Йому снилося: на величезній площині стояли тисячі бар'єрів,
пофарбованих в жовто-сині смуги, під якими булькотіло болото і лопались
чорно- коричневі бульки. Навколо не було жодної душі, якщо не брати до
уваги чоловіка, що завмер на старті зі стартовим пістолетом у лівій руці,
стартера, сивого, з довгою бородою, з сумними очима втомленого борця, якому
вже остогидло чекати «кращих» часів, який назавжди позбувся ілюзій «реформ»
і «поліпшень», який розумів, що тримати вічно піднятим стартовий пістолет
— така його доля.
Але бігунові, що готувався, чомусь було шкода цього стартера,
не хотілось змусити його опустити руку і мовчки чекати результату, відлічуючи
секунди, хвилини, години, дні, тижні, місяці, поки бігун подолає перший
бар'єр. Тому бігун барився на старті, а сивий чоловік iз пістолетом не
квапився натискати на спуск. Їм було цікавіше відлічувати час, залишаючись
кожному на своїй позиції, не відриваючись один від одного і не зводячи
один з одного очей. Вони чекали, і це чекання було життям. Бігун чудово
знав, що на першому ж бар'єрі обидві його ноги зануряться у болото, з якого
не виберешся. А чоловік на старті дбайливо тримав пістолет, розуміючи,
що якщо він різко вистрілить, то погубить і бігуна, й себе, і краще просто
тримати стартовик, не оглушуючи простір пострілом. І бігун, і стартер знали,
що бульки, які вибиваються з-під бар'єрів, — це не що інше, як свідомість
навколишнього світу, в якій змушені потонути з булькотом усі їх починання,
оскільки так було влаштовано цей незвичний манеж для поєдинків, на якому
змагатися доведеться тільки з самим собою, суперників немає і не буде.
Бігун знав про це, тому й барився.
Та раптом пістолет вистрілив! І забіг почався. Чоловік
із стартовим пістолетом присів у відчаї, намагаючись не дивитись, як бігун
долає перший бар'єр. Проте звичного булькоту потопаючого він не почув.
Навпаки, він почув, як за першим подолано другий бар'єр, потім — третій
і наступні. Наважившись поглянути в бік бігуна, стартер зміг побачити лише
спину, що даленіла десь уже на тридцятому бар'єрі! І це було дивом. Чи
болото саме стало висихати і міліти, чи це бігун своєю вірою в перемогу
висушив його? Чоловік із сивою бородою раптом сам, не розумiючи себе до
кiнця, наблизився до бар'єрів і почав мовчки, з зусиллями перекидати своє
тіло через планку. Це йому вдалося. І він пішов на другий бар'єр, щоб придивитися
до третього. Так вони й бігли, долаючи бар'єри, кожен, як міг.
Бігун був далеко, мигтіли тільки його литки та спина, а
той, що дав старт, сопів і тихо переповзав з планки на планку, знаючи,
що наздогнати бігуна неможливо, але прагнути цього варто. Ніхто з них не
знав, коли бар'єри скінчаться, щоб можна було спокійно ступити на твердий
сухий грунт з гідністю людини, що подолала болото. Тому вони безперервно
долали перешкоди і вірили, що бар'єри колись закінчаться, колись. Ніхто
не сказав коли. Проте вони вірили й наближали цю мить. А болото виявилося
тільки на вигляд страшним і нездоланним, бульки теж були бутафорськими,
а всі ті, хто міг, iз хлюпанням, як від тонучого каменя, потонути в цій
смердючій калюжі, теж, хоч як це не прикро, виявилися несправжніми, примарами,
для яких навіть смердюча калюжа здається загрозливою. Насправді болота
й не було, а був тільки міраж, що здавався згубним болотом через незвичність
планування та орієнтири, що запам'яталися ще з дитинства. Насправді була
лише гнила поверхня без глибини, без вирв, просто обман чуттів. Та ті,
хто повірили хитрощам цього несправжнього ландшафту, загинули насправді,
попрощавшись зі своєю мрією серед гнилих частинок інших мрій.
Йому снилося, що він бігун, а бігунові снилося, що він
Олександр Биризицький, фотограф, майстер провінційного Джанкоя з модельної
фотографії. Та коли скінчився сон і час було вставати на роботу, вкотре
вже він задавав собі це диявольське запитання: НАВІЩО? Вдома дружина і
дві дочки, для яких робота батька і чоловіка — це святе, незважаючи на
всі шпаринки та скабки. Його розуміють близькі, сім'я. Хто ще? Він сподівається,
що розуміють друзі, яких не дуже багато. Сподівається. Його повинні, зобов'язані
розуміти моделі, що приходять і йдуть з поля зору його об'єктива. Об'єктив
об'єктивний, не бреше, не вивертається, дивиться тільки прямо і віддає
перевагу яскравому денному світлу сонця. Бажано, щоб сонця.
Іноді доводиться знімати вночі. Та й вночі об'єктив не
здатен брехати. Його фокусної відстані достатньо, щоб зробити світ реальним
і заселеним, затишним і людяним. Об'єктив Саші Биризицького не убиває реальності,
а творить її наново, на площині фотографії. Напарник Олександра, Валерій
Водочкорія, філолог, сивий і бородатий, схожий на Синявського, організатор-натхненник
джанкойського конкурсу «Фотоюність-99», огляду красивих і відкритих для
майбутнього дівчат, слухаючи Олександра, сумирно посміхається собі в бороду,
стежачи за черговим бар'єром, якого той долає по джанкойському болоту.
Сам він тихо перелізає через них з усмішкою хулігана із золотим серцем.
