Лелека (Сісоnia) або, як кажуть у народі, бусол віднесений
науковцями до роду птахів ряду лелекоподібних. Довжина його тіла сягає
понад метр, а вага —5 кілограмів. Оперення чорне з білим. Гніздиться на
деревах і будівлях. У кладці буває в середньому 2-4 яйця, рідше до 7. Насиджують
кладку почергово самка з самцем протягом 32-34 діб. В Україні поширенi
лелека білий або чорногуз і лелека чорний. Комахи, земноводні та плазуни
складають їхнiй раціон. Лелеки — перелітнi птахи. Донедавна досить суворо
охоронялися законом.
Але все це факти, хоч і промовисті, але сухі. А ось у народній
творчості лелеки змальовані й оспівані набагато багатогранніше. За однією
з легенд, лелека — птах Божий. Це ангел, якого Господь покарав за непослух.
Бог доручив йому втопити в болоті мішок, наказавши не розв'язувати та не
заглядати до нього. Але цікавість перемогла.., і звідти миттєво повистрибували
жаби, повилазили ящірки, гадюки та всяка нечисть. Розгнівався Господь Бог
на ангела і перетворив його на лелеку білого — як знак того, що це Божий
птах, але наклав чорну латку — як знак того, що він покараний. І досі ходить
лелека по пасовищах та болотах і визбирує те, що розгубив...
А зовсім недавно дізнався я про цікаву історію, яка трапилася
в житті колишньої вчительки Ольги Лук'янівни Шевченко.
— Проживали ми раніше в селі Матвіївці, що в Шумському
районі (Тернопільської обл. — Авт. ), — розпочала свою розповідь
Ольга Лук'янівна. — Діти роз'їхались на навчання, якось сумно стало. Я
хотіла, щоб біля нашої хати жили лелеки. Там у нас були два телеграфнi
стовпи: один новий, інший старий. Мій чоловік замовив своєрідне колесо,
його підняли на стовп, поклали гілки. Буря розмела їх, але вдруге ми все
поприв'язували. Я щоранку виглядала птахів з теплих країв. Через тиждень
прилетів один, потім стало двоє. Яка радість! Та спочатку злагоди в них
не було. Вона робить гніздо на старому стовпі, він — на новому, але нарешті
порозумілися. Без колеса зробили чудове гніздо. Видно, що майбутня мама
краще орієнтувалася у виборі місця: там було затишніше і далі від дороги.
Згодом у наших лелек з'явилися діти. Я раділа, дивлячись, як маленькі голівки
виглядають з гнізда. Виросли, а з настанням осені відлетіли.
Наступний рік був зовсім іншим. Прилетіли наші лелеки і
довгий час кружляли над гніздом і чомусь не сідали, тоді як їх одноплемінники
вже давно сиділи. Хвилююсь: що таке? І тут одного дня раптово вмирає мій
чоловік... Із сусіднього села прийшов старенький дідусь, подивився на птахів
і сказав, що вони тонко відчувають нещастя. «Як поховаєте чоловіка, вони
сядуть в гніздо». Так воно й сталося. Та квітень видався холодний, а лелеки,
ремонтуючи гніздо вмостили кусок целофану (як з'ясувалося пізніше). Пішов
холодний дощ, а потім — мороз, вода не протекла, і загинули маленькі лелечата.
Що трапилось? Чую, що гніздо мертве. Лелеки спочатку приносили їжу, а потім
він покинув гніздо. Тільки звисока поглядав униз. Ночував десь на сусідах
або сидів у своєму новому гнізді. Нарешті вона прилетіла до нього. Ніколи
б не повірила, лелеки вірні птахи, а він почав її бити і прогнав від себе.
Видно, за недогляд дітей. Вона піднялась так високо, що ледь було помітно.
Думала, що вже ніколи не повернеться. А через три дні прилетіла така змучена,
ледве жива.
Йшов час, птахи жили окремо. Згодом в її гнізді з'явився
новий, невеличкий лелека. Старий, кружляючи, спостерігав за гніздом, а
у них з'явилися пташенята.
