Зустріч, що відбулася днями в редакції «Дня», можна без перебільшення назвати знаковою. Ми запросили людей, які здійснили щось неможливе, неймовірне: в наших, аж ніяк не сприятливих для культури, умовах видали альбом «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен». Проте у мистецтвознавця Зої Чегусової та видавця Юрія Комелькова (компанія «Арт-блюз») вийшов не просто альбом, а справжня енциклопедія сучасного прикладного мистецтва — розкішно видана, багато ілюстрована, насичена найрізноманітнішою інформацією. Для українських художників-прикладників, чия майстерність давно визнана у світі, «200 імен» — справжній список безсмертя, переконливий знак того, що рано чи пізно кожному з наших майстрів воздасться відповідно до таланту.
А щодо талантів ми, на щастя, не зубожіли — всупереч усьому.
Бесіду з двома такими талановитими людьми, які також звикли, всупереч усьому, досягати своїх цілей, — Зоєю Чегусовою та Юрієм Комельковим — ми пропонуємо сьогодні нашим читачам.
— Сьогодні в Українському домі ви відкриваєте виставку слідами презентації каталогу. А, власне, в чому полягає головна мета всього проекту?
Юрій КОМЕЛЬКОВ: — У проекта багато цілей, і комерційна серед них — на останньому місці. Якщо він хоча б окупиться — буде чудово. Адже це дуже витратне видання. Для нього проводився колосальний збір інформації й експонатів по всій країні. Але для України цей проект дуже значущий. Посол США, Карлос Паскуаль, сказав, що цей проект здатен повернути Україну обличчям до Заходу.
— Із цим важко не погодитися. Адже щодо нас у світі дуже багато негативних стереотипів, створених не без нашої участі. І мова мистецтва може допомогти зруйнувати їх...
Зоя ЧЕГУСОВА: — Так, адже це есперанто, яке розуміють абсолютно всі.
— А як сталося, що такий дорогий проект взагалі став можливим?
З. Ч.: — Усе починалося 1997 року, коли мене запросили у великий колективний проект «Мистецтво України ХХ століття», в якому брали участь 12 провідних мистецтвознавців Києва в 12-ти основних розділах. Цей проект передбачав видання альбому «Мистецтво України ХХ століття», надрукованого в Данії до саміту європейських банків у Києві 1998 року. Проект передбачав також подальші виставки «Живопис ХХ століття», «Графіка», «Скульптура» та «Декоративне мистецтво». Я сказала, що робитиму окремо народне і окремо декоративне, оскільки це два абсолютно різні пласти. Організатори зі мною не погодилися, й вийшов маленький розділ професійного декоративного мистецтва. Мене це дуже засмутило, і я вирішила довести собі й усім, що прикладники заслуговують на величезне окреме видання. Я носилася з цією абсолютно утопічною ідеєю, й Бог привів мене до Юрія Олександровича Комелькова, який ризикнув, підтримав мене в цій утопії. Він взагалі людина дуже азартна...
— Юрію, дозвольте уточнити, якою була ваша роль у цьому проекті?
Ю. К.: — Не можу сказати «абсолютною», але близькою до цього. Річ у тому, що декілька років тому це було хобі. Так, вдалося розкрутити одного маловідомого львівського художника: я зробив йому декілька виставок, допоміг виставитися в Америці, він став популярним, відомим, зараз успішно продається... А такі «плітки» швидко поширюються в художніх колах. До мене пішли ходоки, прохачі, і якось підійшла Чегусова, запропонувала зайнятися ось таким проектом. Якщо чесно, я на нього спочатку ніяк не відреагував.
З. Ч.: — Так, півроку це був лід, а потім уже полум’я! Він придивлявся, що із цього задуму вийде.
Ю. К.: — Я спочатку не розумів, що це буде: ложки, ополоники, прапорці з національною символікою? До речі, за радянської влади так воно насправді й було. А коли не полінувався, поїхав по майстернях, познайомився з керамістами Козаками (про них «День» писав 7 травня 2003 р.), навіть провів виставку їхніх робіт, то вирішив проект зробити. Така моя роль. Фінансово тяжка...
— А ви задоволені реалізацією? Чи все вийшло, як було задумано?
Ю. К.: — Принаймні, першою спланованою стадією я задоволений. Книга вийшла гарна, навколо багато галасу. Є незадоволені, але їх одиниці — мовляв, не тих включили.
— Але з видання видно, що підбір відбувався максимально демократично...
