Унікальність нинішньої ситуації полягає в тому, що динаміка геополітичних змін, які відбуваються в світі, примушує нас швидко вирішувати внутрішні проблеми. На жаль, ще велика ймовірність того, що Україна може опинитися на узбіччі цивілізаційного прогресу. І якщо в минулому невдачі визвольних змагань пояснювалися «історичною бездержавністю», то сьогодні будь-який провал у зовнішній чи внутрішній політиці усвідомлюється як поразка української державності.
Чи виконав український націоналізм свою історичну місію? Які його завдання на сучасному етапі державотворення?
Очевидно, що соціально- економічне становище країни, перманентне політичне протистояння, а головне — брак відчуття, що ми живемо в справді національній державі, спонукають до різних відповідей, а подекуди призводять до капітулянтських настроїв. А тому — спочатку про об’єктивні факти.
Минуле тисячоліття — доба націоналізму. Виникнення нових суверенних держав, численні приклади самопожертви цілих народів в ім’я свого національного визволення вказують, що націоналізм — це впливовий і визначальний фактор новітньої історії.
Український націоналізм — не виняток. У даній ситуації мається на увазі не тільки поява на мапі світу нової держави — України. Йдеться про революційний злам свідомості української нації. Яскрава ілюстрація — результати останнього всеукраїнського перепису.
Незважаючи на соціальні негаразди, політичні та релігійні симпатії, радянське минуле, абсолютна більшість громадян — майже 80% від загальної кількості населення України — заявила, що вважає себе українцями. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3%, а їхня питома вага серед жителів України — на 5,1 відсоткового пункту.
Майже 70% населення України вважають українську мову рідною. Це на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Натомість, російську мову визначили як рідну 29,6% населення, в порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткового пункту. Це свідчить про одне: більшість громадян України прагнуть жити в єдиній, соборній державі, вважають себе єдиним народом, що користується єдиною, власне українською мовою.
Як пояснити цей феномен?
Може, наші державні вожді, політичні партії дбали не про владу, а про душу нації? Відповідь — на поверхні: дух націоналізму незнищений. Український націоналізм, що вів народ до незалежності, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем. Саме в цьому, на мою думку, полягає історична місія українського націоналізму.
Останнім часом особливої гостроти набирає тема зовнішньої політики України. Це зумовлено так званою глобалізацією, яка стала могутнім чинником перерозподілу сил на міжнародній арені. Інтеграційні політичні процеси ведуть до створення нових наддержавних утворень. Вони перебувають на різних стадіях формування, але всі претендують на роль наднаціональних утворень, щоб виступати самостійними суб’єктами світової політики. Небувалих темпів набрала інформаційна глобалізація. Розвиток Інтернету, сучасних комп’ютерних мереж неминуче витіснятиме традиційні засоби масової інформації й матиме вирішальний вплив на формування свідомості.
Глобалізація вважається неминучою, однак не можна не бачити загроз, які вона несе. Передусім це — нівелювання культурної самобутності нації, прищеплення їй універсального способу життя та підпорядкування його економічним інтересам транснаціональних корпорацій.
Не секрет, що найстабільнішими суб’єктами міждержавних стосунків є нації, де культура, мораль і духовність стоять на найвищих щаблях суспільної ієрархії. У зв’язку з цим потребує суттєвого уточнення визначення поняття «проукраїнська зовнішня політика», яким останнім часом користуються практично всі політичні сили. Відстоювати ідею проукраїнської зовнішньої політики, яка полягає в забезпеченні власних політичних, економічних, військових інтересів на шляху інтеграції України до європейської спільноти при збереженні власної культурної самобутності — це і є український націоналізм у зовнішньополітичній сфері.
Сьогодні треба зрозуміти, що головна лінія фронту пролягає через душу та серце української людини. Нам хочуть прищепити усі можливі комплекси національної меншовартості. Закордонні й вітчизняні засоби масової інформації вправляються у намаганні нав’язати світові образ українця, нездатного до активного захисту власних національних чеснот. Більше того, продовжується стара імперська практика зображувати українців як малоросів, як посміховисько, що заслуговує виключно на зневагу. Саме український націоналізм може закласти здорові основи національного характеру, щоб хребет українця нагинався лише для того, щоб підняти опущений меч. На шляху до незалежності та за роки існування Української держави ми зазнали чимало поразок. Але головний бій попереду. Це буде бій за душу українця. І цей бій ми не маємо права програти.
Хто виграє бій за душу українця, той і здобуде перемогу!