Настав травень. Почалася помста. Попередній (старий) лелека
накинувся на нового і так билися, що аж на землю попадали. Посходилися
сусіди, говорять мені, щоб бити старого, бо загине молодий. Я не наважилась.
Хотіла лише відігнати його, підійшла досить близько, та він не злякався,
а подивився на мене так, ніби хотів сказати: «А тобі чого треба?». Принижена
цим гордим красенем, я відступила. Нарешті смеркло, птахи розлетілися.
А вранці, бачу, в гнізді двоє. Мама стоїть повернута від гнізда, старий
лелека біля неї. Він заволодів гніздом. Потім почав немилосердно бити дітей.
Мама зреклася гнізда, не приносила їсти. Я мусила вартувати пташат, відганяючи
вітчима, і закидати маленьку рибку в гніздо.
Одного разу, дивлюсь, а над гніздом кружляють близько десяти
лелек. Що таке? А мої в гнізді стоять спокійно. Відлітати ще рано, не осінь.
Кличу сусідів. Один з них сказав, що це, мабуть, молодий привів «комісію»
на розбір справи. Але покружляли і полетіли. А коли їх уже не стало, знову
старий почав бити маленьких. Я закликала телефоністів. Вони дістали з гнізда
двох загиблих пташенят, а двох ледь живих віддали мені. Побиті, понівечені,
вони нічого не їли, тільки лежали. В одного з них була зламана лапка, мій
колишній сусід І.Ф. Ярощук (він тоді працював на тваринницькій фермі і
трохи розумівся на ветеринарстві) прийшов на допомогу. Якось направив кісточки,
і ми наклали шину. Я не відходила від пташенят, доглядала, лікувала їх,
годувала маленькими шматочками риби. І моя праця виявилася не марною. Поступово
лапка зажила. А яка була радість, коли вони почали їсти самі, але нічого,
крім риби.
Ростуть — він і вона. Звикли до мене, ходили за мною, мов
кури. А це знову проблема: як їх підготувати до самостійного життя? З настанням
осені я мала їхати в санаторій, а на зиму — до своїх дітей. Почала вчити
їх літати: піднімала, пускала вниз, садовила на якесь підвищення. Знову
радість — почали потроху самі літати. Тоді мені треба було поїхати до міста
на кілька днів. Доручила догляд сусідам. Та коли нікого не було на подвір'ї,
прилетів старий лелека і розігнав малих. Молоденький лелека пропав, а її
ледве знайшли. Смуток роз'їдав серце. Принесла її на руках і плачу: ми
— дві вдови. Де подіти цю пташку? Почала готувати її до самостійного життя.
Мені допомагала сільська дівчинка — школярка Соня. Ми виносили її на берег,
привчали ловити маленьких жабок... Потім її довгенько не було. Думала,
чи знайде собі пару, чи приймуть її у вирій. Та видно, що не знайшла...
Прийшла через два тижні. Від дітей зі школи я почула, що ходить якась змучена
лелека, але не зловлять її. Пішла. Дивлюсь — моя. Взяла її і знову додому.
Що робити. Лелеки відлітали. Пригадала, що в Кременці є школа юних натуралістів.
Поїхала до директора просити, щоб взяли мою вихованку. Він погодився —
якраз була порожня клітка, в якій колись тримали орла. Онуки відвідували
її, інколи приїжджала і я. А навесні, коли повернулись з вирію лелеки,
ми її урочисто випустили. Вона змахнула крилами, ніби прощаючись, і більше
ми вже не бачилися...
Дивовижну історію розповів і мій батько.
Один із його колишніх сусідів прогнав з нової стодоли лелек,
зруйнував гніздо. Того ж вечора вдарила блискавка у стодолу і спалила її.
Згодом сусід відбудував ту стодолу, зразу поставив й колесо для лелек.
І ті не забарилися з появою.
Ось такі історії почув про цих відомих і водночас невідомих
птахів — символів вірності та краси
P.S. Буду вдячний, якщо читачі «Дня» доповнять мою статтю.