Або з усмішкою мудреця, для якого вже достатньо простоти системи: «Набридло»!
Фотомоделі обожнюють Олександра, як хрещеного батька їх
доль. Міркуючи про свою роботу, Биризицький говорить про душу і плоть одночасно.
— Мені вони просто подобаються як живі, пластичні істоти,
з якими працюєш, які прагнеш зробити ще красивішими, показати родзинку,
можливо, поворот голови, або шию, кисті, плечі. У кожної фотомоделі по-рiзному
може бути красивим бюст або ноги, талія. Я відразу помічаю переваги одних
частин тіла над іншими, потім з кожним сеансом зйомок враження стирається.
Важливо не забувати первісне правильне враження і зосередитись на ньому.
Це найскладніше. А дівчата приходять різні. Зі шкіл і з життя. І з кожною
я веду своєрідний фотодіалог. Якщо діалог вдається, не перетворюється на
монолог, фотомодель сягає вершин виразності, вона стає мистецтвом, втіленням
світової краси. Я над усе ціную цю мить. Заради неї й живу сьогодні! Я
вірю, що краса, нехай і не порятує, але точно вже, не змарнує світу і всередині
нас, і навколо нас. А найкрасивіша істота на землі — це жінка.
Я кажу «істота», щоб підкреслити незбагненність і глибину
жінки. Будь-якої, не лише красивої. Жінка незбагненна, як істина, і, як
істина, прекрасна. Я пересвідчився в цьому, коли став працювати з моделями.
Вони щоразу інші, змінюються, змінюються обличчя, навіть форми тіла. Я
збагнув, що є певні натури з такою непостійністю і виразністю, що мені
бувало ніяково. Вони змінювались на моїх очах, а я тільки фіксував зміни
і «стримів» від споглядання цих метаморфоз. Є Протей, а ці жінки як Протеїди.
Однак цей особливий тип дуже рідкісний, надзвичайно рідкісний, як щось
викопне небаченої конструкції, яке знайти — неймовірний успіх для фотографа,
і мої улюбленки, я гадаю, з цієї породи «жіночої фауни». Каламбур!
Я прийшов до фотомоделей із звичайної рутини, спочатку
фотокорської роботи на весіллях, в загсах, на похоронах. Всюди було те,
що вирізняє нашу людину, на превеликий жаль, — відсутність смаку і потягу
до краси. Завжди щось штамповане, засмальцьоване від частого вжитку, слова,
пози, жести, композиції. Від цього всього хотілось утекти i забути. Але
те саме «життя», яке ми чомусь називаємо життям, навіть ще й зараз, хоч
багато що може змінитися, — воно не надавало свободи вибору. Або служи
рутині, або йди геть! Третього не дано. Так, мою роботу з фотомоделями
— я ж працюю вдома з ними — комуністи назвали б таким словом, що повторювати
не хочеться. Значить, щось усе-таки міняється. А я й не сподівався! Хоча
комуністи нікуди не ділись, вони і не збиралися зникати, вони все ще при
владі. Ось і парадокс! Ну, не виходить у них зараз ідеологічно і морально
діставати людину, так вони її дістануть податковими органами! Вивели особливу
породу людей, — «совок», — з високим коефіцієнтом заздрощів і ненависті
до нового: тепер займаються виведенням особливої породи податкових інспекторів,
— це «гедзі», що не дають людині працювати й заробляти. Порода «гедзів»
у людській шкурі. Робокопи, безжалісні і зашорені. В будь-кого від спілкування
з ними з'являється алергія, особлива, душевна алергія. Страшна смертельна
хвороба для деяких вразливих особин...
Я люблю свою роботу, я люблю своїх моделей, своїх дівчат,
свій особливий світ фотодіалогів, так чому ж я змушений воювати з податковою
інспекцією?
Намагаюсь не подати знаку, що мені важко дихається, наче
на біговiй доріжці. А я ж і справді бігав 400 метрів з бар'єрами, був чемпіоном
України в 1983 році. Мріяв про Олімпіаду в Монреалі, а «прибіг» сюди, в
Джанкой, осів і обважнів, і ось тепер «бігаю» тільки в снах. А робота з
моделями, я тобі скажу, це також, свого роду, біг з бар'єрами, але довший,
ніж 400 метрів, набагато довший. А болото наше, рідне, джанкойське, я вже
не проміняю на місце в «збірній», дається взнаки тяжіння до стихії вогнища,
традиції, вік. Мені сорок років і тільки в останні роки, два останні роки,
я знайшов щось для душі. Адже знімаєш часто зовсім безкоштовно, тільки
прагнучи якогось образу. І так біжиш, іноді сходиш з доріжки... Що думають
люди навколо мене, сторонні, на це мало реагую; так звані «устої» та інша
«провінційна філософія», — часто звичайне лицемірство і заздрощі. Заздрощі
— страшна сила в нашому безсилому суспільстві. Вона вбиває щодня, краплею
отрути за краплею. Добра протиотрута — це робота. І знову робота. А курю
зараз тому, що не бігаю. Треба кидати. Та все ніяк не наважишся поборотися
з самим собою. А слід би. З навколишніми боротися легше...
Увійшли Сашині фотомоделі: Інна, Лєна, Маша. Вони сідають
і слухають, як він розвиває різні теми і лагідно дивиться на них, кидаючи
професійні погляди фотомайстра. Він шукає в них те, що сховане під маскою
у кожної. Джанкойські дівчата, яким не соромно позувати і шукати далі своє
«я». Вони впевнені, що найкраще попереду, що їх мрії все одно здiйсняться,
що не за горами той час, коли всім стане трохи легше. В них є найголовніший
авторитетний аргумент — молодість.
