Тисячі подорожніх, які проїжджають пожвавленою київською трасою, і не підозрюють: за селом Ставок, майже навпроти злачного місця — бару «Джерела», у церковці посеред лісу зберігається святиня — чудотворний образ Богоматері Ромашківської. Та це ще не всі таємниці храму...
Старі дерева десь високо угорі так щільно сплітаються кронами, що навіть у літню пору, коли сонце владарює майже цілу добу, в ромашківському лісі темно, як увечері. Але диво дивне!.. За черговим поворотом звивистої лісової дороги відкривається поляна зі стареньким сільським цвинтарем, уся залита сонцем.
На її дверях замок: служба Божа правиться тут лише у великі свята. Та переважно тоді, коли співають «Вічную пам’ять» комусь із ромашківців. Напевно, не один раз водії й пасажири автівок, котрі цією рівненькою столичною трасою часто мчать, як на пожежу, при появі неспішної похоронної процесії у нерозумінні притишували мотори. Де село?.. (Ромашківка аж за «Джерелами», за залізницею). Де кладовище?.. (Воно ж у лісі).
— Ще моя бабця не пам’ятала, скільки тій церкві років. А жила вона 96 літ, — пригадує корінна ромашківка і літописець села Леся Авксентіївна Дейнек, котра вже й сама давно вступила у другу, коротшу пору життя (через два роки — 70). — Ще я пам’ятаю могили, на які казали, що вони — козацькі. Такі високі дерев’яні, до семи метрів, хрести...
Гарної літньої пори Ромашківка відзначає престольне свято, про яке більшість сьогоднішніх православних, мабуть, і не чула. Це так звана Десятуха — незначне за релігійними мірками свято у десяту п’ятницю по Великодню. Леся Авксентіївна каже, що на службі цього дня вшановують дві ікони: «Скорботу матері по загиблому сину» та цей благодатний чудотворний образ Богоматері Ромашківської.
— Вже напередодні у село з’їжджалися з усіх усюд паломники. У кожній хаті було повно чужих нічліжан. А більшість перебували ніч просто у лісі, на возах. Людей збиралося стільки, що не могли знайти у юрбі ні рідних, ні знайомих, — пригадує Леся Авксентіївна, яка малою дитиною встигла застати не один відпуст.
Бабуся їй розказувала, що саме на цьому місці 1688 року, за переказами, пастушок знайшов ікону Богоматері. Спорудили церковку. Згодом ікону, про чудодійну силу якої рознеслися чутки, забрали у Ченстохов (така ж доля спіткала й чудотворну ікону Вишгородської Богоматері, котра нині відома у світі як Ченстоховська). За легендою, три рази забирали — і три ж рази чудодійним чином опинялася на тому самому місці у лісі. У Ромашківці ще живуть люди, рідні яких були свідками здійснюваних іконою чудес.
— Одна жінка, літ моєї мами, розказувала, що її дядько був у цій церкві паламарем. Він сам бачив, як благодатний образ Божої Матінки опускали у водичку, потім нею скроплювали незрячого — і сліпа дитина стала бачити. Його матері приснилося, що син зцілиться у лісовій церкві. Вони дуже довго її шукали, хлопчикові було вже 11 літ... Ті люди наступного року привезли дуже багато мішків пшениці, за неї, кажуть, і спорудили криницю на цвинтарі, — Леся Авксентіївна показує на старезний, впритул до могил, цегляний зруб, накритий дошками.
Стару церкву закрили ще 1959 року, а 1988-го спалили... Здавалося, що благодатний образ Ромашківської Богоматері втрачено назавжди. Та у 2000 році з Білівського монастиря Дейнекам передали просту чорно-білу фотографію двадцятих років минулого століття з її зображенням. Леся Авксентіївна той знімок показує: навколо образу напис «Благодатний образ з’явився у селі Ромашківка Луцького повіту 1688 року».
З нього й намалювали нову ікону. Але відтоді про нові біля неї зцілення вже не чутно.
Хто міг подумати, що село з романтичною назвою Ромашківка (і це назва первинна, а не придумана замість якоїсь неблагозвучної) має суто російські корені?.. За переказами, заснували його переселенці з російських губерній, котрих цар найняв на спорудження залізниці. У Ромашківці ще й досі півсела нащадків Яковлєвих і Михайлових, Давидових, Андреєвих, Григор’євих, Єршових, Павлових і навіть Романових. Однофамільці царської імператорської сім’ї й нині працюють на залізниці, завдяки якій ромашківці не мають проблем із працевлаштуванням, як інші «безколгоспні» села.
— І я з Яковлєвих, і моя сваха з Яковлєвих, — каже Леся Авксентіївна.
Генетична пам’ять живе лише у російських народних піснях, котрі — хоч уже вкрай рідко — заспівують на весіллі. А ще півстоліття тому, після Другої світової війни, без них у селі не обходилися, пригадує моя співрозмовниця, жодні вечорниці.
Ромашківка мала і має дві церкви. Одну, давнішу, коли ще, може, й самого села не було, — у лісі, а іншу в самому селі. Причому обидві горіли не раз...
— Покійника не мали куди занести! — каже Авксентіївна.
Тому знов спорудили храм у селі. Передані з лісової церкви в інші храми «Голгофу», деякі ікони й хоругви (тільки, виходить, чудотворний образ не вберегли!) повернули назад. Сільський ромашківський храм вражає і «Голгофою», яку створив професійний художник, чиє прізвище й рік створення роботи (1933) збереглися. Пані Леся каже:
— То не стандарт! Гляньте, як намальоване тіло Спасителя: видно, що це живий чоловік. А який образ у Богоматері, як виписана кожна жилочка!..
Такої ж художньої роботи і дуже старовинні ікони у храмі. В селі склалася традиція, що коли помирають старі люди, то нащадки віддають їхні образи у храм.
А древня лісова церквиця і сама Ромашківка кілька років тому пережили небачений спалах інтересу до себе. З великою помпою, у присутності кількох послів, зокрема і російського — Черномирдіна, було відзначено 90 річчя Брусиловськогопрориву. Адже на лісовому цвинтарі хоронять не лише нащадків російських переселенців — тут кілька величезних братських могил російських воїнів, які у 1914-му, коли Волинь опинилася на передовій Першої світової, саме тут віддали життя «за царя и Отечество».
У церковці, пригадує Леся Авксентіївна, зберігалася величезна книга з іменами загиблих вояків, яку забрали в Москві, куди ромашківці їздили з чолобитною, аби відкрили церкву. Книгу ж брали на підтвердження історичної ролі храму. Старі люди кажуть, що було у ній 505 імен і зверху напис: «Помолись за упокой душ воинов погибших». А братських могил зробили п’ять. До нашого часу дійшли не всі, лише три, і вони не такі помпезні, як захоронення польських легіонерів в інших районах Волині. Тісний цвинтар усіх не вміщає, тому свої захоронення ромашківці робили й на братських могилах...
Не ходять нині ромашківці і хресним ходом на знамениті джерела, які дали назву не менш відомому злачному закладу. Їхні предки на цих джерелах воду святили, а як атеїсти лісову церкву закрили — так і вони замулилися.
— І такий тепер, знаєте, народ байдужий став. Нікому нічого не треба, — каже літописець Ромашківки.
