає ненавидіти «канонічних православних взагалі». І навпаки, усі намагання представити, що десь «Самооборона» вимагає звільнити храми на користь УПЦ КП, викликають лише сміх, бо «театралізовані самооборонці» можуть переконати у своїй реальності лише російське телебачення. УПЦ КП свято дотримується обіцянки до завершення перемовин із УПЦ МП утриматися від провокативних дій щодо храмів та монастирів УПЦ, і немає жодних підстав вважати, що ця принципова позиція зміниться.
В цих умовах РПЦ здійснила небувалий за своєю зухвалістю крок. Офіційний речник Московської патріархії пан В. Легойда зробив брутально по формі та необґрунтовану по суті догану новообраному президенту України. Пана Легойду вивело із рівноваги те, що цілі два дні — на момент оголошення ним публічної догани Порошенку — наш новий президент не виконує цінні вказівки патріарха Кирила, висловлені у його привітанні Порошенку із обранням! Спробував би В. Легойда заявити щось подібне Путіну! Звичайно, що така критика свого президента жодного разу не прозвучала: не лише у зв’язку із російськими діями щодо суверенної православної України, а і взагалі щодо жодного проблемного питання. А ось українського президента чомусь можна критикувати навіть у той момент, коли він ще не приступив до виконання власних обов’язків.
РПЦ робить принципову помилку, не розуміючи українських реалій. Порошенка легко образити і дуже важко потім переконати, що це була випадковість, яка не повториться. Порошенко завжди визнавав себе вірним УПЦ МП і навіть побудував на території власної садиби капличку, в якій час від часу відбувалися літургії. Побудував невеликий храм-пам’ятник на Парковій алеї у Києві, дав гроші на розпис стін кафедрального собору у Вінниці. Але ходив в Іонінський монастир УПЦ, який цінує за відкритість, а не за м’яку проросійськість. Згідно з минулорічним виступом Порошенка перед з’їздом Асоціації християн-професіоналів, християнство в Україні має бути соціально спрямованим, а не зациклюватися на виконанні ритуалів; має відстоювати європейські християнські цінності, а не формувати власне хуторянство в межах русміру чи укрсвіту; християни мають бути відкритими один до одного, а не фанатично впевненими лише у власній правоті. Відкритість українського християнства для Порошенка — не теоретична установка, а факт власного життя. Можна вказати на те, що Пасхальної ночі Порошенко побував в Іонінському монастирі УПЦ, Володимирівському соборі УПЦ КП та Патріаршому соборі УГКЦ. В усіх бесідах із церковними ієрархами УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ за останні місяці Порошенко різко критикував Патріарха Кирила та українську політику РПЦ, висловлювався на підтримку зусиль православних щодо досягнення об’єднання. Захист прав усіх віруючих не залежно від патріархатів — це святиня для нового керівництва держави, а не просто обіцянка із програми уряду Яценюка. Але це не значить, що релігійна сфера України буде й надалі полем для експериментів керівництва сусідніх держав. Виходячи з усього цього, заява В. Легойди була не лише некоректною і нерозумною, а й може стати черговим кроком до історичного краху Московського патріархату, і всі інші провокації лише посилюють вірогідність саме катастрофічного для РПЦ шляху розвитку подій. У результаті всіх провокацій МП не лише втратить Україну, а й може випасти із всієї системи християнських відносин у світі, ставши ізгоєм. І це буде найбільша поразка російського православ’я, вчинена за часи патріарха, на якого колись покладали найбільше надій...
