У багатосторінковому стенографічному звіті, присвяченому сумнозвісній «Павловській сесії» 1950 року, ім’я академіка Леона Абгаровича Орбелі звучить двічі. У першому короткому виступі він категорично відмовляється від докорів, що, мовляв, відійшов як вчений від канонів павловської фізіології. А в другому його тексті, серед покаянь інших «єретиків», він так само, в дусі самокритичності, зізнається, що в його працях є серйозні помилки. Звісно, йому просто-таки «викрутили» руки.
Сам Іван Петрович Павлов, який помер 1936 р., до цього шабашу жодного стосунку не мав. Об’єднану сесію Академії наук і Академії медичних наук СРСР скликали в Москві за вказівкою згори, слідом за перемогою лисенківщини. На аналогічному псевдонауковому акті дослідники, які йменували себе «вірними павловцями», цькували колег, зарахованих до неугодних.
Л. Орбелі, найближчого співробітника класика нового «віровчення» і найбільшу особистість у науці, начальника Військово-медичної академії, директора Інституту фізіології імені І.П. Павлова, оголосли відступником і зняли з усіх посад. І хоча після смерті 1953 року «корифея всіх наук» виявилося, що все це — ахінея, Л. Орбелі, павловський конфідент, був без посад, та й повернення було неабияким...
І ось 1957 року його запросив до Києва один з учнів за ВМА Дмитро Іванович Панченко. Він керував кафедрою нервових хвороб в Інституті вдосконалення лікарів і одночасно редагував чудовий журнал «Врачебное дело». Гість, який виступив з доповіддю і спогадами на засіданні Українського наукового товариства неврологів, який відвідав разом з Дмитром Івановичем провідні столичні клініки, був просто зачарований Києвом, поїздка продовжила йому життя.
Але як виник цей зв’язок? Д. Панченко, юнак із села Новгородка нинішньої Кіровоградської області, у двадцяті роки став активним комсомольцем. До речі, , він став прототипом головного героя роману «Стара фортеця» В. Бєляєва, дія якого відбувається в Кам’янці-Подільському. В середині тридцятих років Дмитро став слухачем легендарної Військово-медичної академії в Ленінграді. З неврології він спеціалізувався у двох відомих фахівців в цій галузі Михайла Аствацатурова та його наступника Бориса Дойникова, але у фізіології натхненником і прикладом став Орбелі. Характерна риса цього подвижника науки — ризиковані досліди на самому собі. Орбелі 1933 року перевірив на собі ефекти розрідженого атмосферного тиску, навіть на кілька годин знепритомнівши. Потім провів понад добу в закритому відсіку підводного човна, спостерігаючи за зростанням нестачі кисню.
Саме Панченко неодноразово особисто брав участь у перевірках, наскільки можна витримати зміни атмосферного тиску в повітряному стовпі. Втім, він цілеспрямовано просувався в неврології та нейрофізіології, 1941-го у свої 35 років став доктором медичних наук.
Війна, нацистська блокада міста на Неві, бомбардування німецькими асами оборонних об’єктів і просто вулиць. Одного разу, восени 1941-го, газета «Известия» публікує нарис свого спеціального військкора Веніаміна Каверіна (автора «Двох капітанів»), де згадується і той факт, що військовий лікар III рангу Д. Панченко виніс близько двадцяти поранених з палат однієї з клінік ВМА, де сталася пожежа після влучення снаряда. Цю пам’ятну газетну вирізку я якось побачив у помешканні Дмитра Івановича.
Незабаром Д. Панченко стає невропатологом-консультантом на Ленінградському фронті, надаючи допомогу у кількох шпиталях. Його наступне призначення — головний невропатолог Північно-Кавказького фронту, і в завершальні місяці війни — головний невропатолог 4-го Українського фронту в ранзі полковника медичної служби.
Упродовж кількох років після перемоги професор Панченко, залишаючись керівником клініки нервових хвороб, де випустив дві монографії, є ректором Львівського медичного інституту. Будучи «східняком», як заведено було тоді висловлюватися, залишив по собі гарні враження завдяки лояльності, громадянській сміливості, підтримці викладачів, що віддають перевагу читанню лекцій рідною українською мовою.
1951 року Дмитра Івановича обирають завідувачем кафедри неврології Київського державного інституту вдосконалення лікарів. Кафедра містилася в обласній лікарні, на другому поверсі великого корпусу. Він створив низку нових напрямків і лабораторій — новаторство було його стилем. Але, поза сумнівом, вагомим та оригінальним кроком було конструювання і створення біотрону.
По суті, цей оригінальний пристрій лікування в умовах стабільного мікроклімату, зокрема стійкого оптимального атмосферного тиску та інших метеорологічних індексів, можна було назвати й кліматотроном. Його обладнали на першому поверсі згаданого корпусу.
Мені довелося провести в палаті біотрону, яка нагадувала, до речі, не щось лікарняне, а привітну кімнату з меблями, кілька годин. Привертала увагу масивність герметичній вхідних дверей, для яких, за пропозицією ініціатора новації, використали деталі знятого з експлуатації підводного човна. Звісно, йшлося про складну інженерну споруду, з відповідним персоналом. Професор був захоплений починанням, видавши присвячені йому праці. Показники для шпиталізації на два-три тижні, з постійним перебуванням тут пацієнтів, передбачали лікування гіпертонічної хвороби з несприятливою картиною. Значно поліпшувалася функція нервових стовбурів, особливо в кінцівках, чому Д. Панченко присвятив окрему монографію. Потенційно тут передбачалося лікувати і певні форми енцефалопатій, передусім після черепно-мозкових травм. Через певний час про біотрон дізналися в різних неврологічних центрах країни і з’явилися спроби його дублювання за консультування українських фахівців у сфері інновації. Біотрон відкрили, і він діяв кілька років, приміром, у Владивостоці. Листів і заявок було чимало. Нові часи з економічною стагнацією загальмували розвиток таких, досить дорогих систем. Та й у Дмитра Івановича й інших обов’язків було вдосталь. Так поступово згасав соціальний експеримент, який не має аналогів, але потребує фінансової підтримки.
Склалося так, що особливо цікаво і приємно мені було розмовляти з патріархом столичної неврології у нього вдома. Вікно з кімнати в пам’ятному будинку на розі вулиць Леніна і Лисенка дивилося на колишню Фундуклеївську, вулицю мого дитинства. Але Дмитро Іванович поринав, згадуючи минуле, в події в Ленінграді і на фронтах. Одним з військовиків, з якими йому довелося співпрацювати, коли служив на Кавказі, був Леонід Брежнєв, начальник політвідділу армії, в тому ж таки званні полковника, ровесник лікаря, який відповідав за найнеобхідніше — за допомогу пораненим, а коли треба було — і за саме життя. Але ж зустрічі — і бажані, й несподівані, — атмосфера буття.