Ю. К.: — Звичайно. І коли була пропозиція Зої назвати «200 найкращих імен», я рекомендував «найкращі» не називати, тому що добрі всі. «200 імен» — і все. Тепер, гадаю, їх могло бути й більше, тому що за ці три роки я вже бачив, з мого погляду, чудових майстрів. Але було пізно їх включати. Загалом ця книга цікава як зріз епохи. І я пишаюся, що здійснив цей проект.
З. Ч.: — Я підбирала учасників проекту, виходячи з міри їхнього знайомства зі світовим мистецтвом. 99% із них мають вищу освіту. Вони професійно вчилися мистецтву кераміки, текстилю, металу. Вони пройшли чудову школу Львівського інституту декоративно- прикладного та декоративного мистецтва, нашої Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, Харківського художньо-промислового інституту, ВНЗ колишнього СРСР — Строгановського художньо-промислового училища, Мухінки. Дуже важливо, в якому середовищі, в якій школі митець виховувався, я відбирала майстрів і з цього погляду.
— Юрію, а ви самі збираєте, купуєте декоративне мистецтво?
Ю. К.: — У мене велика колекція, зокрема й декоративного мистецтва, досить багато робіт.
— Якщо продовжувати тему колекціонування, то не можна не згадати, що в Києві досі немає музею сучасного мистецтва, декоративного зокрема. А хто взагалі може створити музей? Приватний капітал до цього ще не доріс, а державі це не треба...
Ю. К.: — Приватний капітал доріс, але йому не до цього. Державі це треба, але грошей немає, ви самі знаєте.
— Зоє, у нас до вас запитання, подібне до того, яке ми поставили Юрію. Що спонукало вас зайнятися декоративно-прикладним мистецтвом, яке, за традицією, у нас і мистецтвом практично не вважається?
З. Ч.: — Хочу сказати, що традиція такої зневаги досить давня. Це пішло з XVIII століття, від Академії Російської імперії та європейських академій. Прикладне мистецтво вважалося ремеслом в ієрархії мистецтв. Високими вважали живопис, скульптуру й графіку. Я й зайнялася альбомом через глибоке співчуття до митців-прикладників. Тому що виставки прикладників відбувалися завжди десь на задвірках, в останніх залах, інформація про них — на гальорці преси. І мені хотілося довести, що ці митці заслуговують на видання й такі виставки не за залишковим принципом, заслуговують на великий зал, велику увагу... Адже декоративне мистецтво лише наприкінці XX століття перестало бути утилітарним, перестало «прикладатися» до чогось. Стало зрозуміло, що воно таке ж складне, цікаве, багате, як живопис, скульптура й графіка. Митці з текстилю, кераміки, скла творять повноцінні образи. Добре це чи погано, але воно вийшло за звичні рамки свого жанру, розвивається на стику багатьох жанрів і техніки. Кераміка часто нагадує поєднання живопису, графіки та скульптури; текстиль часто сприймається рельєфною, скульптурною пластикою. Тут відбувається таке змішування станкового, образотворчого й декоративного мистецтва, що важко поділити це на низьке й високе мистецтва. Мистецтво є або його немає; образ є або ні.
— І все-таки ваші резони. Чому ви цим зайнялися?
З. Ч.: — Через любов. Я не просто люблю це мистецтво, я його обожнюю. Я люблю і митців декоративно-прикладного мистецтва, вони мені цікаві більше, ніж живописці, графіки, скульптори. Це фанати. Одержимі. Божі люди. Прикладники цікаві тим, що вміють живописати, малювати, компонувати, знають матеріали, яких не знають ні живописці, ні скульптори, ні графіки. Їхні знання багатогранніші, ніж у будь-якого іншого представника високого мистецтва. Тому я намагалася відділити професійне декоративне мистецтво від народного й прицільно займатися цією галуззю художньої творчості — тільки професіоналами. Тому що у цих мистецтв абсолютно різна природа. Народні художники продовжують нести традиції художньої системи, виробленої поколіннями, колективною свідомістю. Чіткі, жорсткі канони — все це передбачається у фольклорі. А у професійному мистецтві все побудовано на персоні, її творчості, на оригінальному погляді на життя, підході до матеріалу.
— Межу між національним архетипом і авторським поглядом у Європі проведено дуже чітко. Ви співвідносили себе із цією, по суті, західною тенденцією?
