Уже наступного року Україна зробить перший крок на шляху до реформування інтернатної системи. Як повідомляють у Міністерстві охорони здоров’я, будинки дитини, де утримують малюків до трьох років, перестануть приймати нових дітлахів. А до 2023-го звільнені приміщення обладнають під паліативно-реабілітаційні центри для дітей.
Із 2026-го року перестануть функціонувати також інтернатні заклади для старшого віку. Нині в них утримують приблизно 100 тисяч дітей. Відповідно до «Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017—2026 роки», дітей-сиріт та тих, хто тимчасово потребує допомоги, збираються перевести на альтернативні форми виховання.
«Дитячі будинки-інтернати — це найстрашніший пам’ятник радянському минулому». З цієї фрази розпочинає інтерв’ю названий батько з Маріуполя Геннадій МОХНЕНКО. Чоловік багато років займається проблемами дітей, що залишилися без батьків, і переконаний: ніщо не може замінити дітям виховання в родині.
Геннадій Мохненко разом із іншими активістами підрахували вартість утримання однієї дитини в інтернатному закладі. Цифри їх шокували: «Якщо підрахувати все — величезні будівлі, педагогічні колективи, комунальні платежі, масу інших елементів системи, то утримання дитини в дитячому будинку обходиться державі 1,5—2 тисячі доларів на місяць. Це дуже дорого». Альтернативні форми виховання дитини, навіть за державної підтримки, коштуватимуть у рази дешевше та мають низку інших переваг перед інтернатами.
ПРИЙОМНІ СІМ’Ї
Геннадій Мохненко за останніх 20 років усиновив 33 дитини з важкою долею. Зазвичай у його родину потрапляли безпритульні діти, що втратили батьків та роками жили на вулицях міста. «Мій 31-й син уперше опинився на вулиці в два з половиною роки. У три роки на його очах забили його батька. Коли у вісім років він до нас потрапив, хлопець у день винюхував по 40 тюбиків клею. Ящик — це була його норма. Але нам вдалося це змінити».
Звісно, взяти в родину дитину з вулиці погодяться не всі. Але Геннадій переконаний, що до кожної дитини можна знайти підхід: «Я завжди повторюю, що діти опиняються в дитячих будинках не тому, що з ними щось не так, а тому, що з нами, дорослими, щось не так. Не бійтеся, переступіть через міфи та упередження та забирайте сиріт у сім’ї».
Мохненко з однодумцями активно проводять кампанії на підтримку всиновлення. Нещодавно разом із прийомними дітьми вони завершили навколосвітній велосипедний тур. Зі слів багатодітного батька, завдяки їхній кампанії знайшли родини більше тисячі дітлахів. Загалом в Україні станом на 2018 рік 3478 прийомних сімей, у яких виховується 6472 дитини.
Геннадій Мохненко каже, що державної підтримки для усиновлювачів не вистачає. «Коли дитина в інтернаті, держава платить за неї величезні гроші. А коли родина бере дитину до себе, держава повністю усувається від розв’язання проблеми. Дитину потрібно годувати, одягати, плюс спорт, гуртки, освіта. Це все не просто в наших економічних умовах. Якщо ми розраховуємо, що усиновлювачі будуть не олігархами, а середнім класом, то потрібно дати їм підтримку».
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ РОДИНИ САЛМАНОВИХ
Головна перевага дитячого будинку перед інтернатами — це те, що діти вчаться жити самостійно, — розповідає представниця дитячого будинку сімейного типу родини Салманових Сабіра. — Вони можуть приготувати собі чай, відрізати хліба, попрати одяг, перестелити постіль. Вони вчаться бути більш відповідальними та самостійними. Вони беруть участь у всьому. У нас є свій город. Діти також бачать цей процес і розуміють, як вести господарство
Інтернатна система багато в чому не пристосована до потреб сучасних дітей. Геннадій переконаний, такі заклади мають відійти в минуле. «Головна потреба дитини — модель сім’ї в голові. 80% випускників інтернатів ніколи не створять родини. Не тому, що з ними щось не так, а тому, що в них у головах немає цієї моделі сім’ї. І якщо в них будуть діти, то дуже велика вірогідність, що вони знову поповнять цю систему дитячих будинків».
Нині найстаршому сину Геннадія — 33 роки. Більшість його прийомних дітей уже мають власні сім’ї та подарували йому 25 онуків. Тому ключової мети — закласти модель повноцінної сім’ї — чоловікові все ж вдалося досягти.
ДИТЯЧІ БУДИНКИ СІМЕЙНОГО ТИПУ
Дитячі будинки сімейного типу — це окремі родини, що приймають на виховання не менше п’яти дітей, позбавлених батьківського піклування. Їх в Україні нині трохи більше тисячі, а виховують у них 7506 дітей.
«Головна перевага дитячого будинку перед інтернатами — це те, що діти вчаться жити самостійно, — розповідає представниця дитячого будинку сімейного типу родини Салманових Сабіра. — Вони можуть приготувати собі чай, відрізати хліба, попрати одяг, перестелити постіль. Вони вчаться бути більш відповідальними та самостійними. Вони беруть участь у всьому. У нас є свій город. Діти також бачать цей процес і розуміють, як вести господарство».
Сабіра — найстарша сестра в родині Салманових. Окрім шести кровних братів та сестер, через їхню родину пройшло ще 18 дітей. Нині жінці 34 роки, вона активно допомагає батькам вести справи сімейного дитячого будинку. Пригадує, започаткували його ще 2005-го.
