Півроку тому Євген Городнічук з міста Лозова на Харківщині працював помічником машиніста тепловозу на залізниці. Місяць тому 28-річний хлопець в окопі заряджав кулемет бронебійними снарядами. Зараз Євген лежить у Головному військовому клінічному госпіталі в Києві з осколковими пораненнями хребта та ноги та мріє повернутися до побратимів на фронт.
«В армії не служив, був звичайним цивільним. Зараз жалію, що не служив, але тоді було інше ставлення до армії», — розповідає Євген. Хлопець пішов добровольцем у батальйон «Айдар»: просто сіли з товаришами на машину та поїхали до батальйону. Там видали зброю, і після короткої підготовки — вперед, на Луганськ.
На Донбасі підрозділ Євгена стояв у Щасті, звільняв Лутугине, проривався до аеропорту Луганська. За словами хлопця, сепаратисти добре озброєні: у них новенькі бойові машини, сучасні автомати, снайперські гвинтівки великої дальності. Втім, українські бійці поступово «роззброюють» сепаратистів: відбирають БМП, склади російських ручних переносних гранатометів тощо.
Добровольці з «Айдару» беруть ворога сміливістю. «Зараз наш батальйон виконує функції штурмового, йде попереду всіх. Пацани, які три місяці тому були таксистами та вчителями, розбивають підрозділи російських спецслужб. На війні легко: ось ми, там — ворог, і є наша земля, яку треба звільнити. Про зраду серед чиновників та командування не замислюєшся. Зрадників вистачає і тут, і в Росії, але це — не вирішальний фактор», — переконаний Євген Городнічук.
Хлопець акцентує, що українські бійці зазвичай отримують осколкові поранення, постраждалих від куль дуже мало. Євген посміхається: «Постріляти ГРАДами та мінометами здалека сепаратисти можуть, а у ближньому бою зі стрілецькою зброєю вони просто тікають».
Мешканці Луганщини нормально ставляться до добровольців: молодь приязна, старше покоління спершу дивиться косо, потім звикає. За словами Євгена, бійці «Айдару» діляться з місцевими харчами, допомагають відновлювати населені пункти — наприклад, запустили хлібопекарню у Лутугиному.
Євген майже зайшов до Луганська, коли отримав поранення. «За два дні до цього батько та сестра бачили погані сни. Мені самому наснилася пряма дорога до Луганська, начебто до міста метрів 100—200, я стою, дорога йде далі, далі, а Луганська не видно. Так і вийшло — не дійшов до кінця. Переживаю тепер за своїх хлопців», — ділиться боєць.
Після поранення Євген Городнічук найбільше боявся потрапити у полон. Навіть за рядових айдарівців сепаратисти отримують велику нагороду — можливо, тому, що добровольці рідко стають бранцями. Євген зізнається: «Повз на руках, бо не відчував нижньої частини тіла. Дістав гранату, закрутив запал — так і повз, бо краще померти, ніж полон. Боявся не знущань, а що це потім в Інтернеті викладуть, і мати побачить. Взагалі, більшість наших бійців завжди тримає гранату для себе».
Тепер на хлопця чекає реабілітація, поки він — лежачий пацієнт, але сподівається, що скоро сяде на візок. Євгена постійно відвідують рідні та друзі, іноді приходять поранені побратими, іноді — українські політики, наприклад, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок. Над ліжком айдарівця висить прапор футбольного клубу «Дніпро» з автографами гравців. Хлопець мріє повісити поруч знамено «Айдару». «У пацанів є прапори їхніх підрозділів, ось і собі хочу. Також треба закордонний паспорт зробити, бо є багато бойових товаришів з інших країн — Канади, Швеції — і всі запрошували до себе. У госпіталі спочатку повісив носа, сумував за товаришами. Потім насварили, що коли буду так поводитися, довго лікуватимусь, тож намагаюся триматися. Проглядаю Інтернет, слухаю музику, курю електронну сигарету, п’ю сік, їм яблука», — каже Євген.
Хлопець мріє бути військовим і далі, хоча першим девізом «Айдару» було: «Ми прийшли перемогти і розійтися по домівках!» Доброволець звик до воєнних умов, без цього йому важко. Євген Городнічук підкреслює: «Після перемоги на Донбасі буде багато роботи. На сході потрібна інша політика на державному рівні. Якщо залишити все так, як є, рано чи пізно там знов вибухне».