З. Ч.: — Ми перебуваємо в загальноєвропейському художньому процесі. Я нещодавно отримала каталог всесвітньо відомого симпозіуму кераміки у Файнці й порівняла твори їхніх премійованих керамістів з нашими. Наші — кращі, вони дуже талановиті. А якщо повернутися до нашої роботи, то концепція «200 імен» — «Молоде мистецтво молодої держави». Тобто країни з молодою державністю, але з шлейфом дуже древніх традицій, з багатющою національною культурою. І все це відбивається, як мені здається, в кожній з робіт. З одного боку, знання всесвітніх художніх процесів. І водночас це національно забарвлене, відчувається любов до нашого народного мистецтва, до нашої культури.
— Зоє, а ви й починали свою діяльність з прикладного мистецтва?
З. Ч.: — З монументально-декоративного. Після інституту у мене було три варіанти. Мені запропонували місце завідувачки масового відділу у Музеї російського мистецтва, і я відмовилася. Не знаю, шкодувати про це чи ні, тому що музей кожному треба пройти. Другий варіант — залишитися на кафедрі декоративного мистецтва; я знову відмовилася. Залишитися на кафедрі, в інституті — як це нудно, жахливо! Я хочу великого життя! І мені запропонували працювати в НДІ експериментального проектування, де працювало багато цікавих архітекторів і де був єдиний на весь СРСР унікальний відділ монументально-декоративного мистецтва, де працювали монументалісти, керамісти, текстильники. І з 1975 року я займаюся, по суті, декоративним мистецтвом. Читала лекції в Художньому інституті з історії зарубіжного декоративно-прикладного мистецтва, потім повернулася в інститут заступником керівника відділу монументально-декоративного мистецтва. Особливо цікаво стало наприкінці 80-х — у 90-х роках, коли почалися неординарні процеси, з’явилися роботи, де є образи, філософія, ідеї, думки. Адже це, крім усього іншого, мистецтво позитивних емоцій, що я дуже ціную. Люблю наше актуальне мистецтво, але його епатажна естетика, шокуючий характер, агресивність залишають мене байдужою. А прикладне мистецтво, гостросучасне, глибоко національне й водночас таке, що викликає позитивні емоції у людей, втомлених від нашого життя, — дороге мені.
— Ви, напевно, отримали вже чимало відгуків на свою роботу. Які з них найцікавіші, найбільше запам’яталися?
З. Ч.: — Найцінніші — після трьох років напруженої роботи та практично відсутності вдома — були від сім’ї: чоловік і діти зрозуміли, чому я мучилася. Адже «200 імен» з моїх дітей — найважча дитина, й сімейство ревнувало мене до неї неймовірно, тому що я їй всю себе віддала. Я дуже ціную думку своїх друзів, близьких, але те, що найбільше запам’яталося, — найвища оцінка експертів ЮНЕСКО у Франції. Було дуже несподівано й приємно, коли нас запросив Євген Кирилович Марчук і розповів, як сподобалася наша книга Кондоліззі Райс, якій він подарував каталог під час свого нещодавнього візиту до США. Ми так і уявляємо собі ситуацію: коли вона переглядала цей альбом, зателефонував Джордж Буш, а вона продовжувала гортати сторінки, все ніяк не могла відірватися, і лише потім підійшла до телефону...
— І все-таки, невже навіть після такої роботи у вітчизняного бізнесу не виникло інтересу до власної культури?
Ю. К: — Інтерес є. Але не всі мають можливості.
— Очевидно, альбом — це лише перший крок. Далі має бути мережа галерей, видавництв, інших проектів...
Ю. К.: — Звичайно, але такий почин для свого розвитку потребує механізму. Дещо вже є — власне рекламне агентство, власне видавництво, власна друкарня, спеціалізовані галереї. І є багато гідних людей, готових це підтримати.
— Є ще й інше, радикальне розв’язання всіх проблем для митця: виїхати.
З. Ч.: — Ні. Митці, які виїхали, пересвідчилися, що там їх ніхто не чекає, що вони повинні писати й продаватися тут.
— У світлі сказаного вами вище — змалюйте, будь ласка, стан декоративно-прикладного мистецтва сьогодні.