«Мій молодший брат їхав на велосипеді, і його збила автівка. Батьки були з ним у лікарні і там же перебували дві дівчинки, батьків яких позбавили прав. Родина була неблагополучна, дорослі часто напивалися, залишали дітей на кілька днів без їжі та води. Це були дві гарні дівчинки Віка і Катруся. Коли моя мама їх побачила, в неї всередині щось відгукнулося. Ми з’ясували, що є програма дитячих будинків сімейного типу, й у нашому Васильківському районі такий будинок потрібен. Тому моя мама погодилася взяти участь у цій програмі».
Дитячий будинок сімейного типу має фінансову підтримку від держави. На дитину нараховується допомога в розмірі двох прожиткових мінімумів для дітей відповідного віку (від 3118 до 3888 гривень). До того ж батьки-вихователі отримують заробітну платню — до п’яти прожиткових мінімумів для працездатних осіб (до дев’яти тисяч гривень). Щоправда, для того, щоб повністю забезпечити велику родину, — цього не достатньо. Адже необхідно облаштувати комфортні умови.
«Коли ми почали брати дітлахів, необхідно було побудувати будинок, — розповідає Сабіра Салманова. — На нашій ділянці вже був один будинок, але потрібен був більший, щоб вмістив нас усіх. Спочатку держава була готова нам допомагати, але потім влада змінилася і програма припинилася. На щастя, коштами благодійників ми змогли завершити будівництво».
ПАТРОНАТНА СІМ’Я
Раніше діти, які не могли проживати в сім’ях, потрапляли до лікарень, будинків дитини, центрів соціально-психологічної реабілітації та інтернатних закладів. Тепер же є альтернатива: турботу за них на три-шість місяців можуть взяти на себе професійні вихователі системи патронату.
Як повідомили в організації «Партнерство для кожної дитини», що займається розвитком патронатного виховання, на сьогодні в Україні лише 92 такі родини. Наталія та Євген ДУДКО — перша в Україні патронатна сім’я. Коли почали займатися патронатом, мали двох власних дорослих дітей. Наталія багато років волонтерила, разом із однодумцями організувала благодійний фонд, щоб допомагати дітям, які опинилися в складних життєвих обставинах.
«Діти, які до нас потрапляють, знають, що ми не тато і мама, а дядько і тітка. Я одразу кажу: «Мене звуть тітка Наташа, це дядько Женя. У вас зараз складна ситуація, тому ви в нас трохи погостюєте». Так вони розуміють, що ми не претендуємо бути їхніми татом і мамою», — ділиться Наталія.
Упродовж перебування в родині вихователі працюють із дитиною, допомагають та навчають: «Ми багато розмовляємо з дітьми про дії та наслідки. Згодом намагаємося підтягти шкільну програму. У всіх великі проблеми з навчанням, бо їм із цим не допомагали. На навчання, щоправда, акцент великий не ставимо, бо поки в дитини є не вирішені проблеми, про ефективне навчання не може бути мови».
Окрім самих дітей, вихователі працюють і з їхніми родинами. Вони допомагають підтримувати зв’язок між дитиною та батьками, чого дитина могла б бути позбавлена в інших закладах. «Діти не ізольовані, ми завжди спілкуємося з ними про родину, намагаємося підтримувати зв’язки дітей з рідними, якщо це, звісно, їм не шкодить, — розповідає Наталія Дудко. — Якщо ж мама агресивна, то спілкуємося лише телефоном, бо психіка дитини не витримує. Дитина любить маму, а тут раптом вона себе так незрозуміло поводить. Дитина вже бачить, що є інша норма поведінки дорослих, порівнює, і їй стає соромно». До того ж патронатна сім’я функціонує в межах громади, тому дитина залишається проживати в звичному середовищі, їй не треба змінювати навчальний заклад.
Зі слів Наталії, соціальні працівники часто проявляють байдужість і неготовність працювати з патронатом. «Соціальні служби сприймають патронатні родини як перевалочну базу, — каже вона. — У службі зазвичай так — влаштували дитину і забули. Коли ж минає час, нічого не зроблено, дитину потрібно вже переводити, а нікуди, чи документи не готові».
Фінансова підтримка від держави в патронатних родин така ж, як і в дитячих будинках сімейного типу. Щоправда, за ці гроші також не забезпечиш усі потреби дітлахів.
ІНТЕРНАТ — ОСТАННЯ ІНСТАНЦІЯ
Реформувати інтернатні заклади намагалися ще з 2000-х років. Але досі всі спроби зазнавали невдач. На думку експертів, підхід до реформування має бути комплексним. Спочатку необхідно створити місця, де можуть зростати діти, позбавлені батьківського піклування, а тоді переформатовувати сам заклад.
Керівник проєкту «Реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей у Тернопільській області» Володимир КУЗЬМІНСЬКИЙ каже: «Яким би хорошим не був інтернат, перебування дитини за межами сім’ї не дає можливості їй створити прив’язаність, надійний контакт із дорослою людиною. Це критично важливо для розвитку нервової системи в дітей раннього віку».
За останні роки кількість прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу суттєво зросла, але дітей у інтернатах менше не стало. Щоб зберегти державне фінансування, вони почали приймати до себе всіх охочих. «Наприклад, до інтернату прийшла мама та просить прийняти дитину, бо вона їде за кордон на заробітки і не має куди її подіти. Але такого легкого входу в інтернат не повинно бути, батьки повинні нести за це відповідальність. Інтернат — це має бути останнє місце, куди ми направляємо дітей, якщо немає інших варіантів», — каже Кузьмінський.
Нині пілотні проєкти реформування інтернатів уже стартували в Києві, Київській, Чернігівській та Тернопільській областях. Триватимуть вони до вересня 2021 року. За цей час області повинні скоротити кількість дітей у інтернатах на 40%.