З. Ч.: — Наше декоративне мистецтво перебуває на злеті. Але історія вчить, що будь-який злет може дуже швидко обернутися на падіння, якщо немає економічних передумов до розвитку. Декоративне мистецтво пов’язане з художньо-виробничою базою. Але зараз закрилися практично всі заводи художнього скла. На Київському заводі художнього скла з унікальним музеєм, з унікальною колекцією, всесвітньо відомими художниками, 1996 року було погашено печі. Тепер не можуть до пуття розпорядитися музейною колекцією, кудись передають; в якому вигляді вона дійде до місця призначення — невідомо... Це страшна трагедія, що ми не можемо розпоряджатися своїми багатствами. Закрився завод художньої кераміки... Прикро. Художникам зараз дуже важко. У важкому стані Експериментальна львівська керамічно- скульптурна фабрика, де й зараз ціною неймовірних зусиль усе ще проводяться міжнародні симпозіуми гутного скла. Наше скло, наші митці дуже ціняться. А київська школа не має своїх спадкоємців, і якщо завод не відродиться, на що поки надій мало — просто зникне. Це дуже страшно й дуже дивно в наш час.
— Це дуже прикро, тому що та ж Італія своє муранське скло постачає всюди, а відвідування заводу в Мурано — ціле туристичне шоу, дуже прибуткове для склярів...
З. Ч.: — Цілком вірно. Але наша молода держава виявилася абсолютно непідготовленою до відродження й підтримки національної культури. Тому єдина можливість у даній ситуації — зближення культури й бізнесу. Тільки треба знайти якийсь механізм. Адже парадоксальна ситуація: на одному полюсі перебувають люди грошовиті, але вони не знають, як вкласти свої гроші у вітчизняне мистецтво, на другому полюсі — художники, які не знають, де знайти гроші. А між ними прірва, й немає структури, яка б їх зближувала. Цим, звичайно, повинні займатися галеристи.
— Але чи можна вважати, що вже з’явився клас людей, які потребують мистецтва й готові платити за нього?
Ю. К.: — Так. Вони, можливо, ще про це не знають, але вони є.
— І все-таки: попит зростає? Купують активніше?
Ю. К.: — Я б сказав, що клієнтура збільшується за рахунок наших забезпечених людей, представників середнього класу, що живуть тут — а не за рахунок іноземних покупців, як це було раніше.
З. Ч.: — Створювати атмосферу повинні всі. «200 імен» — вже дуже хороший союз, майданчик для експерименту. Це безпрецедентно за якістю, за презентативністю, дуже солідно, із цим легше переконати інших, що у нас це можливо й що цей труд має бути оцінений.
— А чи реально зробити наше мистецтво прибутковою статтею культурного експорту?
З. Ч.: — Це цілком можливо. Наприклад, через регулярну участь у міжнародних симпозіумах, виставках, які регулярно проводяться в Європі — Швейцарії, Франції з гобелену й текстилю наші текстильники могли б скласти конкуренцію. В Європі цінять декоративно-прикладне мистецтво, і якби наші художники мали кошти брати участь, думаю, до них би з цікавістю ставилися. Та так воно і є. Чимало учасників нашого проекту, які мають можливість брати участь у бієнале й симпозіумах — запитані дуже активно.
— А ще кажуть, що у нас немає еліти.
З. Ч.: — Ми й робили це видання, щоб, серед іншого, саме довести, що в Україні є творча еліта. Судячи з того інтересу, який уже з’явився й у Франції, і в Америці, — у нас є еліта. Взагалі, я ще не бачила, негативної реакції ні в кого серед всіх, хто брав до рук цю книгу. Але, якщо не буде фінансової підтримки митців, вони почнуть вимирати. А головне — повинні поповнюватися музейні колекції. Найстрашніше — що в 1990-ті роки музейні колекції не поповнювалися, ціле десятиліття залишилося білою плямою.
— Що ж. Дозвольте закінчити таким же питанням, з якого ми починали: яке головне завдання цей проект допоміг вам розв’язати?
З. Ч.: — Розумієте, адже доля нашої книги декілька разів висіла на волоску. Я дуже переживала, що нічого не вийде. Але що мене тримало? Що потім нащадки нас судитимуть тільки за музейними колекціями й книжками у нашій культурі. А якщо книжок немає — отже, ці люди неначе й не жили зовсім, і не було їх на білому світі. По суті, ця книга — віртуальний музей декоративного українського мистецтва кінця ХХ століття. Тільки завдяки цій книзі ми дізналися, що це не ремесло, а мистецтво, що жило тисячоліттями, — і дай Бог, щоб ця традиція не урвалася. У Григорія Сковороди є визначення краси як божественної істини. Ось чому я так люблю це мистецтво — тому що категорія краси для наших митців так само незмінна й вічна...
